Моя бабуся вперше одружилася, коли їй iшов шiстдесят перший рiк. Вона вийшла замiж за хлопця, що вчився в її школi i був старшим вiд неї на п'ять класiв. «Хлопця». Хлопцевi минав шiстдесят шостий. Вiн закохався в неї ще в школi, пiшов до вiйська, а коли повернувся, то вона вже здибалася з моїм дiдусем. Так, у мене був дiдусь, а що ви там думали? Був. Але з бабусею не одружився, не встиг, пiшов на вiйну й не повернувся. Вiйна. Нiхто ще не вигадав лiпшого виправдання того, що хлопцi не повернулися. Вiйна. Бабуся народила мого батька. I переїхала в теплiше, пiвденнiше мiстечко.

Закоханий у неї старшокласник, котрого вона навiть не пам'ятала, також одружився. Втручатися в чужi стосунки вiн не волiв, не змiг. А потiм теж пiшов на вiйну. Згодом виховав двох синiв, овдовiв, а потiм розпочав пошуки, знайшов бабусю i зробив усе, аби вона вийшла за нього замiж та переїхала до нього в Київ. Його кохання перевiрили два сторiччя, голод, злиднi, кiлька воєн, вiрнiсть жiнцi, своїй першiй дружинi, котрої вiн не кохав, але поважав i цiнував за народжених синiв. Навiть країна, його Батькiвщина (а це було не пусте для нього слово), заради якої був ладен накласти головою, змiнила свою назву, розкололася на частини, перетворилася на щось iнше. Тiльки його серце залишалося цiлим i належало єдино їй. Моїй бабусi. Його синiй пташцi, яку вiн, як iншi люди синицю, тримає у своїх руках, окупованих плямами, чорними поцiлунками старостi.

Вiн не зрадив свого кохання, i воно не змiнило адреси. Вiн щасливий тим, що вона поруч. Чи щаслива бабуся? Хтозна. Вона не вiдповiдає на такi питання, каже, що не хоче верзти дурниць. Коли дiдусь лагiдно називає її «моя бабуся», вона погрозливо показує йому пальцем i суворо каже: «Я тобi - не бабуся». Тодi вiн називає її «молода». Їй не бракує спiлкування, вона живе насиченим життям, яке сповнене знайомими, незнайомими, онуками, колегами, чоловiками, жiнками, студентами, подорожами, навчанням. А йому вистачає її присутностi в його життi. Вона постiйно кепкує з нього, а вiн дивиться на неї з такою нiжнiстю.

«Бабусю, як ти можеш вештатися по знайомих, коли тебе вдома чекає такий чудовий, до нестями закоханий чоловiк?», - я обурююсь, бо дiд нервується, а бабуся пiшла, як то вона каже, на «спритнi гульки». Бабуся пирхає: «Люба, запам'ятай. Чоловiк - це чоловiк. Його доля - чекати. А от знайомi - це… є знайомi. Декого з них чекати - життя не вистачить. А варто. Тобi зрозумiло?» Менi зрозумiло. Бабуся знає, що я розумiю її лiпше за її власного сина, за будь-кого. Я розумiю її невгамовнiсть, її ненажерливiсть усiм новим, її пошуки, сподiвання, витiвки. Я пишаюся тим, що iнколи хтось порiвнює нас i знаходить схожiсть. «Та нi, зовсiм вона на мене не схожа», - буркотить бабуся, але я бачу, що їй це подобається. Мiй батько зовсiм iнший, таких звуть земними людьми, ми з бабусею не такi, ми - повiтрянi люди, справжнi ельфи.

Бабуся неодмiнно хвилюється, коли дiд хворiє. Тодi вона тримає його за руку, пiдморгує йому та наспiвує: «Ще не вмерла Костянтина нi слава, нi воля, ще тобi, мiй Костику, посмiхнеться доля». I вiн, як завжди, усмiхається до неї, хай би як боляче йому було. «Тихше ти, богохульнице, це ж гiмн. Не можна. Моя люба богохульнице». «Ти - мiй гiмн», - каже бабуся, вiдбиваючи на лобi дiдовi урочистого ритму. Цi двоє такi нестерпнi, такi чудовi. Українська версiя вiдомого твору Маркеса. Менi здається, що бабусi так само, як менi, життєво необхiдно полювати на синього птаха, але нема ради, що цим синiм птахом виявилася вона. Як полювати на саму себе? Можна лише вбити себе. Так, себе можна вбити. Себе не схопиш за хвоста. Тож - тiльки вбити. Але бiльшiсть iз нас обирає життя.

Щоби бути цiкавою, я вигадувала рiзнi речi. Скажiмо, я вдавала, що дуже боюся ножiв. Я тремтiла кожною клiтиною своєї шкiри. I вмiла це тремтiння показати. Давати взнаки, наче маю цю фобiю, було легко, не знаю, як це взагалi спало менi на думку. Я була в гостях. I побачила на краєчку столу нiж. Злий, гострий, вiн нiби чекав на плоть, у яку можна було зануритися. Я обхопила себе руками i затремтiла. Вiн першим помiтив це i почав непокоїтися. Цього й треба було чекати. Особливо вiд нього. «У тебе все гаразд?» Я рiзко мотнула головою, мовчки, нi, не гаразд, менi лячно, пiшли звiдси, швидше, в кiмнату, нiчого не хочу пояснювати, менi бракує повiтря, менi бракує слiв. Вiн схопив мене за плечi, крикнув: «Їй стало зле, вона наче задихається, принесiть води!»

У кiмнатi я вiдмовилася вкладатися на диван, натомiсть, присiла на пiдвiконня. Я вiдчувала на собi його розгублений погляд, його погляд мурахою пробiг по менi, але вперто мовчала. Я була похмура, терла свої плечi. Потiм попросила дати менi цигарку. Вiн чекав на будь-яке моє прохання. Вiн хотiв бути корисним менi, допомогти, вiн страждав через те, що не розумiв мого стану. Вiн побiг шукати цигарки, бо сам не курив. На ту мить я була переконана, що справдi боюся ножiв, що в мене є iстотна причина їх боятися. Руки менi охололи, ноги занiмiли, кiнчик мого носа загострився i був дуже холодний.

Вiн сам вигадав пригоду з ножами. Я тiльки сказала, що злякалася того ножа, що мирно лежав на столi. «Я… менi стало страшно через нiж. Той. Пам'ятаєш? Вiн лежав на столi. Наче причаївся». Вiн спитав, чи пов'язано це з чимось. Я не вiдповiдала. Насправдi, менi здавалося, що я не маю про таке розповiдати, мої плечi знову затремтiли, наче листя берези на вiтрi. Вiн сам виклав, що i як зi мною сталося. У нього була дуже жвава уява. Вiн говорив, що коли я була мала, до мене на вулицi, ввечерi, пiдiйшли якiсь люди, в них був нiж. Менi подряпали горло, я була така мала, що вже не пам'ятаю, чого вони вiд мене домагалися. «Щось їх тодi вiдволiкло вiд неї. Вони пiшли, а з нею залишилися металевий присмак у ротi та вiдчуття чогось гострого, що дряпає шию».

Мене поважали, про мене розповiдали, та що там, я була дворовою легендою.

Легендою в колi свого спiлкування. Бо не в кожного було таке цiкаве

дитинство, така жахлива iсторiя, далеко не кожен боявся звичайних

кухонних ножiв. Я була особливою. Я це знала, але менi важливо

було переконати в цьому всiх. Хибний шлях, але нема ради. На кожному

шашликовому виїздi вiн намагався прибирати ножi, рожни, шпицi,

залiзяки, все, що бодай трохи нагадувало ножi. Вiн не дозволяв менi

вештатися по кухнi, поки вiн зробить «ножову» перевiрку. Я ж

так ужилася в цю роль, що починала тремтiти, коли помiчала ножа. Справжня

епiлептичка. Потiм менi стало нецiкаво, я втомилася, вiдверто кажучи -

менi набридло. I я припинила це так само раптово, як i розпочала.

Нiхто не помiтив мого «чудовного» позбавлення цiєї фобiї. Навiть вiн. Удав, що не помiтив. Гадаю, що вiн навiть пишався тим, що своєю участю допомiг менi здолати цю хворобу, перемогти дитячi страхи.

У нього був дуже нахабний молодший брат. Його звали Андрiєм. Вiн усюди сунув свого носа, а якось, як шкiдливий кiт, насцяв менi в чобота. Це була помста. Такого менi нiхто не робив, тому вiн мене в якомусь розумiннi розважав, цiкавив. Утiм, брат був надто передбачуваним, бо навряд чи спромiгся би зробити менi щось приємне, але у своїх капостях Андрiйко був неперевершеним. До того ж саме його вважали в родинi порядним, увiчливим та милим юнаком. «Та вiн слова проти не скаже». Так казала їхня мати. Мати в них була пройдисвiткою. Принаймнi такою вона залишилася в моїй пам'ятi. Не знаю, що казав iз цього приводу їхнiй батько, його я не бачила. Не довелося. Не думаю, що тут є чого шкодувати. Вiн уважався творчою людиною, щось там викладав, менi було нецiкаво вислуховувати бiографiю невiдомого чужинця. Чим мене мiг привабити батько такого сина, як вiн? Нiчим. Нi, нiчим. Нiзащо. Лесь (а його звали Лесь) це розумiв i рiдко згадував про батька, хiба тодi, як без згадки про нього не виходило розповiдi.

Я Андрiя бентежила. Хоча невiдомо - це я його бентежила, чи

вiн просто хотiв дiзнатися, яку форму та розмiр мають мої цицьки,

йому кортiло про це знати. «Хочеш, я навчу тебе французьких поцiлункiв», -