Несподівано пригадався вислів: «Коли двоє кажуть, що ти п’яний, іди і лягай спати».

І враз виникла думка: «А чого я вважаю, що ці дві справи абсолютно не пов’язані між собою? А коли припустити, що пов’язані? Яким чином? Поки що не ясно… Але… Треба зустрітися й поговорити з Борею Ультразвуком. Офіціанти великих ресторанів знають те, чого не знає жодна міськдовідка».

Капітан Горбатюк вирушив до ресторану «Центральний». «Заодно й пообідаю», — вирішив він. Дружини не було вдома, поїхала в село до батьків.

Проте Боря сьогодні не працював. Його зміна була вчора. Офіціанти працюють через день. «Мабуть, на дачі, — подумав Горбатюк. — Погода чудова. Напевне ж не сидить у місті».

Але поїхати того дня у Троянду капітанові не вдалося.

Перешкодили зовсім не передбачені обставини.

Майже дві години ходили хлопці по Троянді, сподіваючись знайти Нолика. Зазирали буквально у кожен садок.

Шурик навіть знахабнів і почав зазирати у вікна. Але — жодних результатів. Нолика не було ніде. Видно, він таки тут не жив.

Почало сутеніти.

Женя й Вітасик заквапилися. Ще трохи — і вони б запізнилися на електричку. А наступна аж пізно ввечері.

— Приїздіть завтра, ще пошукаємо, — сказав на прощання Шурик.

— Та ні, завтра не вийде. Завтра тато з дідом приїдуть, будемо картоплю сапати, — сказав Женя.

— Ну, а я ще пошукаю, — сказав Шурик. — Якщо знайду, сам до вас приїду.

Так і домовились.

Коли хлопці приїхали у Завалійки, на небі вже засвітилися зорі.

— Слухай, а ходімо зараз до каплиці, — сказав раптом Женя. — От у мене чогось передчуття, що ми його зараз там побачимо.

— Ти знаєш, ти просто вихопив у мене з рота ці слова! — вражено мовив Вітасик. — Я якраз хотів тобі сказати… У мене чогось саме в цю мить виникла певність, що він зараз там. Навіть не знаю чому…

— Ходімо!

Дивно, але страху не відчували. Хоча йти на кладовище увечері не зовсім приємно. Та ще й знаючи, що там у каплиці починається похмуре підземелля, де хтось ходить.

Хлопців наче тягла туди якась таємнича сила.

От вони вже на кладовищі. Йдуть серед старих могил. Дедалі ближче до каплиці…

І раптом…

— А я вас чекаю, — голос Нолика пролунав так несподівано, що Женя й Вітасик аж здригнулися, спинившися враз.

Він стояв під кущем і усміхався. Хоч було темно, вони добре бачили його обличчя, і окуляри, що віддзеркалювали зорі, і сріблястий костюм, що наче світився в темряві.

— Я знав, що ви прийдете… Від вас мені, мабуть, не сховатися… — Нолик хотів іще щось сказати, але враз повернув голову, прислухаючись, і швидко промовив: — Не кажіть про мене нічого. Завтра побачимося!

І…

Те, що сталося наступної миті, було наче епізод із фантастичного фільму. Нолик різко нахилився, потім виструнчився і раптом стрибнув угору і зник. Хлопці тільки бачили, як він промайнув над каплицею і пропав у гущі дерев.

І майже одразу спалахнуло світло електричного ліхтаря й почувся густий чоловічий голос:

— А ви що тут робите?

Це був дільничний міліціонер, сержант Бодня, якого хлопці добре знали по торішніх пригодах у підземеллі.

Міліціонер теж їх упізнав.

— А-а, старі знайомі! — сказав він, підходячи. — То що ж це ви знову тут вештаєтеся?.. Сказано ж було — не можна! Порушуєте! От любите ви всі порушувати! А потім, як припече, як непереливки, — біжите: «Поможіть! Рятуйте! Виручайте!». Був би порядок, не порушували б — не треба було б і до міліції звертатися. А так день і ніч тільки й знаєш — виручаєш…

Сержант Бодня любив поговорити.

Але Женя й Вітасик, вражені фантастичним зникненням Нолика, погано слухали дільничного міліціонера.

— Ходімте-ходімте! Я вас до баби Секлети проведу, — підштовхнув він хлопців під спини. — Нічого вам пригод шукати поночі на кладовищі. Такі пригоди іноді погано закінчуються. А я потім відповідай.

Хлопці змушені були підкоритися. Про Нолика міліціонер нічого не питав, — видно, так його й не побачив.

— Замкніть їх, бабо, і не випускайте. А то внадилися на кладовище, біди шукають. Здаю їх під вашу відповідальність, — суворо наказав Бодня бабі Секлеті.

Але то було зайве. Хлопці й самі не збиралися повертатися на кладовище. Нолик же сказав: «Побачимося завтра!» Вони довго не спали, стиха перешіптуючись:

— Оце стрибонув, так стрибонув!

— Мабуть, таки спортсмен, чемпіон якийсь.

— По-моєму, вище за Сергія Бубку стрибнув.

— І як це він знав, що ми прийдемо?

— «Від вас мені не сховатися…» Що це значить?

— Завтра дізнаємося.

— А де побачимося — так і не сказав.

— Мабуть, там же, на кладовищі.

— А чому він утік від міліціонера?

— Мабуть, ховається.

— Ти гадаєш, він злочинець?

— Хто його зна.

— А чого він навіть уночі в темних окулярах?

— Ага. Це дивно.

— Все дивно, не тільки це…

…Баба Секлета теж не спала. Шепотіла молитви. Чогось їй було тривожно на серці…

Пообідавши в ресторані «Центральний», капітан Горбатюк перед поїздкою у Троянду (він усе-таки вирішив обов’язково побачитися сьогодні з Борею!) забіг на хвилинку до райвідділу попередити, що сьогодні, мабуть, уже не буде, і взяти диктофон (останнім часом, ведучи слідство, він записував усі свої розмови у справах).

Ще не відчинивши дверей свого кабінету, він почув телефонний дзвінок, який деренчав настійливо і, мабуть, давно. Капітан зайшов до кабінету і зняв трубку:

— Алло! Капітан Горбатюк слухає!

— Добрий день! Нарешті все-таки додзвонився… — прогукав у трубці хлоп’ячий голос.

— Слухаю, — повторив Горбатюк.

— Скажіть, будь ласка, у вас є якісь відомості про катастрофу тринадцятого числа на тринадцятому кілометрі?

Капітан здригнувся:

— Хто це говорить?

— Поставтеся до цього дуже серйозно. Це не жарти. І не розіграш. Можуть бути жертви. Смерть невинних людей.

— Не вішай, будь ласка, трубку, — сказав капітан і вже взявся за другий телефонний апарат, але хлопець насмішкувато мовив:

— Не витрачайте марно часу. Не засікайте мене. Я телефоную з автомата. Я не злочинець. Я хочу вам допомогти.

Капітан негайно зняв руку з другого апарата і натиснув на кнопку, що з’єднувала телефон із диктофоном.

— Це ти написав листа? Хто ти?

— Треба вжити всіх заходів, щоб не загинули люди.

— Як може статися катастрофа? Причини?

— Причини злочинні.

— А мотиви? Просто жорстокість, садизм маніяка чи якась певна мета?

— Гадаю, певна мета.

— Звідки тобі це відомо?

— Це не має значення. Головне, запобігти небезпеці.

— Як це можна зробити?

— Затримати автобус до десятої вечора.

— Який автобус?

— Я не знаю. Шукайте.

— Хто ти? Як тебе звуть? Давай зустрінемося. Треба серйозно поговорити. Якщо це не жарт, і йдеться про життя людей, і ти щось знаєш, ти мусиш, ти повинен…

— Я не можу.

— Прошу тебе… Дуже прошу!..

Хлопець не відповів, поклав трубку. Пікнув короткий сигнал.

Капітан увімкнув диктофон і двічі прослухав записану розмову.

На жарти це було не схоже. Хлопець говорив схвильовано, щиро.

Але на питання, чи це він писав листа, не відповів. Од зустрічі категорично відмовився. Що це має означати?

Найвірогідніше — боїться. Якимось чином йому стало відомо про підготовку терористичного акту; може, він навіть і член злочинної групи, але у хлопця заговорила совість і він вирішив запобігти катастрофі.

З розмови можна зробити висновок — щодо автобуса, який буде проїжджати о десятій вечора тринадцятий кілометр Південного шосе, готується терористичний акт.

Місце обрано відповідне — безлюддя, кущі, поворот, місток, автобус уповільнює швидкість. І час підходящий — вечір…

Отже, перше завдання — з’ясувати: які автобуси проїжджають тринадцятий кілометр о десятій вечора.