Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Ах, як би мені хотілося побачити, що буде з Росією років через сорок-п'ятдесят. Але ці хлопчики та й уся наша молодь вселяють величезну бадьорість... У голод і холод, роздягнені й роззуті, вони йдуть і вмирають за нове життя...

Завіса повільно опустилася.

Зал просто вибухнув. Кілька хвилин у залі шаленіла буря оплесків. Тричі опускалася й піднімалася завіса. Чулися якісь крики, але спершу не можна було розібрати слів.

Нарешті пробилося:

– Браво, Захарченко! Браво! Браво!

І весь зал підхопив і почав скандувати:

– Бра-во, За-хар-чен-ко! Бра-во, За-хар-чен-ко!.. Тривожний здогад уколов Вітасика в груди. Він озирнувся на Ігоря Дмитруху. Той сидів блідий і розгублено кліпав очима.

Вітасик похапливо розгорнув програмку й одразу знайшов: «У ролі Леніна — заслужений артист УРСР В. Г. Захарченко».

І тут же згадав: Роман говорив якось, що на роль Леніна запросили з театру справжнього артиста, який живе десь по сусідству з ними.

То був їхній Захарченко!

Вітасик ще раз обернувся, але тут, аплодуючи, всі встали, і він згубив Ігоря Дмитруху з очей.

Зненацька в голові майнула думка: зараз Захарченко піде додому, а на дверях... Вітасик зірвався з місця і, розштовхуючи людей, кинувся до виходу. Його штурхали, наступали на ноги, він дряпався об якісь гострі жіночі прикраси, але не відчував болю. Швидше, тільки б швидше!.. Біля роздягальні вже була черга. Невелика, кілька чоловік, але все одно довелося чекати.

Не застібаючись, він вискочив на вулицю і щодуху побіг до крайнього будинку.

По сходах бігти вже не було сили. Хапаючись за перила, він піднімався, переступаючи через дві сходинки.

Аж ось і п'ятий. Вітасик звів голову і застиг.

Ігор Дмитруха прямо рукавом ретельно витирав двері. Він був у вушанці, не чув кроків Вітасика і не бачив його.

Вітасик повернувся і тихенько навшпиньках пішов униз...

* * *

А двадцять другого квітня, в день народження Леніна, у них була урочиста лінійка.

Старша піонервожата Марина сказала, що на лінійку прийде гість. Спершу довго не хотіла говорити хто («Секрет!.. Секрет!..»), а тоді нарешті сказала:

– Прийде заслужений артист республіки Володимир Гаврилович Захарченко. Той, що грав роль Леніна в п'єсі «Ім'ям революції».

Дівчатка радісно заплескали в долоні, а хлопці так і застигли, вражені. Ігор Дмитруха навіть зблід.

Оце новина!.. Хоч крізь землю провалися! Як же йому в очі дивитися після отого Фантомаса?..

І от Захарченко прийшов.

Невисокий на зріст, кругловидий, лисуватий, з веселими променистими очима.

Ігор Дмитруха пригнувся, ховаючись за спину Тосі Рябошапки.

Але Захарченко розшукав його поглядом, усміхнувся привітно й підморгнув — не бійся, мовляв, усе в порядку, мир і дружба.

Ігор одразу виструнчився, повеселішав.

– Дорогі друзі, — почав Захарченко.— Сьогодні всі ми відзначаємо день народження Володимира Ілліча Леніна, великого вождя трудящих усього світу. Мені випало велике щастя — грати роль Володимира Ілліча на сцені. Не кожному акторові випадає таке щастя... Ваша піонервожата просила мене розповісти, як я працював над образом Леніна. Але я не буду вам цього розповідати. Мені важко, друзі мої, розповісти це так, щоб ви все зрозуміли. У нашій акторській роботі є речі, які іноді переказати просто неможливо. Але єдине, що я вам скажу,— я не зміг би зіграти роль Леніна, якби він не ввійшов у моє життя з самого малечку, якби я протягом усього життя не відчував життєдайної сили його імені. І тому я хочу розповісти вам один епізод із мого дитинства, що пов'язаний з іменем Леніна...

...Я народився і провів своє дитинство в селі, у маленькому селі на Київщині.

Отже, слухайте...

Оповідання Захарченка

Одиниця з обманом - pic_35.jpg

...Був тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Другий рік страшної німецької неволі. Окупації.

Село наше, і до війни невелике, майже зовсім обезлюдніло. Чоловіки на фронті. Дехто, правда, прибіг був з-під Києва, в оточення попавши, та й одсапа-тись не встиг — німці до концтаборів попідбирали.

Молодь — у Німеччину погнали. Спершу ніби добровільно закликали. Плакати по селу розклеювали:

«їдьте до Великої Німеччини!» А тоді, не знайшовши дурнів, зігнали всю молодь у гурт і на станцію, за п'ятнадцять кілометрів, там у теплушки заґратовані і — ту-ту! — до фатерлянду.

Лишилися в селі самі діди, та баби, та дітлахів жменька. Найстаршому серед нас, Федькові Яременку, дванадцятий минав. Я та Галя Шамрай на півроку від нього менші були. За нами — дев'ятилітні Ванько Ринда, Петрусь Нестеренків та Марійка Гайчукова. А там сама дрібнота дошкільняча пішла.

Голе було село й наче мертве. Навіть німці його обминали. Все, що можна було забрати,— забрали, а потім ми їх рідко коли й бачили. Тільки чули, як десь далеко гуркочуть машинами по шосе кілометрів за три від нас.

Увесь жах окупації втілювався для нас в особі «пана старости» — діда Гурмази.

І зараз, як згадаю його кремезну постать, довгі руки з чіпкими, павучими пальцями, баб'яче, безбороде й безвусе обличчя в дрібних зморшках, а особливо його холодні, пронизливі очі,— по спині мороз ходить.

Одиниця з обманом - pic_36.jpg

Страшна то була людина — дід Гурмаза. Кажуть, він з'явився в нашому селі десь одразу після громадянської війни. Ніхто не знав, звідки він родом,— мовчазний був, відлюдкуватий, похмурий завжди. Оселився край села під лісом і жив самотньо: ні дружини, ні дітей, ні родичів.

От тільки одного разу...

Напередодні війни головою колгоспу став у нас Василь Семенович Гурарій, дуже симпатичний, веселий і енергійний дядько. Де б він не з'явився — наче сонце сходило: всі усміхаються, жартують. Любив Гурарій, щоб весело було. Казав: «Хто не вміє весело відпочивати, той і працює сумно». Це завдяки Василю Семеновичу з'явився в нашому клубі патефон — дивина на той час у селі. І щовечора вже не польку під троїсті музики, а фокстрот під «Броня крепка и танки наши бьістрьі» витанцьовувала молодь.

А Перше травня!.. Яке свято влаштував у сорок першому, вважайте, перед самісінькою війною, Василь Семенович Гурарій! То був найщасливіший день мого дитинства. Ви ж знаєте, як любить дітлашня свята. А тут ще таке свято!

Спочатку була демонстрація. Ніколи в нашому селі не було демонстрації. І от... Майдан коло сільради. На оббитому червоною китайкою ґанку сільради, як на трибуні, стоїть наш сільський уряд: голова сільради, сам Василь Семенович, члени правління і герой громадянської війни сліпий дід Карпо. А повз них іде святкова колона.

Відкрили демонстрацію піонери — з барабаном, під червоним прапором. Першими йшли я і Галя Шамрай. Нас тільки-тільки прийняли у квітні, на день народження Леніна. Я йшов, і мені здавалося, що серце моє од гордості, од радості й щастя вискочить зараз із грудей і покотиться-покотиться поперед мене.

Ой гарно ж як було!

А тоді було частування. В колгоспному саду, під квітучими абрикосами, стояли довгі-довгі столи, і все село наше (так розпорядився Василь Семенович), все-все сиділо за цими столами, випивало й закушувало. І дід Гурмаза сидів теж. Сам Василь Семенович пішов і привів його. «Всі — то всі!»

Такого свята не знало ще наше село. А вже танців, пісень, сміху було! Цвіт з дерев облітав од пісень і реготу.

Ми, пацани, то біля Василя Семеновича товклися, сміючись з його жартів, то біля молоді пісень підспівували, то біля діда Карпа слухали розповіді про громадянську війну, про бої з махновцями та петлюрівцями.

І от якось трапився нам серед тої веремії дід Гурмаза. Він сидів під деревом на землі, незвично збуджений, червоний від чарки, і сам собі співав: «Посія-ала огірочки...»

21
{"b":"197680","o":1}