«Так, дивний старий. Пішов і не попрощався. Як з чужим. Ні, мабуть, не вийде у нас із ним миру. Так і будемо ходити один від одного стороною».

Сонце підбилося вище і пригрівало. Вдалині синіми смугами виднілися довжанські ліси, а ближче із густих чагарів проступало білими хатами село Ступки. З-поміж крайніх хат в’юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачів своїх не бачив, вони ховалися за схилом у до-лині. Раптом із-за схилу, як з-під землі, виринув вершник і закушпелив Оксенові назустріч. Коли він наблизився, Оксен пізнав бригадира другої бригади Прокопа. Він сидів охляп на коні, довгі ноги в важких черевиках бовтаються в коня попід пузом, сорочка розхристана, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяє коня.

– Чого женеш, як на пожежу?

– Що ж вони, гади? Знущатися наді мною захотіли?

– Говори толком.

– Що говори? Казав же їм – неполадки, викличте коваля. Кажуть – усе добре. А тепер їх чотири, а в наявності тільки три. А-а! Що там балакать, – він махнув оривком і поскакав далі.

Бачачи, що з розповіді Прокопа нічого второпати не вдасться, Оксен рушив до сіячів. Із-за пагорба він побачив, що одна сівалка стоїть на обочині, а три в загоні, але чомусь теж не рухаються. Біля воза чорніє купка людей. «День рік годує, а вони баєчки брешуть. Здорово!» Запримітивши Оксена, сівачі, як по команді, розійшлися до своїх сівалок.

«Для кого ж ви працюєте? Для самих себе працюєте», – гірко подумав Оксен і зіскочив із лінійки.

– Чого стоїте? – запитав він Северина Джмелика, що лежав біля сівалки на розстеленому мішку.

Джмелик ліниво підвівся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з білим заслоном ґудзиків тісно обтисла широкі груди.

– Сівалка поламалася, товаришу голова, – труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі.

– Чого не сів на коня і не поїхав у двір за ковалем?

– Мені на конях не можна їздити. Пригузок болить, – вискалив зуби Джмелик.

Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руці батіг, він кинувся до Джмелика, але той стояв, усміхаючись, взявшись руками в боки:

– Ну-ну, це тобі не в економії. А за таке діло… – Відчайдушні очі його стемніли, як море в передчутті бурі, ніздрі тонкого носа весело заграли. – Дав би я тобі в пику, предсідатель, та жалко – жінка в тебе ще молода.

І не встиг Оксен отямитись, як Джмелик сів на коня й, побрязкуючи мішком з зіпсованими сошниками, потрюхикав на Троянівку.

Оксен розстебнув піджак і довго стояв, спершись спиною об сівалку. Вітер ворушив його ріденький чуб, грався в залисинах. «Ху, чорт! Трохи не зірвався. Джмелик – сволота. Кат з ним! Але якщо помітили інші колгоспники, що я на нього з батогом кинувся, то що вони подумають? Натурально, трохи в мене навиворіт вийшло». Долоні в нього спітніли, пальці не слухалися, він на превелику силу згорнув цигарку і довго стояв, жадібно ковтаючи махорковий димок. Пішов до сіячів тільки тоді, коли зовсім заспокоївся. Попросився до Бовдюга за помічника і проходив за сівалкою до самого обіду, задуманий і мовчазний.

Обідали в степу, на роздоллі. Дружно обсіли казанок з кулешем, тільки що знятий із вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер її об ворчик із пшоном, передав Оксенові.

Бовдюг – дядько в кості широкий, вуса жовті, обкурені тютюном і завжди ворушаться так, ніби він завжди чимось незадоволений і сердиться. Насправді ж він чоловік хоч і неговіркий, проте добрий і тихий, фізично сильний. Розповідають, що коли він служив у економії Бразуля, то засперечався із прикажчиком, що спинить на ходу маховик від паровика. Зодяг сірячину стару, поклав на плече скруток соломи, вперся ногами в землю, а кілком у маховик – і зачмихав благенький паровичок, скорився могутній степовій силі.

Біля Бовдюга сидів Хома Підситичок – плоскогрудий і жилавий, як не працює – на спині ані капельки поту не виступить, характером привітний, але скупенький. Зустріне оце кума на вулиці і каже: «Завтра свята неділенька. Прихопіть же із собою пляшечку горілочки та приходьте до нас у гості, та, дасть бог, посидимо». У розмовах ввічливий і не лихослов. Ніколи не скаже: «Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» або: «А щоб його дощик намочив». У його мові переважають пестливі слова: гусятко, поросятко, вербичка, насіннячко, картопелька, пшінце. І досі в селі жартують, що коли він оженився, то комусь там із своїх знайомих похвалився так:

– Оце взяв собі жіночку. І гарненька, і моторненька, тільки один невеличкий зянок.

– Який?

– На одно очко сліпенька.

Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п’ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливо, з холодним блиском. Дома в Андрія п’ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрію?» – він відповідає своїм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей».

Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.

– Хай йому тямиться, яке гаряче, – засичав Хома, опікшися кулешем.

– Студи, дураче, – порадив Латочка.

– А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.

– Е, блат, який ротатий! Чого захотів.

У Охріма вушка вгору – вниз, вгору – вниз, швидкошвидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.

– Коли б до роботи такий, як до їжі, – гуде на нього Бовдюг.

На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.

– А скажете – ні? Я більше всіх посіяв, – виправдовується Охрім.

Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.

– Які проворні, – дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.

– Раз на фінській війні… – починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:

– Ти, голово, не журися. Через день-два закінчимо.

– Як так сіятимемо, – до осені вистачить.

– Істинно. Раніше було сніжок із землі, – ячмінець в грязь – і князь.

– Натурально. Як ви цього не розумієте?

– Та ми розуміємо… Тільки…

Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.

– Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.

– А я тобі кажу, – говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, – від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: «Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш-понімаєш, карбованець, купи кулю і застрелися». А я йому й відповідаю…

Латочка став на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице зробилося знущально-насмішкуватим.

– А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім’ю і себе, дурака, до спілки.

Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.

– Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки – все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.