Козаки, що' живуть у пониззях Дніпра, зберігають право, як і раніше, займатися рибальським і мисливським промислом по всіх ріках, річках і урочищах до самого Очакова. Українським купцям надається право торгувати по всій Турецькій імперії нарівні з турками без сплати мита. Україна зберігає і шведський протекторат, що мусить сприяти зміцненню дружніх відносин Швеції, Туреччини, України та Кримського ханства, особливо в спільній обороні від Росії.
Проте українське посольство не мало можливості викласти відповідно до цієї інструкції свої вимоги. Відбулися зміни в турецькому уряді. Шведська дипломатія добилась-таки зміщення Баталджі-паші з посади візиря, переконавши падишаха, що той зрадив державні інтереси Порти, уклавши Прутський договір із Петром І. Однак наступник візиря Юсуф-паша (яничарський комендант) був неприхильний до Карла XII.
Українську делегацію зустріли в столиці Туреччини доброзичливо, але переговори в Стамбулі велися паралельно і з українською делегацією, і з московськими представниками, інтереси яких були протилежними. Посольство Орлика спромоглося переконати турецький уряд, котрий прийняв Орликове тлумачення Прутського договору й висунув Росії, яка досі не приступила до виконання умов договору, ультиматум у чотирьох пунктах: Росія негайно виводить свої війська з Польщі й зобов'язується не вводити їх туди ніколи; негайно зрікається України; негайно віддає туркам Азов і руйнує прикордонну фортецю Таганрог; укладає з Карпом XII перемир'я на три роки і визнає за турками право вільно відпустити Карла XII з Туреччини, яким завгодно шляхом.
У разі невиконання цих умов Порта загрожувала знову йти війною на Москву, сам султан збирався стати на чолі війська. Така рішуча позиція турецького уряду налякала Петра І, котрий наказав виконати вимогу про Азов і Таганрог, а також розпочати вивід царських військ із Польщі і Правобережної України, що належала за мирним московсько-польським договором 1686 р. Польщі. Що ж до решти пунктів, переговори продовжувалися, їх напрям визначили величезні гроші, які цар видав на підкуп великого візиря, муфтія та інших впливових турецьких осіб, що брали участь у переговорах.
Росія ніяк не хотіла втрачати Україну, й вона досягла своєї мети. 5 березня 1712 р. вийшов фірман турецького султана, згідно з яким Правобережна Україна та Січ передавалися Орликові, як шефові української нації. Турецька держава зобов'язувалася не втручатись у внутрішні справи України. Місяцем пізніше (5 квітня) Оттоманська Порта підписала договір з Росією, за якою залишалася Лівобережна Україна з Києвом і його околицями. Москва виводить війська з Польщі й Правобережної України, не втручається у справи козаків і Запорозької Січі. В договорі була врегульована проблема виїзду Карла XII з Туреччини. Таким чином, збереження влади над Україною коштувало цареві Петру І 100 тисяч червінців.
Ратифікація Прутського договору в такому урізаному вигляді була тяжким ударом для Орлика та його споборників. Україна залишалася розділеною, над нею продовжувало панувати, кажучи словами Івана Мазепи, «тиранське іго московське». Влада Орлика над Правобережною Україною, декларована султанським фірманом, по суті була ефемерною, оскільки Польща не поступалася своїми здобутками. Хоча турецький уряд наполегливо вимагав від Орлика, старшини, козаків і запорожців виступити на Правобережну Україну, щоб закріпити її за собою, однак не виділяв для допомоги ніяких військ. Орлик повідомив листовно візиря та хана, що він не виступить на Правобережну Україну, доки Порта не дасть повної гарантії на володіння нею, що може статися, на його думку, лише на підставі відповідного пакту між Портою і Польщею.
У листопаді 1712 р. новий візир Соліман, незадоволений невиконанням Петром І зобов'язань щодо виведення військ із Польщі, оголосив війну Росії й наказав Орликові виступати на Правобережну Україну. Український гетьман з неохотою вирядив частину свого війська.
Протягом року мали місце коливання у відносинах Карла XII з Портою, пов'язані як із виступами шведів у Померанії, так і з їхньою політикою щодо Польщі. Першого лютого 1713 р. відбувся навіть бій шведського короля та його драбантів із турецькими яничарами. Карла XII вислали з Бендер, і він перебував на становищі напівполоненого в місті Доматиці. Ситуація, що склалася, не могла не позначитися на становищі української еміграції. В другій половині 1713 р. більша частина козацького війська на чолі з прилуцьким полковником Дмитром Горленком змушена була, за категоричним наказом кримського хана Давлет-Гірея, вийти на Правобережну Україну, де козаки перебували до кінця 1714 р.
Орлик залишався в Бендерах і наполегливо шукав порозуміння з Польщею. Він уже не ставив великих вимог, не домагався звільнення Правобережжя від польської влади. Гетьман бажав тільки, щоб козаки, які осіли на рідних землях, дістали юридичне визнання з боку польського уряду. Більше того, він давав змогу полякам використати прагнення правобережних козаків об'єднатися з Лівобережжям, тобто допускав з'єднання обох частин України навіть під егідою Речі Посполитої.
Але Польща вже уникала конфліктів із Москвою, а Туреччина — з Польщею. Отже, 22 квітня 1714 р. довголітній посол польського короля Августа II уклав у Стамбулі з турецьким урядом договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею. Проте козаки вперто трималися рідної землі, не бажали уступати її Польщі. Їх підтримувала Січ. Ще в лютому 1714 р. відбулися тяжкі бої між хоругвами польської коронної армії та запорозькими козаками, які зазнали поразки. Однак улітку цього ж року повстання козаків відновилося, й лише наказ великого візиря кримському ханові про заборону козакам під загрозою смертної кари сперечатися з поляками за Правобережну Україну поклав край масовому перебуванню там козаків.
Отже, остаточно підводилася риска під бендерським періодом життя та діяльності Орлика. У червні 1714 р. він перебрався в Доматицю і звідти слідом за шведським королем, який зібрався в дорогу до свого власного краю, виїхав у Європу. Разом із Орликом Бендери покинули небіж Мазепи Андрій Войнаровський, брати Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим Довгополий, Федір Третяк, священик Порфеній. Інші скористалися з царської амністії, щоб повернутися на Лівобережну Україну. Серед них були Горленко та Максимович. Із гетьманом їхала численна родина: дружина Анна, сини — Григорій, Михайло та Яків, дочки — Настя, Варвара й Марта. Марта і Яків народилися в Бендерах. Хрещеним батьком Якова був Карл XII, а Марти — Станіслав Лєщинський. Їхали через Угорщину до Відня. На деякий час українських емігрантів помістили на острові Рюгені, де в Орликів народилася дочка Марія. Хрещеною матір'ю її і була королева Ульріха Елеонора. Потім родину Орликів було відправлено до Швеції, де гетьман отримав помешкання в Кристиянстаді. Розпочався майже тридцятирічний період еміграційної політичної й дипломатичної діяльності Орлика.
Високою кінцевою метою Орлика було об'єднання Правобережної, Лівобережної, Слобідської України та Запорозької Січі в єдину сильну Українську державу під гетьманським регіментом. Досягнути цього, вважав Орлик, можна тільки за умови звільнення України за допомогою.іноземних, держав від панування Російської імперії. Тому основним напрямом політики Орлика було створення антимосковських коаліцій.
У своїй політичній концепції Орлик виходив із того, що завойовницька політика Російської імперії на Заході має небезпечний характер у загальноєвропейському масштабі. Політику Росії Орлик оцінював як похід варварів проти європейської культури. Ціла Європа стоїть перед загрозою московської експансії. Особливо це стосується Східної Європи, насамперед безпосередніх сусідів Росії — Швеції, Польщі й Туреччини. Тому до них передусім і звертався Орлик зі своїми численними пропозиціями про утворення східної коаліції, причислюючи до головних її учасників також Крим, Буджацьку орду, Січ, Гетьманщину, донське козацтво, казанських та астраханських татар.
