ДУЛІТЛ (зупиняється у дверях, вагаючись, до кого звернутися). Прохвесор Гіґінс?
ГІҐІНС. Це я. Доброго ранку. Сідайте.
ДУЛІТЛ. Добро’о ранку, хазяїне. (Поважно опускається на стілець). В мене до вас невідкладне діло.
ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Зріс у Гонслоу, мати, гадаю, з Вельса. (ДУЛІТЛ від подиву роззявляє рота). Чого вам треба, Дулітле?
ДУЛІТЛ (погрозливо). Мені потрібна моя дочка! Ясно?!
ГІҐІНС. Ще б пак. Адже ви її батько. Кому ж іще, крім вас, вона потрібна? Радий, що у вас іще жевріє батьківське почуття. Вона нагорі. Забирайте хоч зараз.
ДУЛІТЛ (підводиться, збентежений). Як це?!
ГІҐІНС. Забирайте! Не думаєте ж ви, що я панькатимусь із нею замість вас?!
ДУЛІТЛ (протестуючи). Чекайте! Як же це так, хазяїне. Хіба ж мона отак-о зобижать чесну людину? Дівчина — моя. Ви її в мене забрали. А я ж із чим зостанусь?
ГІҐІНС. У вашої дочки вистачило нахабства прийти в мій дім і вимагати, щоб я давав їй уроки, бо їй закортіло працювати в магазині. Цей пан і моя економка можуть підтвердити. (Наступаючи на нього). Як ви сміли прийти, щоб мене шантажувати?! Ви її навмисне сюди підіслали!
ДУЛІТЛ. Та ну шо ви, хазяїне!
ГІҐІНС. А я кажу, підіслали! Звідки-бо ви довідалися, що вона тут?
ДУЛІТЛ. Ну, шо ж ви людину отак-о зразу до стінки приперли?
ГІҐІНС. Дивіться, аби вас не приперла поліція! Це чистої води здирництво! І ви ще мені погрожуєте! Я дзвоню в поліцію. (Рішуче прямує до телефону й розгортає довідник).
ДУЛІТЛ. Та хіба ж я у вас хоч мідяка попрохав? Нехай оцей добродій скаже: чи я хоч заїкнувся за гроші?
ГІҐІНС (кидає довідника й підходить до ДУЛІТЛА). Чого тоді ви прийшли?
ДУЛІТЛ (улесливо). А то’о, шо кожен би прийшов сюди на моїм місці. Ну, хазяїне… Людина ви чи хто?
ГІҐІНС (обеззброєний). Скажіть, це ви намовили Елізу прийти до мене?
ДУЛІТЛ. Та не намовляв я, хазяїне, не намовляв! Хоч на Біблії вам присягну! Вже два місяці як дитину не бачив.
ГІҐІНС. Як же ви дізналися, що вона тут?
ДУЛІТЛ (із медом у голосі). Зара’, хазяїне, я все вам оповім. Дайте лишень слово мовити. Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати…
ГІҐІНС. Пікеринґ, ви чули? Цей чолов’яга — природжений оратор. Зверніть увагу на інстинктивну ритміку його фрази: «Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати». Сентиментальна риторика. Ось що значить валійська кров! Ошуканство й жебрання теж звідти.
ПІКЕРИНҐ. На Бога, Гіґінсе: я сам із тих місць… (До ДУЛІТЛА). Як же ви дізналися, що дівчина тут?
ДУЛІТЛ. А от як, хазяїне. Дочка, як до вас їхала, так взялась прокатать на таксі хлопчину, синка хазяйки її фартири. Він думав, вона йо’о назад додом’ повезе, а ви візьми та й затримай її в себе. Так вона йо’о послала по свої пожитки. А я вгледів пацана на Ендел-стріт, у кінці фарталу.
ГІҐІНС. У пивниці, мабуть?
ДУЛІТЛ. У ній! Пивниця — то ж клуб для бідної людини.
ПІКЕРИНҐ. Дайте йому договорити, Гіґінсе.
ДУЛІТЛ. Він і розказав мені, шо до чо’о. От я вас і питаю, як батько: шо мені було робить і шо я мав відчувать? Я й кажу пацану: тягни, кажу, її манатки сюди…
ПІКЕРИНҐ А чому ви самі не пішли по її речі?
ДУЛІТЛ. Де там! Хазяйка б зроду їх мені не дала! Бувають, знаєте, такі недовірливі баби… Пацан, так і той пені вициганив: не хтів мені вірить, свинтус. А я такий, шо радий помогти. Взяв та й приніс усі пожитки осюди. Отак…
ГІҐІНС. Що ж ви принесли?
ДУЛІТЛ. Музичний струмент, з пару хвотокарток, якісь там її витребеньки та пташину клітку. Одежу казала не брать — так шо ж я міг на таке подумать?! Шо я, як батько, міг подумать?!
ГІҐІНС. Отже, ви прийшли рятувати її від того, що страшніше за смерть?
ДУЛІТЛ (задоволений, що його зрозуміли; з полегкістю). Ви мене пойняли, хазяїне. Так точно.
ПІКЕРИНҐ. Навіщо ж ви принесли речі, якщо хочете її забрати?
ДУЛІТЛ. А хто говоре, шо забрать? Я нічо’ тако’о не говорив.
ГІҐІНС (рішуче). Ви її заберете — і негайно! (Підходить до каміна і смикає за шворку дзвінка).
ДУЛІТЛ (підводиться). Нє, хазяїне, не говоріть таке! Я не з тих, шо власній дитині дорогу заступають. Тут, мона ск’ать, перед нею кур’єра відкриваєця, то хіба ж я…
У дверях з’являється ПАНІ ПІРС і жде розпоряджень.
ГІҐІНС. Пані Пірс, це Елізин батько. Видайте йому дівчину. (Вертається до рояля з виглядом людини, що вмиває руки).
ДУЛІТЛ. Та нє! Ви ж не так мене пойняли. Послухайте…
ПАНІ ПІРС. Він не може її забрати. Їй нема в чому йти, адже ви самі звеліли спалити її сукню.
ДУЛІТЛ. Пра’ільно! Не понесу ж я дівчину по вулиці гольцем, як ту мавпу. Ну самі подумайте!
ГІҐІНС. Ви щойно вимагали повернути вам дитину. Так забирайте її. А якщо вона сидить без одягу, то підіть і купіть.
ДУЛІТЛ (відчайдушно). А де те платя, шо вона сюди прийшла? Хто йо’о палив — я чи ваша мадам?
ПАНІ ПІРС. У цьому домі я, з вашого дозволу, не «мадам», а економка. Я вже послала по одяг для вашої дочки. Тільки-но його принесуть, ви зможете її забрати. А наразі зачекайте на кухні. Сюди, будь ласка.
Знервований ДУЛІТЛ іде за нею до дверей. Потім зупиняється й після деякого вагання запобігливо звертається до ГІҐІНСА.
ДУЛІТЛ. Послухайте, хазяїне. Ми ж із вами інтілігентні люди.
ГІҐІНС. Он як! Інтелігентні люди, кажете. Пані Пірс, поки що можете бути вільні.
ПАНІ ПІРС. І я так думаю, пане Гіґінс. (З гідністю виходить).
ПІКЕРИНҐ. Ми вас слухаємо, пане Дулітл.
ДУЛІТЛ (до ПІКЕРИНҐА). Пасибі, хазяїне. (До ГІҐІНСА, що втікає до рояля, чимдалі від гостя, який поширює притаманний його професії запах). А знаєте, хазяїне, по правді, так ви мені зразу до серця припали. Коли вам так сильно вже тра’ моя Еліза — забирайте. Тіки давайте, шоб усе ж почесному. Дівка вона гарна й вродлива — шо й казать. А дочка, так зразу вам кажу, така, шо й не прогодуєш. Одне просю: не забувайте моїх батьківських прав. Ви, я бачу, людина честі. Не схоч’те ж ви, шоб я віддав вам дитину за так. Шо для вас п’ять фунтів, хазяїне. І шо для мене Еліза! (Вертається на своє місце й поважно сідає).
ПІКЕРИНҐ. Мушу вам сказати, Дулітле, що пан Гіґінс має благородні наміри.
ДУЛІТЛ. Аякже! Ясно, шо благородні. А то б я всі пядесять запросив!
ГІҐІНС (обурено). Цебто, ви здатні продати власну дочку за п’ятдесят фунтів?!
ДУЛІТЛ. Ну, не так, шоб уже прямо продавать. Друге діло — прислужить такому жинтільмену, як ви. Так шо мо’ете буть спокойні.
ГІҐІНС. Ви взагалі маєте хоч якісь моральні принципи?
ДУЛІТЛ (відверто). Такі розкоші не про мене, хазяїне. Подивився б я на вас у моїй шкурі! Та й шо ж таке? Як Елізі шось перепало, то чо’ ж би їй зо мною не поділицця?
ГІҐІНС (стурбовано). Не знаю, що й робити, Пікеринґ. З погляду моралі дати цьому чолов’язі хоч монету — уже злочин. Втім, його вимоги мають якусь первісну справедливість.
ДУЛІТЛ. Отож-бо й воно, хазяїне. Як не кажи, а батьківське серце — то батьківське серце.
ПІКЕРИНҐ. Я поділяю ваші почуття. Проте, як на мене, не певен, що це буде правильно…
ДУЛІТЛ. Не тра’ таке казать, хазяїне. Гляньте лишень з другого боку. Хто я такий, скажіть ви мені?! Бідний, недостойний чоловік, от хто! А подумайте тіки, шо це значить! Це значить, шо буржуазна мораль проти нашо’о брата. І якшо я колись і захтів узять хоч шось від житя, так мені кругом говорилося: «Не мона тобі, ти не достойний!» А потреби ж у мене такі, шо й в самої найдостойнішої вдови. Тіки ж їй кожний тиждень зразу шість жертводайних товариств грошики дають. І все за смерть одного й того ж чоловіка. А мені ж то тра’ не менш, чим достойному. А то й більш! Їм я не менш за нього, а п’ю так точно більш. Мені тра’ й розважиця, бо я ж такий, шо й подумать люблю. Я й зажартувать люблю, й пісню заспівать, а бува, й музику послухать, як зажурюся. А деруть же ж з мене так само, як з отих достойних! То шо ж воно таке, оця ваша буржуазна мораль? Просто прикривка, шоб нічо’ мені не дать! Так шо, жинтільмени, враховуючи вишшепригадане, я просю чесної гри. Я ж з вами в відкриту граю, не прикидаюся якимось там достойником. Був я собі недостойний, таким і зостанусь. І якшо хоч’те знать, мені так на’іть лучче. Не обманіть же чесну людину і оцініть по справедливості труд батька, шо в поті лиця ростив, годував і вдягав дитину, доки вона не виросла й не заінтересувала зразу двох жинтільменів, як ви. Шо таке пять фунтів, питаю я вас, і жду на сприятне рішення.
