Козаки продовжували свій переможний наступ і вночі. Це викликало паніку в польсько-шляхетському війську, воєначальники якого вирішили залишити табір, кинути обоз і відступати верхи. Почався не відступ, а нестримна панічна втеча. Першими, потай від війська, втекли головнокомандуючі, за ними кинулися комісари й начальники корогов. Помітивши це, кинулася тікати кіннота, залишаючи зброю та припаси. Кинуто було все: прапори, гармати, вози, яких нараховувалось кілька десятків тисяч, багате майно. «Страх і жах перед козацьким військом гнав утікачів», — свідчив один польський шляхтич. Деякі зупинилися тільки біля самої Вісли.
Козацький полководець діяв усупереч стратегії й тактиці західноєвропейських армій. В них панувало прагнення до оборони та облоги фортець і ухиляння від битв, оскільки це завдавало великих втрат найманим військам, що дорого оплачувалися. Хмельницький не витрачав часу й не розпорошував сили на облогу фортець. Перемоги у війні він добивався польовими боями, йшов прямо до головної мети — зав'язати бій з основними силами противника й розгромити їх.
Влітку 1648 р. українська армія пішла в рішучий наступ проти польсько-шляхетського війська, хоча в тилу залишалися ще в руках ворога фортеця Кодак і ряд замків на литовському кордоні. Водночас перемога під Пилявцями дала змогу визволити Волинь і Поділля, й жодне укріплене місто вже не чинило опору козацькій армії. Після Пилявецької битви Хмельницький не чекав наслідків облоги Кам'янця, Бродів та інших фортець, а продовжував похід, залишивши позаду укріплений Львів і виступивши на Замостя.
Гетьман розвинув запорозьку тактику маневрування, яку він теж використовував з метою рішучого розгрому ворога. Йдеться про застосування складного тактичного маневру — охоплення ворога з флангів і вихід у його тил. Так, уже в першій битві під Жовтими Водами повстанські загони за наказом свого гетьмана оточили військо Стефана Потоцького і Шемберга з флангів і вийшли в його тили.
Великого значення надавав Хмельницький факторові раптовості. У 1649 р. під Зборовом йому вдалося до останньої хвилини приховувати свої сили й захопити ворога зненацька, несподіваним наступом. 2 серпня 1650 р. у своєму універсалі білоцерківському полковникові гетьман наказував: «Щоб ви, години не відкладаючи, до завтра з доброю зброєю виходили, вдень і вночі поспішали на Уманський шлях, не треба задержуватись за борошном і в дорозі добувати, тільки на коні сідайте, бо треба, щоб ми випередили неприятеля, а не нас наші неприятелі».
Керівник визвольної війни також широко використовував не перевершене ніким у минулому розвідницьке мистецтво запорозьких козаків. До високої досконалості довів український гетьман козацьку майстерність у переслідуванні ворога.
Значне місце в ході битви відводив Хмельницький козацькому фортифікаційному мистецтву — спорудженню земляних укріплень, використанню індивідуального захисту від вогню ворога. Про козацький метод індивідуального окопування під час війни 1648–1657 років розповідає в своїх записках уже згадуваний Павло Алеппський: «Кожний має свій окремий захист — яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють з рушниць: випускають свій набій, а коли стріляє противник, ховаються в ямах, і жодна куля в них не влучить».
Активно застосовував Хмельницький табір — оригінальний і найпопулярніший у козаків особливий бойовий порядок. За наказом Хмельницького під Зборовом табір був побудований «у кількадесят рядів». Під Берестечком він простягнувся на сім верст у ширину та довжину. Під Білою Церквою в 1651 р. табір розклали серед балок і оточили подвійним валом. Укріплення козаки могли будувати з надзвичайною швидкістю. 1649 р. під Лоєвом 10 тисяч козацьких кіннотників спішилися й за чверть години побудували в густому лісі могутній табір, укріпили його засіками й відбили атаку військ литовського гетьмана Радзивілла. «Наша литовська кіннота не могла його заступити», — писав учасник бою. Під час Визвольної війни 1648–1657 років табір настільки довів свою ефективність, що навіть невеликі селянські загони пересувалися під захистом своїх «табориків».
Успіх військової, політичної та державної діяльності Богдана Хмельницького, крім інших факторів і причин, визначався ще й тим, що гетьман зумів зібрати навколо себе сузір'я талантів, вихідців із козацтва, селянства та міщан, найкращих знавців військової справи, загартованих у попередніх повстаннях проти шляхетської Польщі, непримиренних ворогів магнатів, талановитих, мужніх, незламних військових керівників.
Того часу народ взагалі щедро народжував таланти, як це завжди буває у вирішальні, переломні періоди. Визвольна війна висунула ряд видатних козацьких полководців та багато ватажків окремих повстанських загонів, які розвивали далі українське військове мистецтво. Це — Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Степан Побадайло, Нестор Морозенко, Антон Жданович, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Прокіп Шумейко, Мартин Небаба, Іван Золотаренко, Філон Джалалій, Дем'ян Лисовець, Іван Кричевський.
Очоливши процес формування Української держави, Хмельницький вів активну й широку державну та політичну діяльність. На визволеній території України виник новий державний апарат, прототипом якого були установи, що існували на Запорозькій Січі. Свої знання та досвід у сфері дипломатії Хмельницький як керівник Української держави, що склалася в ході визвольної війни, використовував у дипломатичних відносинах із багатьма країнами.
Зовнішні відносини, дипломатію Хмельницький теж підпорядковував визволенню українського народу від гніту шляхетської Польщі, утвердженню Української Гетьманської держави.
Зберігся уривок листа Олівера Кромвеля, в особі якого Англія, що переживала тоді буржуазну революцію, звертаючись до українського гетьмана, висловлювала йому велику пошану. Блискучий політичний і дипломатичний талант українського гетьмана ставив його в перший ряд керівників європейських держав.
У березні 1654 р. у Москві відбулося укладання україно-російського договору, ініціаторами якого були Богдан Хмельницький і козацька старшина. В дипломатичну практику та історичну дійсність цей договір увійшов під назвою «Статті Богдана Хмельницького» або «Березневі статті 1654 року».
Розпочинаючи в 1648 р. війну з Польщею, Богдан Хмельницький шукав союзників. Першим (хоча і дуже ненадійним, як виявилося надалі) став кримський хан, через якого козаки намагалися одержати підтримку Туреччини. До того ж робилися певні кроки для встановлення тісних контактів з васалами султана — Молдавією, Волощиною, Семиграддям. Природним було й намагання встановити союзні відносини з єдиновірною Московією, яка неодноразово вела (щоправда, не досить успішно для себе) війни з Польщею.
Спроба вступити в переговори з царським урядом була зроблена вже наприкінці першого року визвольної війни. Коли в грудні 1648 р. Богдан Хмельницький після блискучих перемог над військовими силами Речі Посполитої прибув із козацьким військом до Києва, він радився з представниками вищого київського православного духовенства. Разом з українськими церковними ієрархами гетьман і старшина дійшли висновку про необхідність звернутися до Москви за військовою й дипломатичною допомогою. Єрусалимському патріархові Паїсію, який їхав через Київ до Москви, доручили просити московського патріарха вплинути на царя, щоб той в інтересах православної віри допоміг Україні військовою силою в її війні з католицькою Польщею.
З Паїсієм відправився український дипломат Мужиловський. Треба було довести, що царю не варто триматися Поляновського мирного договору 1634 р. з Польщею, котрий підтверджував Деулінське перемир'я 1619 р., за яким Москва віддала Речі Посполитій Смоленські, Чернігівські та Новгород-Сіверські землі. Однак сподівання виявилися марними. Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва й прагнула взяти в Польщі реванш за недавно заподіяні втрати, втім вона не наважилася розірвати угоду з Річчю Посполитою.
Богдан Хмельницький наполегливо продовжував робити все можливе, щоб утягнути Московську державу у війну з Польщею. На кожних переговорах він обов'язково й постійно висував головну пропозицію: Україна заради протистояння наступу Польщі готова прийняти протекторат царя, який у свою чергу надасть Україні військову допомогу. Після Зборівського договору з Польщею 1649 р., на який Богдан Хмельницький вимушений був піти внаслідок сепаратної угоди кримського хана з королем, козацький гетьман посилив свої домагання московської допомоги.
