мамою було неможливо. Вона дуже неслухняна людина.

От і зараз у моїй країні ранок, і моя мама, як завжди, під стінами парламенту. Чудова зустріч. Вона мене не

впізнала, власне кажучи, вона давно перестала мене впізнавати. Точніше, мама впізнавала мене

фрагментарно. Жити з нею було важко, дивитися на неї було боляче, допомоги вона цуралася, порятунком

нехтувала, могла вчинити бійку, починала дряпатися, як хижа тварина, видирати волосся, звертаючись до

мене: «Хто ти, опудало, і що ти робиш у моєму домі? У нашому з Хемом домі? Що, що ти шпигуєш, вишкварок? От зараз я тобі покажу, нишпорка!» Я намагався тихіше за мишу сидіти в комірчині, яку

перетворив на кімнату, і не показував носа; в принципі, я там лише ночував, і то не завжди. Але сьогодні

мама не могла мене впізнати ще й через те, що я бів зодягнений, як жінка. Як трохи така вітряна жінка. Це

варто описати.

Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову

коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся в шкіряний піджачок; мої замшеві

черевики, глибокого чорного кольору ніжили мої втомлені ніжки, а закінчувало цей ансамбль кашпо

насиченого бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє

до біса грошви) в ролі повії з кінострічки «Красуня» виглядала менш переконливо, ніж я.

Бувай, мамо, я люблю тебе, але фактично не можу жити з тобою, якби я отримував хоча б частку тих

грошей, що отримує вже згадана мною Джулія Робертс, тоді б я знайшов, де мені подітися, а так з

грошенятами в мене істотні проблеми. Чи в грошенят зі мною великі проблеми, не знаю, чорт нас усіх

забирай. Я знаю одне: в найблищому майбутньому цього не вирішити, не впоратися, не розбагатіти, отаке

нескінченне «не». Я вирішив почимчикувати на Андріївський узвіз. Настрій зіпсувався як у мене, так і в

погоди, небом мандрували хмарки, збирались докупи, звинувачували одна одну, от зараз хтось із них когось

штовхне — і почнеться дощ, як наслідок їхніх сварок.

Я йшов і розмірковував на тему, чому мені подобається вдягатися так, як вдягаються жінки? Я не завжди

перебуваю в образі жінки, але це один із найулюбленіших моїх образів. У жіночому одязі багато

несподіваних деталей, цікавих дрібничок, у жіночому одязі є що акцентувати. Насправді мені подобається

так вдягатися, щоб мій образ був яскравим, мав якесь значення, щоб запам'ятовувався, щоб свою зустріч з

такою нестандартно вдягнутою персоною, як я, обговорювали за родинними вечерями, щоб подружки

повертали голови і обмінювались думками, щоб старі розпочинали своє буркотіння, щоб чоловіки просили

номер мого телефону, який я, як усяка порядна дівчина, чорта лисого їм дам.

Одного разу в ресторації «Текіла-хаус», що на Подолі, я випадково зустрів свого однокласника. Микола

Дашко завжди був таким правильним хлопцем. У його щоденнику ніколи не було сварливих нотаток, погроз

та попереджень для батьків. Його зошити прикрашали самісінькі п'ятірки, він залишався старостою класу всі

10 років, тобто впродовж усього нашого славетного навчання. Його завжди ставили в приклад на

батьківських зборах. Навіть схибнутий військовик Василь Васильович Скляренко, який поміж нас називався

«здравияжелаютоварищподоконник», казав нам добряче поставленим в армії голосом (консерваторії

відпочивають): «А от Микола Дашко ніколи б так не зробив. Беріть приклад з рядового Дашка, нікчеми».

Розумієте, як ми всі любили Дашка? Ще можна додати, що він був проти списувань і завжди за всіма

нишпорив. Але самим нишпоренням він не обмежувався, кінцевою метою нишпорення було «закладання»

своїх братів та сестер.

Треба сказати, що це був саме той випадок, коли я зустрів свого давнього знайомого, однокласника Миколу

Дашка, а от Микола Дашко зустрів незнайому шльондру. Це була фатальна для нього зустріч. Коли я

підкотив до нього, Микола Дашко спокійно пив текілу і вже був п'яний у дупу. Мабуть, у нього був важкий

день. Я до того дня навіть не підозрював, що однією текілою можна так наклюкатися. Напевно, Микола

Дашко був талановитий у всьому, навіть у пиятиці.

Ми приємно провели час, але я все зробив для того, щоб Дашка забрали у витверезник. Відомий витверезник

Подолу, який схожий на фінський епос «Калевала» тим, що він такий само мовчазний, майже нерухомий і

дуже холодний. Інколи посеред цього мертвого мовчання лунають раптові жахливі крики, які сковують твоє

тіло і розривають тебе навпіл. Утім, сподіваюся, що з Дашком там поводилися чемно. Зрозуміло, що він

мене не впізнав, ліз мацати, пропонував випити на брудершафт, присвячував мені пісні та пропонував гроші.

О, то був великий день, того разу я заснув щасливим, із почуттям чесно сплаченого боргу. Ще хочу додати, якщо комусь цікаво, совість мене не мучила. Анітрохи.

Коли я нарешті виповз на узвіз і застиг коло Андріївської церкви, дощ уже почався. Митці та торгаші

заметушилися, почалася біганина, вони прибирали речі, натягували на себе дощовики та пакети, у кого що

було. Лише церква стояла спокійно, вона була взірцем спокою. Бані Андріївської церкви після реставрації

змінили колір, я пам'ятаю їх зеленими, а зараз вони набули лазурового відтінку. Дощ дужчав, продавці

розбігалися, церква залишалася врочистою, як генерал, що приймає парад; ще їй бракувало кудись бігти, вона витримала стільки дощів, до того ж дощів із свинцевих куль, що ця людська метушня здавалася їй

смішною. Мабуть, так думала церква. Ні, скоріш за все, вона всіх жаліла. Бідні люди, завжди потрапляють у

халепу, завжди такі вразливі, закатовані проблемами, завжди намагаються від когось чи від чогось утекти.

Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така само велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився її обличчям, гітарою, але вона мовби й не помічала

цього. Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї

зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча

вулиць. Дівчина продовжувала співати. Я поклав невеличку валізку з грошима туди, де вона лежала. Коли я

наблизився до дівчини, побачив, що в неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалося темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні цей дощ, ні

маленький крадій, ні я, така собі гарна пані. До речі, я врятувала її заробіток. Де «дякую», алло, дівчино

зачарована, наче Десна, де твоє «Дякую, тьотю»?

Перестала співати. Дивиться наче на мене і наче не на мене. Дивина. Я намагаюсь привернути її увагу. На її

обличчі розгублений вираз. Та що це таке? Вона що, сліпа? Здається, сліпа, до того ж емоційно тупа. То

сліпа вона чи ні? Зазвичай до мене швидше доходить, але тут я не був упевнений. Це, мабуть, через те, що я

не так уже й часто бачу в місті рудих сліпих вуличних співачок. А ще вона мені чимось подобалася. Ніколи

не знаєш, чому саме подобається тобі людина. А щодо жінок, то тут уже й сам диявол не розбереться, чому

одна тобі до вподоби, а інша викликає відразу.

Я не хочу помилитися, тому про всяк випадок вирішую її перевірити. Я починаю плескати в долоні прямо

перед її обличчям. Вона не сахається, вона несміло посміхається чи то до мене, чи то взагалі, і затягує нову

пісню. Отакої. Може, подумала, що я захоплююся її співами? Ні, не те що вони погані, її співи, але ж не в

такий дощ на вулиці. Не найкраща погода для виступів просто неба. Дівчина вся тремтить. Мабуть, змерзла.

«Алло, подруго, це не оплески вдячних слухачів, це не шалені оплески, це я перевіряю: сліпа ти чи ні?» —

виривається в мене. Я буваю таким невитриманим, жах. Буває навіть, ви не повірите, соромно за себе.