– Хлопці, коней напували?
Гарба продовжує котитися і скрипіти далі.
– Коней напували, питаю?
З постелі звелася заспана постать, наділа на голову картуз.
– Це ти, Мусію? – запитала вона і звісила додолу ноги в чоботях. – А мені приснилося, наче я в кума на хрестинах гуляю, наче подали свіжої ковбаси, а я…
– Видно, що хороші сни сняться, бо сплять – хоч за ноги витягай.
– А-а, це ви, товаришу голова? А ми держались-держались, та таки перед світом поборов нас сон. Ничипоре, вставай коней напувати, – розштовхував конюх свого сусіда.
Оксен вийшов із конюшні і попрямував до свинарника. Біля скирти соломи, що чорніла в темряві, немов той хлів, чувся обережний шелест, який то затихав, то появлявся знову. Коли Оксен підійшов ближче, то побачив низенького чоловіка, що нагрібав у носилки солому. Вони, мабуть, були важкенькі, бо він, стягши їх мотузком, ніяк не міг взяти на плечі.
– Може, підсобити? Га? – виступив із темряви Оксен. Чоловік кинув носилки на землю.
– Нічого, я й сам…
Це був сільський балагур і політикан Кузько Сорокотяга.
– Крадеш помаленьку?
Кузь висякався, витер пальці об штани.
– Заповсігда, Оксене, ти вигадаєш що-небудь. У тебе виходить: набрав чоловік соломи у своєму хліві – вже вкрав. А яка ж це крадіжка? Я беру своє, зароблене.
– Ану витрушуй.
Кузь вивернув солому, а носилки відкинув геть. Вони впали на землю, клацнувши вербовими дугами.
– А тепер що, в міліцію поведеш?
– І поведу. А ти думав як? Люди по соломинці збирали, а ти носилками розносиш? А худобу чим годувати будемо? Ти про це думав?
– Хе-хе, – засміявся Кузь. – Ти так міркуєш, ніби це не наша артіль, а твоя економія. Ти, значить, усередині стоїш, а ми по боках, ти мене уперед ведеш, а я опинився, не хочу йти, бо несвідомий. Виходить, артіль для тебе організовували, а не для нас.
– Язик у тебе довгий, знаю, тільки сьогодні мені нема часу на розмову, то я тобі скажу коротко: забирай носилки і більше з ними в артільний двір не приходь. Спіймаю ще раз – передам у суд. Там за розкрадання колгоспної власності тобі припечуть, що слідує.
– Гарненьке спасибі! А що в мене в хаті нічим їсти зварити, тобі однаково? Дровець трохи є, але тримаю на зиму, а зараз сим-тим баба прокурить, аби їсти зварилося. Якби дали мені соломи на трудодні, – не крався б я з носилками до артільного двору. Я за все своє життя з чужого двору хворостинки не приніс…
– Ти, Кузьку, не ображайся, – вже м’якше сказав Оксен, – але я тобі скажу так, що, крім свого носа і живота, ти нічого не бачиш. Як би ми з тобою не говорили, все рівно не зрозуміємо один одного, бо говоримо на різних мовах. Ти хочеш, щоб у тебе було повне горище хліба і чотири пари чобіт, а я хочу, щоб до всього цього в нас ще росла й чорна металургія. Бо, як нападуть на нас країни капіталу, твоїми чобітьми і пампухами не відіб’єшся, треба буде чогось іншого. Крім того, ти заздриш дуже робітникові, що він піде в магазин і все, що захоче, купить за гроші… А хто ж тобі не дає стати робітником? Їдь на шахти, працюй, будь ласка. Ти скаржився: робітничому класу земний рай, а тобі пекло: півдня ореш, півдня під возом спиш…
– Ти мені зубів не замовляй. Думаєш, що коли я малограмотний, так, значиться, нічого й не розумію. От ти мені стільки раз докоряв, що я до куркулів жалість мав, а Гнат, той мене просто підкуркульником і досі хрестить… А воно зовсім не так. Ви куркуля вчилися по книжках ненавидіти, а мене – саме життя вчило. Так хто ж тоді сильніше їх ненавидів: ви чи я?
Кузько запалив загаслу цигарку, підсунув на потилицю порваний картузик, голубі, як весняне небочко, очі налилися собачою тугою.
– Було нас у сім’ї четверо, старші ходили по наймах, а я при батьках перебував. Але коли трохи підріс, повела і мене мати між чужих людей. Пам’ятаю: вийшли ми з нею за село, вона плаче, а я так собі, не плачу, тільки серденько в мене болить, як у молодесенького телятка-сосунчика, якого налигали й ведуть продавать на ярмарок. На Беєвій горі довго стояли мовчки. Розшукав я очима свою хату, думаю: оце хлопці на вигоні в «лози» граються, пищики майструють, а мене ведуть хтозна й куди. Потім мати каже: «Помолися, сину, Богу, і він тобі щастя в дорозі пошле». Помолився я. Пішли. Скинув я старенькі ботиночки, повісив через плече, іду. Сонце пече, дорога тверда, мов камінь, аж водянки на ногах набігають. Йшли два дні, в степу ночували, на третій день приходимо в хутір. Посеред хутора – дім під залізом, клуні, повітки, на воротях чирва вирізана, червоною фарбою викрашена. «Оце, – каже мати, – тут твій хазяїн живе». Зайшли в двір. Собаки на цепах так і рвуться на нас, шерсть на них як на добрій вівці. На ґанку чоловік стоїть, одягнений у погане, та ще й латане. «Кланяйся, – шепче мати, – це твій хазяїн». Я аж рота роззявив. Оце хазяїн? Та він же на дурного Ілька схожий, що в ярмаркові дні на гатках стоїть. Їдуть люди на ярмарок, кинуть йому копійку: «Ану ж, затанцюй, Ільку». Він полотняні штани підсмикне, соплі витре й як ушкварить навприсядки, то таку пилюку здійме, ніби два табори циган на батогах б’ються. Так Ілько хоч без музики людей веселить, а мій хазяїн наканцюпився, наче ось-ось розпочне мене їсти. Подивився-подивився і каже:
– Наймаю до осені. Харчі мої, а за гроші й не балакайте. Одежу, яку там треба, справлю, а за гроші й не говоріть…
Мати й тому рада. «Слухай, – наказує мені, – почитай свого хазяїна», та з тим і пішла додому. Зостався я сам, як той листочок, від гілляки відірваний. Повели мене до хліва, кажуть, що оце тут наймити сплять і ти з ними спатимеш. Ввечері приходять строковики. «Новачок?» – питають. «Новачок», – відповідаю я. «Ну що ж, – кажуть, – сідай із нами, хазяйських галушок попробуй». Сів я за стіл, перехрестився, наколов спичкою галушку, а вона наполовину з висівок, видно, як і остюки стримлять. Оце так, думаю, в нас мати дома і то кращі варить. Полягали ми спати. Уночі як схопило мене за живіт, Боже мій, як наче хто ножем ріже! Цілу ніч бігав надвір. Підпасич Іванько, мій новий приятель, шепче мені на вухо: «Це ще нічого. От як дядько Вавило тебе батурою одшмагають, отоді знатимеш!» – «За що ж він битиме?» – питаю. – «Він знайде за що».
На другий день погнав я пасти. Хлопці полягали спати на толоці, а мене заставили скот завертати. Вони собі спочивають, а я стримлю з герлигою біля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годі. Присів я на травичку та незчувся, як і заснув. Як опече мене щось по спині, я так і скрутився, як листочок на вогні. Глядь – хазяїн з батурою стоїть, зуби шкірить: «Оце так доглядаєш хазяйське добро? Отак пасеш?» Та батогом по ногах, по ногах, так п’явками й беруться. Упав я на землю, прошусь: «Дядечку, не бийте, я більше не буду!..» А він осатанів, нічого не чує, батурою чистить, аж мені в очах все перевертається, як млинок. Порвав на мені штанці, сорочку пошматував разом із тілом, кинув на толоці, мов цуценя.
До самого вечора лежав я, гірко плачучи. Підходили до мене пастушки, щось говорили, але я до них не обзивався. Звечоріло. Погнали худобу, а я лежу один посеред степу, і тільки сира земля мені рани студить. То грудьми на ній полежу, то на спину перевернуся – і легше мені зробиться, малому, не так болить побите тіло. Лежав я, лежав, потім устав і побрів до хутора, мов каліка безнога. Іду, а сонце вже зайшло, небо червоне, а по ньому білі голуби літають. Як заплачу я, як закричу. Був би, думаю, і я голубом, полетів би матері прохати, щоб забрала мене звідси… А ти кажеш, я за куркулями жалію. Хай за ними чорна яма жаліє!
Кузько зробив судорожний рух кадиком, якось по-гусячому повернув шию.
– Проте й куркулі теж бувають різні, – продовжував він далі. – Викурили ми із Троянівки Василя Гончаренка. Скажи мені, який із нього куркуль? Наймитів не тримав, землі на слабенького середняка, в політику не ліз. Так ми його за штани і в конверт. А справжні куркулі по Казахстанах та по Середніх Азіях живуть, пасіки порозводили, чай з медочком попивають…
