Весь цей день і всю ніч ішов сніг, такий сильний, що їхати не було ніякої можливості; нас це трохи збентежило, але провідник заспокоїв нас, кажучи, що незабаром ми будемо поза смугою снігу. І справді, щодня ми спускалися все нижче і посувалися все далі на північ, цілком покладаючись на нашого провідника.

Години за дві до смерку, коли наш провідник був далеко попереду і ми ледве його бачили, з сусідньої лощовини, що межувала з густим лісом, вискочили троє величезних вовків, а слідом за ними — ведмідь. Два вовки кинулись на провідника і, якби він був за півмилі від нас, вони роздерли б його раніше, ніж ми встигли б підбігти. Один накинувся на його коня, другий напав на нього самого так люто, що сердега не мав ні часу, ні духу витягти пістоль і тільки щосили кликав нас на допомогу. Поруч зі мною їхав мій П’ятниця; я наказав йому скакати вперед і дізнатись, у чому справа. П’ятниця почав гукати ще голосніше, ніж той: «Господарю! Господарю!» Проте він був сміливий хлопець, погнав свого коня прямо до місця сутички, вихопив пістоля і прострелив голову вовкові.

Щастя для бідолахи, що до нього приспів саме П’ятниця: він у себе на батьківщині звик бачити вовків і не боявся їх, тому під’їхав до звіра впритул і застрелив його, як було описано вище; будь-хто інший із нас стріляв би здалеку і міг би або схибити, або підстрелити самого провідника.

Це могло налякати й сміливішу людину, ніж я, і справді, весь наш загін сполошився, коли слідом за пострілом до нас з обох боків долинуло моторошне вовче виття; його повторила гірська луна, і нам здалось, що вовків було безліч, — а може, їх було таки чимало, і страх наш виявився аж ніяк не даремний.

В усякому разі, коли П’ятниця вбив вовка, другий вовк, що напав був на коня, зараз же покинув його і втік; на щастя, вовк учепився коневі й голову, під зуби йому потрапив мундштук вуздечки, і особливої шкоди тварині не було заподіяно. Зате вершникові перепало гірше, ніж коневі: розлючений звір укусив його двічі; один раз у руку, а другий — трохи вище коліна, і наш провідник уже мало не звалився з коня, коли нахопився П’ятниця і застрелив вовка.

Зрозуміло, що, почувши постріл, всі ми, аби швидше дізнатись, ще трапилось, наддали ходи й поскакали так прудко, як тільки дозволяла дорога, — в цьому місці узвіз був дуже крутий. Виїхавши з-за дерев, що досі ховали від нас місце дії, ми відразу все зрозуміли і побачили, що П’ятниця визволяє нашого бідолашного провідника, хоч і не моглй роздивитись, якого звіра він убив.

Не можна уявити собі незвичайнішого й захопливішого видовища, ніж поєдинок між П’ятницею та ведмедем, що відбувся на наших очах. Бій між ними тішив нас усіх, хоч спочатку ми перелякались за мого вірного слугу. Ведмідь — важкий, незграбний звір, нездатний мчатися, як прудкий та легкий вовк, зате в нього є дві особливості, що звичайно визначають його поведінку. По-перше, він, як правило, не нападає на людину; кажу: «як правило», бо не можна передбачати, до чого може довести його голод, як це було тепер, коли вся земля була вкрита снігом. На людину, повторюю, він не нападає, коли тільки сама людина не нападе на нього. Якщо ви зустрінетеся з ведмедем у лісі і не зачепите його, то й він не зачепить вас, але при цьому ви повинні бути з ним дуже чемні й поступатись йому дорогою, — він велике цабе і не поступиться дорогою, навіть принцові. Але, коли ви перелякались, найкраще — не спинятись і дивитись у другий бік, бо іноді, якщо ви спинитесь і почнете пильно дивитись на нього, він може образитись. А якщо ви ще чим-небудь кинете в нього і влучите нехай би навіть гіллячкою, не товщою за ваш палець, то він уже неодмінно образиться і покине всі інші справи, щоб помститись вам і тим відстояти свою скривджену честь, — це його перша особливість. Друга — те, що, відчувши себе ображеним, він уже не дасть вам спокою а вдень і вночі бігтиме за вами швидкою риссю, поки не наздожене і не помститься за образу.

Отож П’ятниця виручив із біди нашого провідника і тієї хвилини, коли ми під’їхали до них, саме допомагав йому злізти з коня, бо неборака зовсім ослаб від переляку та ран — щоправда, він більше перелякався, ніж потерпів. Раптом ми помітили, що з лісу виходить ведмідь, такий величезний, яких я ще зроду не бачив. Ми всі були здивовані його появою, та на обличчі П’ятниці, коли він побачив ведмедя, з’явилась радість і відвага.

— О! О! О! — вигукнув він тричі, показуючи на звіра. — О господарю, дозволь мені з ним поздоровкатись. Мій тебе дуже потішить.

Я здивувався, не розуміючи, чого він так радіє.

— Дурний ти! Він же з’їсть тебе! — сказав я.

— Їсти мене? Мій його їсти, мій вас добре потішить! Ви всі стійте тут, мій покаже вам смішно!

Він сів на землю, стягнув з себе чоботи, надів мокасини (пласкі черевики, які носять індіанці), що лежали в нього в кишені, віддав свого коня другому слузі і, приготовивши рушницю, помчав, як вітер.

Ведмідь ішов спроквола й нікого не чіпав; але П’ятниця, підбігши до нього зовсім близько, гукнув йому, ніби ведмідь міг його зрозуміти: «Слухай! Слухай! Мій говорить тобі!» Ми їхали за П’ятницею трохи віддалік. У цей час ми спускались гасконським схилом і вступили у великий ліс, де місцевість була рівна й досить відкрита, бо дерева були розкидані то тут, то там.

П’ятниця, як ми вже говорили, йшов за ведмедем по п’ятах і незабаром порівнявся з ним, а порівнявшись, підняв з землі велику каменюку и пошпурив у нього. Каменюка влучила звірові в голову і хоч відскочила від неї, як від кам’яного муру, але все ж таки П’ятниця добився свого: адже шибеник нітрохи не боявся і зробив це тільки для того, щоб ведмідь погнався за ним і щоб, як він висловився, «показати смішно».

Як тільки ведмідь відчув дотик каменюки і, обернувшись, побачив напасника, він кинувся навздогін за П’ятницею, перевалюючись, але такими сягнистими кроками, що й коневі довелося б тікати від нього чвалом. П’ятниця летів, як вітер, просто на нас, ніби шукаючи в нас захисту, і ми вирішили всі разом стріляти у ведмедя, щоб урятувати мого слугу, хоча я щиро розгнівався на нього — навіщо він погнав на нас ведмедя, коли той ішов собі у своїх справах зовсім в інший бік і не звертав на нас уваги; а надто я розсердився за те, що ведмедя він погнав па нас, а сам узявся тікати.

— Ах ти, собако! — крикнув я. — Добре ж ти нас насмішив! Біжи мерщій, стрибай на коня і дай нам застрелити звіра.

Він почув і кричить мені у відповідь:

— Не стріляти! Не стріляти! Стояти тихо, буде дуже смішно. — І біг далі, удвоє швидше за ведмедя. Потім несподівано завернув, побачив підхоже дерево, подав нам знак під’їхати ближче, помчав іще швидше і вмить видряпався на дерево, кинувши рушницю на землю, кроків за шість від стовбура.

Ведмідь скоро добіг до дерева, передусім спинився коло рушниці, понюхав її, але не зачепив і поліз на дерево, як кішка, незважаючи на свою величезну вагу, Я був ошелешений безглуздою, як мені здавалось, поведінкою мого слуги і при всьому бажанні не міг знайти тут нічого смішного, поки ми, бачачи, що ведмідь видерся на дерево, не під’їхали ближче.

Під’їхавши до дерева, ми побачили, що П’ятниця заліз на топкий кінець великої гілляки, а ведмідь саме добрався до половини гілляки, до того місця, де вона ставала тоншою й гнучкішою.

— Агов! — крикнув нам П’ятниця, — Тепер ви побачите: мій буде вчити ведмедя танцювати.

І він заходився підскакувати та розгойдувати гілляку; ведмідь захитався, але не зрушив з місця і тільки озирався, як би то йому цілим і здоровим повернутись назад; бачачи таку картину, ми справді сміялись від щирого серця. Але П’ятниці цього було мало: побачивши, що Ведмідь стоїть смирно, він став кликати його, ніби ведмідь розумів англійську мову:

— Що ж ти не ідеш далі? Будь ласка, йди далі, — і перестав трясти та розгойдувати гілляку, а ведмідь, ніби зрозумівши, що йому було сказано, поліз далі. Тоді П’ятниця знову застрибав, а ведмідь знову зупинився.

Ми думали, що саме тепер треба прикінчити його, і крикнули П’ятниці, щоб він стояв смирно, що ми будемо Стріляти у ведмедя, але він палко заперечив: