Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка.
Поміркувавши з приводу цієї несподіванки, вони заходилися щосили гукати своїх товаришів, сподіваючись, що їх почують. Довго кричали та галасували, але відповіді не одержали. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з рушниць. Гучна луна розляглась лісом, але й це не дало ніякого наслідку: ті, що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.
Пропажа їхніх товаришів так приголомшила матросів, що вони (як розповідали нам згодом самі) вирішили вернутись па корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.
Капітан, який досі все ще сподівався, що нам пощастить захопити корабель, тепер зовсім занепав духом. Він боявся, що коли на кораблі дізнаються про зникнення команди баркаса, то знімуться з якоря, і тоді всі його надії розвіються пилом. Та незабаром у нього з’явився новий привід для страху.
Не встигла шлюпка відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, матроси прийняли нове рішення. І справді, залишивши в шлюпці трьох чоловік, решта сім висіли й пішли в глиб острова шукати своїх зниклих товаришів.
Справа для нас повернула на гірше. Якби ми навіть захопили тих сімох, що вийшли на берег, то й з цього не було б користі, бо шлюпка з рештою вернулася б назад, і корабель, напевне, знявся б з якоря, розпустив вітрила, і ми не змогли б уже його відвоювати.
Проте, нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Висадивши сімох чоловік, шлюпка з рештою трьома відійшла на чималу відстань від берега й стала на якір, позбавивши нас будь-якої змоги добратись до неї.
Семеро розвідників, тримаючись укупі, прямували до горбка, де було моє житло. Нам їх було дуже добре видно, вони ж не могли бачити нас. Ми все ще сподівались, що вони підійдуть трохи ближче — тоді ми змогли б вистрілити в них — або, навпаки, відійдуть трохи далі і цим дозволять нам вийти з нашої схованки.
Але, діставшись до вершини пагорба, звідки можна було бачити всю північно-східну частину острова, що спускалась до моря спадистими, лісистими долинами, вони спинились і знову заходились кричати та гукати, поки не похрипли. Нарешті, боячись, мабуть, відходити від берега та один від одного, вони посідали під деревом і почали радитись. Залишалося тільки, щоб вони заснули, як ті, що приїхали в першій групі, тоді наша справа була б виграна. Але страх не навіває сну, а ці люди, як видно, чогось боялися, хоч і не знали, яка їм загрожує небезпека і звідки вона може прийти.
Тут капітан запропонував вельми розумний план, а саме: па той випадок, якби вони вирішили ще раз подати сигнал пострілами своїм зниклим товаришам, ми могли б напасти на них відразу після того, як вони вистрілять і, отже, їхні рушниці будуть розряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись, і справа обійдеться без кровопролиття. План мені подобався, але здійснити його можна було лише за тієї умови, що ми будемо близько від них, коли вони дадуть залп, і ми зможемо атакувати їх перше, ніж рушниці будуть знову заряджені.
Та вони й не думали стріляти. Ми довго сиділи в засаді, не знаючи, на що зважитись. Нарешті я сказав, що, на мою думку, нам не слід нічого розпочинати, поки не настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми в темряві непомітно проберемось до моря, і, може, нам пощастить заманити на берег тих, що залишились у шлюпці.
Час тягнувся нестерпно повільно, і нам здавалось, що їхня нарада ніколи не скінчиться, але раптом ми не на жарт занепокоїлись, побачивши, що вони підвелись і рішуче попрямували до моря. Мабуть, страх перед невідомою небезпекою виявився сильніший за почуття товариськості, і вони вирішили покинути будь-які розшуки й вернутись на корабель.
Коли матроси подались до берега, я відразу зрозумів, що вони, залишивши своїх товаришів напризволяще, збираються пливти назад (як виявилося згодом, так воно й було). Я поділився своїм здогадом з капітаном, який остаточно впав у розпач. Але тут мені зненацька спала на думку хитрість, яка могла примусити їх вернутись, що найкраще відповідало нашим планам.
Я наказав П’ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни в день визволення П’ятниці; далі, піднявшись на горбок, за півмилі від нас, кричати скільки сили, поки їх не почують матроси, а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати; таким чином, весь час міняючи місце, заманювати ворогів у глиб острова, поки вони не заблудяться в лісі, а тоді вказаною мною обхідною дорогою вернутись до мене.
Матроси вже сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П’ятниці та помічника капітана. Вони зараз же відгукнулись, побігли вздовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, оскільки був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. Порадившись, вони гукнули своїм товаришам, які лишились у шлюпці, щоб ті під’їхали й перевезли їх на другий берег. А цього я й чекав. Переправившись через бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином, у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив’язали до невеликого пенька.
Все складалося для нас якнайкраще. Давши П’ятниці та помічникові капітана змогу діяти самостійно, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку непомітно для ворога і заскочили його зненацька. Один матрос сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів було схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся до нього й ударив його прикладом. Потім, не давши опам’ятатись другому матросові, він крикнув йому: «Здавайся або смерть!»
Не треба бути дуже красномовним, щоб переконати здатись людину, яка бачить, що вона одна проти п’ятьох і її напарника збито з ніг в неї на очах. До того ж цей матрос був один із трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а Під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє,-очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік.
Тим часом П’ятниця та помічник капітана так по-молодецькому впоралися зі своїм ділом, що кращого не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на крики у відповідь матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели в таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було судити з того, що й самі вони ледве тягли ноги.
Тепер нам залишалося тільки підстерегти в темряві, коли матроси вертатимуться і, приголомшивши їх несподіваним нападом, розправитися з ними напевне.
Минуло кілька годин, відколи вернулись П’ятниця та його супутник, а тих не було ще й чути. Нарешті ми почули віддалік їхні голоси. Передній кричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповідали, що не можуть іти швидше, бо зовсім стерли собі ноги й падають від утоми. Нам було і дуже приємно чути це.
Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що з ними зробилося, коли вони побачили, що шлюпка стоїть на мілині (бо за ці кілька годин почався відплив, І вона опинилася майже на березі), а люди зникли. Ми чули, як вони голосно оплакували нещасливу долю, яка закинула їх на зачарований острів, і тепер його мешканці уб’ють їх, а коли на ньому водяться чорти або духи, то вони занесуть їх кудись і зжеруть {66} .
Кілька разів заходжувалися вони гукати своїх товаришів на ім’я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі згасаючого дня ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безмежному розпачі, то знову вискакували на берег і знову ходили туди і сюди, і так без кінця.
