– Рукам волі не давайте. Я в вас нічого не вкрав, – глухо відповідає Тимко.

– Норовиш украсти.

– Це діло моє.

– А я тобі кажу: не чіпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.

– А може, й для мене?

– Зроду цього не буде! Чуєш?

– Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею і зроблю.

– Відступись! – похмурніє ще більш Прокіп, і в голосі його чується неприхована готовність вчепитися Тимкові в горлянку. – А не відступишся, роздеру, як кошеня. А її, сучку, день і ніч батуритиму, щоб слухала батьківського слова.

– Торкніть хоч пальцем!

– Тебе не спитаю! – І Прокіп, гупаючи чобітьми, біжить у хату. За хвилю виносить звідти на плечах сідло, і, засідлавши свою роз’їзну коняку, мчить у Троянівку, щоб не спати в одній хаті з таким босяком, як Тимко.

Родина Гамаліїв з діда-прадіда перебойці. Образи не пробачать, з двох слів у бійку лізуть, є щось дике і свавільне у їх характері, тигряча кров тече по їхніх жилах. Ще й досі топче землю Інокентій Гамалія, на старість бороду викохав, як просяний віник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де тільки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бійкою, – безпремінно й Інокентій там треться, уже водить за собою ватагу шибайголів у сивих шапках, виграє очима, як вовк біля кошари. Чи молоді, чи старі чоловіки затівають бійку, йому байдуже: вривається з гиркою-фунтовичком у кулаці – і пішов скородити направо й наліво.

Недарма кажуть: яка хата – такий тин, який батько – такий син. Оксен Гамалія ні дать ні взять у свого батька вдався. Тільки й різниці, що батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв і Оксен за свого парубоцтва. Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, міллю побиту, чоботи юхтові – пришви, незавидна одежа, бідна, а йде він у ній, бісів парубок, як намальований, м’язи так і грають, як на молодому барсові, очі так і киплять парубочою відчайдушністю. Ото як побачать його односельчани, то вже так і знають, що потяг або на хутори на вечорниці, або десь «на чужу», на грища. І вже так і знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або досвітки розполохає, або голову комусь провалить. Так і товчеться всю піч, як молоденький чорт, із пекла випущений. Де не повернеться, – всюди за ним золоте гілля росте. Уже на нього хутірські парубки і засідки робили по ярах та дорогах, щоб спіймати та добре оддухопелити, аби не топтав стежки на їхню вулицю, і жонаті чоловіки не раз заставали його на досвітках із залізними шворнями в руках, та нічого з того не виходило, – виприсав від них Оксен. Доки дядьки помнуться біля дверей та доки один із них скаже: «А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? Хто тебе сюди просив?», та потім другий із них запитає в похмурої громади: «А що, чи не слід, дядьки, його провчити, щоб на другий раз знав, як…», та доки громада скаже, що таки його слід одрепати, – Оксен блись одного в вухо, блись другого, до дверей і – кричи, свисти! Втік, як сімох побив. Макітриться в головах у дядьків, чухають вони потилиці та один одному виказують, що «було б тобі, куме, на дверях стати, а мені його зараз шворнем», так пізно вже, спіймай вітра в полі.

Але як швидко побіля вогню не бігай – все рівно обпечешся. Натрапила сила на силу. Прийшов із далеких хуторів парубок, по імені Устим; цей не розпитував Оксена, хто він та звідки, а цюкнув по голові шворіньком, і перевернувся Оксенові світ землею вгору, а небом униз; червона кров на білій сорочці калину розвішала. Стогне від болю козак, пальцями землю риє, встати хоче, та не може. А тут прибігли дядьки з кілками, змолотили б, як вальок глини, та вибігла з хати хутірська дівчина Олена, білими руками від смерті заслонила. Потім затягла до себе в хату, перваком рану промила, забинтувала її чистим полотном і на м’яку постіль положила. Приїхали на другий день Оксенові брати, повезли у Зіньків, у лікарню. Полежав там Оксен два місяці, зализав свою рану і повернувся назад у село. Але вже не світилися його очі зухвалістю, присмирніла в них парубоцька відчайдушність.

Кілька тижнів Оксен нікуди не виходив, навіть на троянівську вулицю не появлявся. Але тигряча кров поволі відживала, робила своє діло: скоро зібрав він паруботу, здебільшого таких же братчиків, як і сам, готових заради нього у огонь і в воду, повів на хутори. На превеликий подив, зустріли його там добре, без ворожнечі, так, ніби й не було тії страшної бійки. Устим приніс четверть самогону, запив мирову і наказав усім парубкам Оксена не зобижати, бо тепер він його побратим і старший над парубками.

В той вечір Оксен зустрів і свою рятівницю Олену. Побачивши його, вона сполошилася, почервоніла і, нахиливши голову, стала швидко ганяти колесо прядки босою ногою. Оксен підійшов до неї, зупинив рукою колесо і щось хотів сказати, але потім обняв і поцілував у щоку. Вона злякалася, тому що це робилося на очах усіх парубків і дівчат, затулила широким розшитим рукавом обличчя і вискочила в сіни. Але він знайшов її й там і під дружний регіт хлопців і дівчат привів її назад у хату, посадив коло себе і вивернув перед нею з кишені цілу купу волоських горіхів та цукерок. З того часу кожної суботи, як тільки степова дорога огорталася сутінками, вибігала Олена за царину, з хвилюванням очікувала, доки появиться парубоцька постать в жовтій імлі залитого місячним сяйвом степу. Приходив – покірно горнулася до нього, мовчала і любила.

Восени Оксен супроти волі батька одружився на ній і забрав Олену до Троянівки. Інокентій заприсягся, що, доки живий, того синівного непослуху не простить, і не пустив до хати молодого подружжя. Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братів, потім знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у своїй хатинці над Ташанню.

Олена виявилася молодицею покірною, роботящою і припала старій, як кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила її до своїх батьків, а залишила жити в себе. Першу зиму Олені було так тяжко і так сумно, що вона не знала, куди подітися. До сусідів збиралися молодиці на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, співали сумних, як зимовий вітер, пісень. Олена на ті посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксенові в письмі, що вона тут без нього розгулює та гайнує свою жіночу честь, і коли наставав вечір, то залишалася вдома прясти. Іноді, коли їй робилося дуже сумно, вона уривала музику дерев’яного колеса, знімала із стіни Оксенову фотокарточку і, нахилившись до каганця, довго розглядала його обличчя. Сидить на коні як вилитий, шаблюка наголо, будьонівка набакир, а з-під довгої шинелі чобітки із шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без посмішки, видно, нелегко дається йому військова служба. В такі хвилини нападала на Олену тривога, гіркі сумніви закрадалися в душу, хтось хитрий і невидимий шепотів їй на вухо: «Повернеться твій Оксен із служби та візьме собі в подруги курсистку стрижену, а тебе покине. Навіщо ти йому здалася, неграмотна й темна?» Пригнічена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася ні до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печі:

– Чи тобі, молодице, не з людей, що ти все мовчиш і до мене, старої, й словом не обізвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тоді піди до Килинишептухи в Княжу Слободу, вона тебе відшепче. Вона від усього спосіб знає: і від напущення, і від пристріту, і від переполоху. Як же. Коли ми ще з нею тільки дівували, і то вона всі чари знала. Он якого собі парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Дві пари волів, земля, чумарки сині, чоботи юхтові. А в неї що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтіла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неї порохня сиплеться. А він багач. Музик аж із самого Гадяча наймав, – теревенила баба, пригадуючи бознаколишнє.

Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна і, як і раніше, цуралася людей.

Надходила третя осінь. Маленький Сергійко, син Олени, уже бігає по двору, знає, як його звати і чий він є, а баба Сидориха ним не натішиться: