– Чого так рано? – здивувався Марко. – Охрім з Денисом ще орють.
– Не твоє діло.
Марко зняв з волів ярмо, хитрувато посміхнувся:
– Може, і мене із собою візьмеш? Ганнуся ж із нею пішла.
– Двох котів у мішок саджати не можна – покусаються.
Тимко взяв у руки батіг і, топкаючись по ріллі босими сильними ногами, що біля щиколоток були перев’язані поворозками від галіфе, погнав волів до водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрів дівчат, що несли відро води, збив на потилицю картуз; смолисті кучері вивалилися на високий лоб.
– Може, підсобити? Га?
– Самі справимось.
Дівчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздягані, і товста, туго заплетена коса Орисі непорушно лежала в спинному рівчаку, червону ситцеву блузку ворушив вітерець, вузенька боса ступня залишала на ріллі глибокі сліди.
– Орисю! Пожди трохи.
Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусі, і та, взявши відро, пішла далі, не озираючись. Орися обернулася до Тимка і стала чекати його, опустивши в землю очі. Нижня губа її, налита соком вишні, неспокійно ковзала по верхній, і було таке враження, ніби вона смокче соску. Це надавало її обличчю вигляду дитячої вередливості.
– Чого ти мене десятою дорогою обходиш? – запитав Тимко, обпалюючи Орисю своїми чорними черкеськими очима і намагаючись обняти дівчину. Вона вирвалась і суворо глянула на Тимка.
– Мене лестощами не візьмеш. Я тобі не Харитя!
– Ха-ха! Уже якусь Харитину прибрехала, – засміявся Тимко.
Тоді вона уважно глянула на нього, і в тому погляді було стільки духовної твердості і холодного презирства, що Тимко пригас і заблимав очима.
– Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як ти стояв із Харитею під вербами.
– Ну й стояв… Бо ти мучиш мене. Чудна ти якась. Ні обняти, ні поцілувати тебе не можна. З Харитею простіше…
– Ну, й іди до неї.
Орися крутнулась і побігла по ріллі. Тимко зітхнув, крикнув услід, чи не вийде вона вечором до озерця, але вона побігла мовчки, швидко мелькаючи тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго і замріяно дивився їй услід, потім закурив і пішов заганяти волів, що вільно бродили біля озера, понюхуючи свіжу траву.
Надвечір у польовий табір приїхав Прокіп Тетеря. Високий, сутулий, у брезентовому плащі, він ходив із сажнем по полю, заміряв виоране.
– Надряпали, як ворона пазурами. Дві пари волів греблося, а толк який? Орачі, мать вашу за ногу! – лаявся він.
– Ти увійди в положення і прикинь головою, – дибав за ним Охрім з перев’язаною шиєю. – Як я, приміром, буду орати, коли мені накинули такого погонича, як Денис? Я йому кричу «соб», а він верне «цабе». Я йому кричу: «Поганяй биків!» – а він тріщиться по боках, чи де заячий хвіст не показався. Ружжо з собою приволік, бички бояться, довелося мені вогнепальну зброю носити. Я, правда, був на фінській, до оружія звик, та не до такого, як у Дениса. Дуло в двох місцях тріснуло, курки мотуззям прибичовано… так і жди, що ось-ось бабахне, голову знесе. Яка тут оранка, коли живу смерть за плечима носиш?
– Ти мені хріновини не городи, а як послано тебе орати, так ори.
– Ти розумний вказувати, а попробуй сам. Норми та-кі попридумували, що доки віл виконає, сам ляже в борозну.
– Не твого розуму діло.
– Та на мої руки.
– А ти що хочеш, щоб плуг сам орав, а ти тільки штани підсмикував? Що я тепер у зведення напишу? Вас би в мою шкуру.
Сонце заходило червоно, на вітер; на тлі вечірньої заграви чітко вимальовувався хутір Вишневий, кострище заходу поступово гасло, із степу вже підкочовувала густа і чорна, як вода у весняну ніч, темрява. Ось не стало видно ні хутора, ні полтавського стовпового шляху, тільки невиразно бовваніла табірна хата, в якій збиралися ночувати орачі. Метрів за сорок від неї хлопці розіклали багаття, варять вечерю в казанку. Чистим вогнем палахкотить сухе галуззя, і в його відсвітах рухаються важкі й незграбні людські тіні. Кашоварить Охрім, закотивши обтріпані рукава своєї куцини, крає на дощечці сало для засмажки. Марко чистить картоплю. Тимко носить оберемками сухий бур’ян, пильнує, щоб не погасло вогнище. Денис, повернувши кучмату голову до тепла, спить на кожусі. Іноді він прокинеться, помружить очі на вогонь, спитає, чи не зварилося, і знову дрімає, як лінивий рябко на прив’язі. Закінчивши краяти сало, Охрім вимиває в мисці пшоно і висипає в казанок. «Шш-ш-ш», – вимовляє вода і випускає на поверхню білу піну. Охрім збирає її дерев’яною ложкою, у якої ручка зроблена в вигляді риб’ячого хвоста; Тимко присідає на купу сухого бур’яну, згорнувши на грудях руки, дивиться замріяно на вогонь. Зараз же за вогнем у степу зяє чорне провалля ночі, яке гасить літаючі іскри.
– Еге, – каже Охрім, дивлячись на ті іскри. – Ніч така, що тільки циганам коні водити.
– Вони тепер не показуються.
– Де там. Он у Дейкалівці самого найкращого жеребця в артілі вкрали.
– Брехня.
– Якби ж… А то зустрічав на базарі свояка, так розказував, що вночі вивели з конюшні – і ні слуху ні духу.
– Хіба вони відьмаки? У повітрі з кіньми літають?
– Слово у них таке на язиці. Закляне – і тоді хоч і сто років шукай, то не знайдеш.
– Бреши, – з хрускотом потягся Тимко, розлягаючись на бадилинні.
– А я тобі кажу – правда. Ману таку на чоловіка напустять, що сам не знає, що робить. Мій покійний дід розказував, що одного разу заїхали до нього цигани ночувати. Він їх пустив, коней вівсом нагодував, напоїв, а циганам того мало. Давай його чорною магією морочити. Як не даси, кажуть, на дорогу п’ять мішків вівса, то таке тобі зробимо, що все твоє господарство згорить, а ти в півня перевернешся і будеш кукурікати. І не встиг дід нічого сказати на ті слова, як один старий циган уже став чаклувати. Як дмухне люлькою, як сипоне іскрами, так уже й вікон не стало видно, і полум’я аж танцює в хаті. Злякався дід, повів у комірчину, до ніг їм падає. Беріть, каже, все, що є, тільки не перекидайте мене в півня, бо мені сусіди на другий же день голову одшабатують. Дід собі в комірчині овес видає, а баба в хатині ніяк від циганок не відчепиться: пристали з ножем до горла, де золоті дукачі заховані. Баба хреститься і молиться, що немає ніяких дукачів, а вони мантурять, і вже одна циганка вийняла з пазухи якийсь капшучок, розшморгнула його і каже: «В моїй руці засушена жаб’яча лапка. Вона чари знає, скарби шукає, великих грішниць на смерть убиває». І стала тією лапкою по хаті водити. Як тільки циганка сотворила теє ворожбитство, в баби лице почорніло, з рота виступила піна і стало її так трясти, що місця собі не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня розкрита і не тільки дукачі, а й керсетки, і вишиті сорочки, і полотно – все к лихій мамі позабирано. Вискочила вона надвір, бачить: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує. Баба давай його штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а він своє робить, співає та на волів гейкає так, наче на ярмарок їде. Догадалась тоді баба, що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, і дід відійшов.
При цих словах Денис підвів голову і вже в який раз запитав, чи не зварилося.
– Бачиш, що ні! – сердито відповів Охрім, мішаючи ложкою в казані.
Денис хвилю сидів, задумавшись, потім почепив рушницю на плече і, не сказавши нікому й слова, кудись пішов; у відсвітах вогнища деякий час видно було його постать, що віддалялася, а згодом і зовсім зникла в темряві. Після його відходу деякий час панувала мовчанка. Марко підсунувся до вогню, який уже горів не так буйно, як раніше, вигріб паличкою кілька картоплин, обчистив їх ножем від попелу і став їсти, смачно похрумкуючи підпеченою шкіркою. Всі сиділи задумавшись. Ні Тимко, ні Марко, ні, мабуть, сам Охрім не вірили в нечисту силу, але в цю весняну теплу ніч, огорнені темрявою широкого степу, вони раді були послухати страшні бувальщини, що чудово вимальовувалися в уяві людей біля загасаючого вогнища, під тихе полускування сухого бур’яну і рівномірне шульпотіння кулешу в казанку.
