«То ви цього відразу не помітили? Не помітили, але стали на заваді крадіжці? Дякую». Отакої! Сліпа, але те, що треба, вона бачить. «Це не кидається в очі. Я маю на увазі те, що ви сліпа. Я не дуже розбираюся у
сліпих, — чесно зізнаюсь я. — Зі сліпих я знаю тільки Гомера і ще такого негра-музиканта, не пам'ятаю, як
його там. Ще знаю штучних сліпих. Це Паніковський, а також Кіт Базиліо. Бачте, у мене невеликий досвід».
Я — балакучий хлопець, саме так.
Вона сміється і незграбно торкається моєї спідниці. «То ви — дівчина? У вас такий глухий приємний голос, але незрозумілої чоловічий він чи жіночий?». Гарне запитання, поєднане із компліментом. Вона вміє
ставити влучні запитання, мабуть, у школі розбирала і збирала автомат Калашнікова за 45 секунд. Я ніколи
не вкладався. «Так», — відповів я. Та що я ще мав відповісти? Може, якби сказав, що хлопець, але ношу
спідниці, то вона б злякалася, вона ж така беззахисна, слабка. Принаймні, має такий вигляд. «Вибач, але ти
не могла б провести мене додому, це недалеко?» — переходить вона на «ти». На «ти» легше просити. Я її
добре розумію. Якщо просиш на «ти», то це наче просиш друга, близьку тобі людину, а не сторонню особу.
Це треба бути останньою наволоччю, щоб відмовити у допомозі, якщо до тебе звертаються на «ти».
У її домі панує тиша. Чути лише, як цокотить годинник. Так, ось і він, старовинний, висить на стіні в кухні і
наче всміхається. У нього дуже кумедний вигляд. Боже мій, а це що?? Старигане Хем, ти це бачиш?
Венеційська лялька. Ні, я не збираю ляльок і не бавлюся ними, щоб ви про мене такого не думали. Але ця
лялька — викапаний я. Бурякове волосся, фіолетова сукня, шкіряний піджак, замшеві черевики, бузкова
хустка на плечах. Надміру нафарбоване обличчя, як у шльондри. Жахливо таке побачити, підвішене на стіні.
Картину свого власного повішення.
«Як тебе звуть?» — втім, питає моя сліпа знайома незнайомка, відволікає мене від містичної ляльки.
«Еріка», — кажу я обережно. «Рідкісне ім'я, у мене також рідкісне ім'я, мене звуть Міра». Отже, її ім'я —
Міра. Добре. «Мирослава?» — уточнюю. «Ні, якби ж то. Просто Міра. Міра з одним «р». «Я так само з
одним «р». Ми сміємося. Сміх єднає людей. «У тебе такий сумний сміх, з тобою все гаразд?» Дожилися, сліпа дівчинка питає у такого здорованя, як я, чи все у нього гаразд.
Невже так помітно, що не все? Не знаю, чому я не збрехав, я ж так люблю брехати. «У мене все зле, — кажу
я. — У мене все зле, мені нема де подітися в цьому місті. Моя мати з'їхала з глузду і хоче мене вбити».
(Пробач, бідна мамо). Ні, я таки не втримався, збрехав. Що я за людина? «Ти можеш залишитися тут. Я
живу з братом, але його зараз немає вдома. До речі, мій брат — режисер. Чекай-но, сядемо, вип'ємо чаю і все
вирішимо. Тільки не плач, добре?» Отак просто я залишився в домі Міри. Міри та Рудого. Але я трохи
втомився, тому про Рудого йтиметься згодом.
Частина четверта
Забавки
Ваш вихід, пане Рудий
Коли Рудий теревенив про те, що улюбленою книжкою його дитинства була і залишається казка «Маша та
ведмеді», я здебільшого йому не вірила і вважала, що він каже так навмисне, щоб побачити, яка в людей
буде реакція. Рудий запевняв, що «ця казка вчить поважати приватну власність». Тут варто сказати, що
Рудий поважає приватну власність, особливо ту, що належить йому. Але сьогодні ввечері я вперше
переконалась в тому, що, можливо, він не брехав, коли співав дифірамби казці про негостинних ведмедиків.
Звісно, що Рудий, який вирізняється глобалізмом, волав на всю хату не банальні: «Хто спав у моєму ліжку?»
чи «Хто їв з моєї миски?», він брав ширше, він не зосереджувався на таких дріб'язкових речах; він волав:
«Хто оселився в моїй хаті? Що це за шльондра?» Так, він назвав Еріку шльондрою. Саме так він сказав. І
мені це не сподобалося. Я побоювалася, щоб Еріка не почула нашої сварки, але вона й не чула, принаймні її
початку, тому що Еріка, привітавшись із Рудим, швидко зникла за дверима ванної кімнати. Мені здається, що в неї дуже розвинута інтуїція. Так, скоріше за все, Еріка — типовий інтуїт. Це добре. Рудий тим часом
тикав пальцем на венеційську ляльку, яка висіла на стіні нашої затишної кухні, і продовжував волати: «Це
ти її, я маю на увазі цю хвойду, вбрала, як цю ляльку, чи вона такою була до того, як вдерлася в нашу
домівку? До речі, ця лялька, яку люб'язно подарувала нам мати, ніщо інше як венеційська повія початку
минулого сторіччя, точніше, це іграшкова копія венеційської шльондри, мама вміє вибирати подарунки, еге
ж?
Взагалі, от скажи мені відверто, яка нормальна людина поїде на відпочинок до Венеції? Там усюди вода, живеш у самісінькій воді, вона ліворуч, вона праворуч, вона внизу, вона вгорі (це вже він загнув — «вода
вгорі», хоча, може, він мав на увазі дощ), у неї тебе можуть легко зіпхнути, зачепити веслом і втопити. Жити
у Венеції все одно, що жити в метрополітені. Уяви собі (Рудий розійшовся), як це воно, жити в
метрополітені, постійно озиратися, щоб хтось не скинув тебе під потяг (тут Рудий на хвилину заплющив очі, мабуть, переживав мить, коли на нього наїжджав потяг, відчув себе Анною Кареніною, але швидко
схаменувся, щоб продовжувати). Як на мене, то однієї повії вдома цілком досить. Я не хочу, щоб одна повія
висіла на стіні моєї кухні, а друга, точнісінько така сама, вешталася по моїй хаті». «Це й моя хата», —
зауважила я категоричним тоном. «Тобі не пасує такий тон», — відразу відгукнувся Рудий і схрестив свої
режисерські руки на грудях. Як я не люблю сварок.
«Давай поговоримо спокійно», — сказала я Рудому. І він начебто погодився, недовірливо подивився на
мене, я це відчуваю, мені не потрібно це бачити, але погодився. Бо він так само не любить сварок зі мною.
«Ти колись казав про те, що я маю стати соціальне активною людиною, так чи ні?» Рудий одразу відчув
небезпеку. Напружився, як тигр. «Так, я таке казав, але, знаєш, люба сестро, я не мав на увазі, що ти маєш
соціалізуватися за допомогою повії, тим більше, я не казав тобі, що ти маєш притягти цю хвойду в дім, так
чи ні?» Рудий — фахівець у тому, що стосується перехоплення та використання чужих прийомів. Я мовчала, він вирішив, що моє мовчання означає мою слабкість, тому вирішив, що мене треба дотиснути. «Міро, ти
хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок «Ла Стради?» Я так і бачу, як він морщить свого
класичного носа.
З «Ла Страдою» у Рудого пов'язані неприємні спогади. Це така європейська організація, яка займається тим, що допомагає жінкам. Особливо жінкам, які мешкають у Східній Європі. Жінкам, які зазнали насильства від
власних чоловіків, жінкам, котрих продали в будинки розпусти, жінкам, котрі не можуть знайти свого місця
під сонцем і таке інше. Колись Рудому замовили фільм про «Ла Страду», а також декілька соціальних
роликів на «жіночу тему». Обіцяли, що добре заплатять, інакше б Рудий не взявся, бо він вважає себе
режисером художнього кіно, а не документалістом, тим більше не «кліпмейкером».
Фільм Рудий зняв, я його прослухала, і мені здалося, що вийшов чудовий фільм. Однак керівництво «Ла
Стради» його не схвалило. Рудий переконаний, що несхвалення фільму прямо пов'язано з тим, що він
відмовився вступити в інтимний зв'язок з однією шведською дамою. Шведська дама була відповідальною
особою і мала приймати роботу Рудого. «У мене все одно не вийшло б із нею, — жалівся та пояснював
Рудий. — Її підборіддя було схоже на п'ятку. Можеш собі уявити жінку з п'яткою замість підборіддя?
Можеш собі уявити, як така жінка може викликати бажання?» Відверто кажучи, мені було важко таке
уявити, але саме звідтоді всі жінки Швеції уявляються мені з п'ятками замість підборідь. Окрім Астрід
Ліндґрен, матусі Карлсона, вона не може такою бути, в таке я вже нізащо не повірю.