Кругом Чуйкевича зібрались його люди. Петранівський виловлював останки бандитів. Понурі, грізні, з ранами, перев'язаними як-будь, стояли, сиділи й лежали кругом огнища, на поляні, в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від гурту, як почув стріли, не вертав до нього. Тим повелося спастись. Утікли. Між ними й провідник, ватажок лицарів з-під чорного стягу. Це доводило старого Петранівського до такої злості, що він аж вус собі кусав. «Маємо сокиру, та не маємо руки, котра нас хотіла рубати, — нарікав на себе й на своїх. — Видно, постарівся я, коли таку дурницю зробив».

Чуйкевич потішав старого.

— Ви і так списалися добре. За годину ворога розбили і то майже без утрат. Я певний, що гетьман нагородить вас.

Чуйкевич був дійсно вдоволений вислідом цього несподіваного походу. Головна річ — можна бути спокійним, що на двір ніхто так скоро не посміє напасти. Цей розгром триматиме здалеку від двора всякий непевний народ.

Зокрема тішився, що охоронив Мотрю від небезпеки. Коли б так прийшлося було напасників відбивати зблизька, вона за тривогу заплатила би своїм здоров'ям, а може, й життям.

Спомин про Мотрю настроїв його на лагіднішу нуту. Чоловік брав над вояком верх.

Він підійшов до полонених і став приглядатися їм зблизька. Виснажені поранені, в подертій одежі, робили сумне вражіння. Переважно люди молоді, парубки, що провинилися в громаді і пустилися на промисли лісові. Чимало тепер таких. Одних біда до злого пхає, других гаряча кров, помста якась або прямо нещасливий випадок. З таких на Січі бувають найхоробріші вояки, якщо котрому поталанить дібратися туди.

Чуйкевичеві жаль робилося тих безталанних людей. Якщо їх віддадуть під суд, то не обійдеться без кари, без муки і — без кривди. Чимало прокльонів полетить до неба і чимало зродиться нових, тяжких гріхів, бо мало коли гріх буває бездітний.

Що тут йому робити? Не хотів брати гріха на свою совість. Здавалося йому, що й Мотря не схоче, щоб за неї людей мучили й карали. Певно, що ні! Вона химерна, смілива й хоробра, як лицар, а все ж таки душею лагідна та добра. Серце буде її боліти, що із-за неї люди терплять.

Від одного до другого ходив і випитувався, хто він, звідки і як у ватагу попав? Відповідали нерадо й нескоро, але його лагідний голос, його людяне поведення розв'язувало їм язики. Виявилося, що це дійсно здебільшого новики в харцизному ділі, діти безталання, жертви часу.

Чуйкевич рішився. Покінчивши розпит, став перед ними і почав різко:

— Люди!

Хто сидів або лежав, піднявся в повний зріст і стояв, з похиленою головою, нічого доброго не сподіваючись.

— Люди! Ви знаєте, що ваше життя і смерть у моїх руках. Схочу — пущу, не схочу — повиснеш на гілляці. Я вас з оружжям у руці в гетьманських маєтках приловив, — у ватазі, від якої нічого доброго сподіватися не можна. Як гетьманський намісник на час, коли його нема, я можу на місці над вами суд зробити і зроблю його, щоб не гаятись довго і щоб зайвої турботи нашим урядовцям не причиняти.

Гільтаї не сподівалися ласки, а по тих словах вони й решту надії втратили. Сумно дивилися в землю, ніби шукаючи в ній свого останнього приюту. Дехто зітхав, жалуючи молодих літ і згадуючи своїх близьких, що навіть не знатимуть, де він подівся.

Минуть літа, а їх все ще даром визиратимуть заплакані, люблячі очі.

Один з них був не парубок, а прямо підпарубочий, літ, може, шістнадцять. У його очах малювалася така жахлива тривога, що Чуйкевич глянув і відвернувся від нього.

Помовчавши хвилину, говорив дальше:

— Але мені крові вашої не треба. Я вас розоружив і відвів від злого. Гадаю, вдруге на таке діло не підете.

— Не підемо, милосте ваша! — відповіло кількох.

— Помилую вас і не буду жорстоко карати, якщо скажете мені, хто вас намовив до злого і що саме загадали виробити.

Гільтаї мовчали.

— Чому ж ви не говорите? Мені не хочеться довго на морозі вашу відповідь ждати!

Один другого штовхав: «Кажи!», «Говори ти!», «Я не знаю, що казати»…

Чуйкевич бачив, що їм тяжко рішитися, бояться зрадити ватагу і ватажка, може, їх зв'язує присяга. Глянув на них і, показуючи пальцем на третього з ряду, гукнув:

— Говори ти!

Різкий приказ звичайно переломлює нерішучість.

— Так мені, Боже, дай щасливо додому вернути, коли я знаю, чого нас під Бахмач повели, — відповів запитаний.

— Я навіть не знав, — говорив його сусід, — що це Бахмач, я не тутешній. Під Бахмач я ніяк не пішов би.

— А хто ж вас вів?

— Казали, добрий молодець, що за правду стоїть, Яким Тогобічний.

— А не говорив він вам, пощо і до кого йдете і яке діло маєте зробити?

— По червінцеві обіцяв та ще хвалився, що заведе на Січ.

— Казав, щоб тільки кіньми запаслися, то дмухнемо туди.

— За віру святу воювати.

— З ворогами народу козацького розправлятися.

— Аж, гляди, де нас завів!

— Бодай би його чорт в трясця запровадив.

— Бодай би він ранку не діждався.

Чуйкевич бачив, що нарікають щиро. Злість говорила з них. Провідник покинув у тяжкій пригоді свою ватагу, котрій так багато обіцяв.

— Люди, — казав дальше, — так не можна. Погадайте, я ж військовий чоловік. Зловив ватагу горлорізів і пустив їх, не добившися ніякого толку. Так не йде. Я того зробити не можу. Перший сотник сміявся би з мене.

Вони оглянулися туди, де сотник зібрав своїх козаків докупи.

— Отже, бачите. Мені конче треба знати, хто і до чого вас намовляв, а тоді я рішуся, чи простити вас, чи ні і що з вами зробити. Годі ж мені вас на дальші промисли лишити.

— Авжеж, що годі.

— Воно так і не водиться у світі.

— Ніяк, ні.

— Чому ж ви тоді мовчите?

— Бо не знаємо нічого сказати.

— Гадаєте, підведу?

— Ні, того ми про вашу милість не гадаємо.

— Я чув, що ваша милість правдивий чоловік.

— Гетьманський канцелярист.

Розпит, зразу грізний, перемінювався в балачку. Чуйкевич чув, що так до нічого не дійде.

— Скажу вам своє тверде слово. Або я довідаюся від вас правду і тоді кого, може, і з місця відпущу, а кого постараюся, щоб до служби прийняли, на це вам моє чесне слово, або не довідаюся, і тоді нікому з вас із цього лісу живим не вийти… Більше нам нема що говорити.

Заворушився гурт: «Говори!», «Кажи!», «Чому ж ти не говориш?»…

З гурта виступив один, підійшов до Чуйкевича і промовив стиха:

— Я щось маю вашій милості сказати. Чуйкевич зрозумів, що він не хоче вголос говорити, і відвів його набік:

— Кажи!

— Ваша милосте! Люди не винуваті. Нас підвів Тогобічний. Обіцяв повести на Січ. А щоби ми мали на Бахмач нападати, цього він нікому не казав, на це я і хрест поцілую.

— Тільки всього? Це я вже чув.

— Ні, я ще не скінчив. Але Тогобічний виговорився вчорашньої ночі переді мною, випивши трохи, що підемо якусь панночку визволяти.

— Яку?

— Не знаю.

— Ага. Ну і що?

— І що, коли ми її визволимо і до рідних батьків відставимо, то за це нам буде велика нагорода, може, й по коневі дадуть, а вашій милості відомо, що для таких людей, як ми, значить свій власний кінь.

— Ти того нікому не казав?

— Ні, не казав нікому.

— Так і мовчи. Без мого приказу навіть не згадуй.

— Не згадаю.

— А не чув ти, де ви мали тую панночку відвезти?

— Того я не чув, але, мабуть, не дуже далеко, бо ще тої самої ночі мали ми дальше утікати.

Чуйкевич надумувався хвилину.

— Ти підеш зі мною. Нічого тобі не станеться. Гільтай обіймив Чуйкевича за коліна.

— Встань! А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити?

— Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі.

— Коли так, то краще взяти їх до роботи. Може, заслужаться. А цей хлопчина?

— Він зі всіх найбідніший. Йому батька у дворі вбили. Він боронив. Тяжко побили його — утік.

— Правду кажеш?

— Як же я смів би брехати добродієві моєму. Ви ж мені життя дарували.