Гетьман поклепав Кочубея по плечу.

— Добрі мені примхи, Василю! Всякому життя миле і всякому дорога воля. Боронити її — це закон природи.

— Ну, так, певно, догадуюся, до чого це ти кажеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив.

— А монастир?

— Не побула б там довго. Я, як люблячий батько, добув би був її при першій нагоді.

— Знаємо тії перші нагоди! Не одну дівчину посилали в монастир на той час, і там вона й закостеніла.

— Бувало й таке, не перечу. Але втікати, та ще й до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо. Негарно зробила Мотря.

— На мою гадку, другого виходу вона не мала. Тому-то й відповідальність за цілу отсю пригоду паде не на неї, а на когось другого.

— І цей, другий, не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухали своїх родителів.

— Віддавалися за кого їм казали, правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв'язати, і йшли під вінець. А потім тужили, в'янули, і каралися ціле своє життя. І ти жалуєш за тим? На мою гадку, було це насильство, котрому мусить раз прийти кінець.

— Говориш, бо сам доньки не маєш.

— Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав'язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш… Але що це ми почали таку поважну балачку. Попідвечіркуємо що Бог післав. Ходім!

За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитувався про всілякі справи і про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та сміявся, як на весіллю.

— Ти в того Іскру, — казав гетьман, — закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая іскра не попекла тебе…

Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися.

— Хитрець ти, Василю, — накивував Кочубеєві гетьман, — ой хитрець!

— Але й тобі, Іване Степановичу, Бог хитрості не пожалував.

Згадуючи тії хитрощі, сміялися.

— За твоїми вигадками, Іване Степановичу, можна кишки порвати, мертвий, здається, зареготав би.

— Краще жартувати, аніж хорувати, — затям собі теє, Василю.

— Тільки мого сміху, що з тобою.

— Так бувай частіше зо мною, то більше й посмієшся і хорувати не будеш.

— Рада б душа до раю…

— Так Любов не пускає, правда? Кочубей нараз споважнів. Навіть їхати збирався, мабуть, пригадав собі Любов Федорівну. Але гетьман не пускав.

— Ніч, небезпечна річ.

— До хати треба.

— Або в мене не хата?

— В тебе не-хата, а палата.

— їв палатах люди живуть. Якось переночуєш.

Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман не любив грати, зробив це ради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Федорівна гризла його за те.

За картами гетьман розказував цікаві й забавні пригоди зі своїх молодих літ, коли ще за границею бував. Мав їх чимало. Все щось нового пригадував собі, і навіть Войнаровському, котрий майже не відступав свого дядька, не доводилося двічі того самого дотепу почути.

Кочубей виграв і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту.

Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю.

Встали.

— Кажіть собі що хочете, — почав гетьман, — а нема-то як життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м'ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить, а в нього тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, — нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, — грішиш. Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію?

— Давно ваша милість не були так веселі, — відповів Войнаровський.

— Але знаєте, — запримітив нараз гетьман, — тут нині одного нам бракує, вгадайте чого? Не вгадали.

— Жінки, без жінки — як без сонця в хаті, сумно якось.

— І без жінки зле, і з жінкою недобре, — рішив Кочубей. — Чоловікові все забагається того, чого не має.

Сміялися всі три. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула, дала б йому!

— Велика з жінкою вигода, — продовжав Кочубей, — але буває часом і не вигідно.

Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше.

— Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би.

— Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? — жартував з Кочубея гетьман.

— Ет, — відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу байдужість до жіночого питання.

За вечерею дальше балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема, жіночих, Люї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними колись здивує світ, бо в тім молодім чоловіці єднаються даровання історика з хистом поета.

— Гадаю, — завважив Войнаровський, — що справжній історик все-таки до якоїсь міри мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те, що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди — які вони були колись, чи такі, як ми, чи інші.

— Безперечно, чоловік — це найцікавіше питання, і на його історія, звичайно, безпосередно не відповідає, бо вона зайнята питаннями більше загальної натури, політикою, дипломатією, війнами і т. д. Навіть з Таціта можна побачити, як старинні жили, а не як вони життя відчували, як тішилися і терпіли. Боюся, — говорив, поважніючи, гетьман, — що й про нас будуть колись поверху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з джерела вода, випливають наші вчинки.

— Люди, що виступають на публічну арену, пануючі, вожді тощо являються перед загалом в горностаях, панцирах, у мантіях, зі скиптрами, булавами, патерицями, і за тими придатками їхньої влади, їхнього суспільного значення губиться саме найцікавіше — людина. Не все чоловіка можна судити по його вчинках, бо не раз чоловік робить не одно проти своєї волі, повинуючися законам, традиції, силі моменту і т. д., — говорив Войнаровський.

— Добре кажеш, — завважив гетьман, — не раз чоловік робить не те, що хоче, а що мусить. І чим його становище вище, тим більша тая трагедія. І в історії читач сам мусить дошукуватися людей, а це діло нелегке. До душі добираються поети, від Гомера починаючи, крізь трагіків грецьких до Шекспіра, від Сервантеса до Мольєра. Отож, як кажу, Люї дік де Ст. Сімон має дар єднати одно з другим, себто малювати людей в їх пурпурах і горностаях і розбирати їх прямо до сорочки. Сам дворак, для котрого король — то сонце, сам ніби й жити не годен без двірських форм і церемоніалу, а послухай, як він про те життя говорить, як він тих людей розбирає до нитки, аж дивно. А найдавніше, що цей чоловік, він о три роки від нашого Орлика молодший, уродився, коли його батькові було літ поверх 70!

— Невже ж? — здивовано спитався Войнаровський.

— Не може бути! — аж крикнув Кочубей, вдивляючися в гетьмана.

Гетьман розсміявся.

— Так, мої панове, так, Клавдові дік де Сен Сімон було літ 71, як одної зимової ночі його друга жінка Шарлот дель Обеспін привела йому на світ отсего Люї де Сен Сімон, про котрого говорю.

— І він здоровий, сповна розуму, подібний до людей? — питався Кочубей.

— Ще й який! Гарний, і здоровий, і дотепний, навіть хоробрий офіцер.

— Дивно і неправдоподібно.

— Чому ж то?

— А тому, що й народ насміхається з пізніх дітей; «любо моя від старої мами», говорять.

— Від мами, але не від батька.

— То значиться…

— Значиться, Василю Леонтійовичу, що наша пісня ще не відспівана, — сказав гетьман, клепаючи Кочубея по рамені, і всі три розсміялися.