Войнаровський знову нахилився над вогнище, гетьман встав.

— Так воно, так, мій дорогий друже! — говорив, проходжуючись по кімнаті. — Вічне непорозуміння, вічна трагедія людей, що головою знімаються понад уровень загальну. Кажеш, не люблять вони нас. І я їх не люблю, такими, як вони є, але люблю такими, як будуть. Може, завтра, може, за літ сто або двісті. Але тут не в любові питання, а в ділі, бо любов, так само як і віра, без діла мертва єсть. Треба своє діло робити, треба сповняти свій важкий обов'язок, бо щастя наше не в признанню людськім, а в нас самиіх.

Гетьман спинився біля вікна.

Ясно було, як у днину.

— Хтось під браму заїхав, — сказав. — Троє людей. Мабуть, жінка між ними. Вартові не пускають. Цікавий я, хто. Може, щось важного? Іди й подивися, будь ласка!

Войнаровський пішов.

— Не люблять мене, — говорив до себе гетьман. — Знаю, знаю. А кого ж у нас любили? Такий то ми народ!

Гетьман умів панувати над собою. Ніколи його обличчя є зраджувало перед людьми того, що діялося в душі. У душі лютувала буря, на обличчю була погода: гладке високе чоло, глибокі темні вдумчиві очі, приваблива усмішка на вузьких устах, — гетьман являвся людям, як мистецький портрет Ван-Дейка.

Був середнього росту, худощавий; мимо семого хрестика на плечах, тримався просто, як двадцятилітній молодець; ходив певно і рівно; рухи мав здержливі, але природні, гнучкі, але гармонійні.

Все старанно вдягнений, але без зайвих прикрас, без пер і блискучого каміння. Пощо? І так знати, що це Мазепа. Навіть близькі не бачили його іншим, — крім рідної мами. Перед нею одною він з нічим не скривався. Зате на самоті, коли впевнився, що навіть крізь дірку від Іключа ніхто його не підглядає, давав волю своїй багатій вдачі і свому бурливому темпераментові. 3 заложеними за спину руками ходив кругом стола, то підносив, то спускав брови, то примикав, то широко відчиняв повіки. На висках набігали жили, і ціла сітка жилок і нервів, як хвилі по збентеженім плесі океану, безнастанно перебігали по його незвичайно гарнім обличчю. Деколи ставав, і затиснений кулак, малий, як у жінки, клав на столі, ніби свому противникові завдавав важке питання.

Піславши Войнаровського до воріт, щоб розвідатися, хто такий приїхав, гетьман роздумував над відповіддю, котрої Дожидав від Кочубея. Кочубей може відповісти «так» або «ні»; та ще може дати відповідь нерішаючу, викрутну, — жінкою зготовлену.

Гетьман переходив у гадках усі тоті відповіді, всі аргументи, які можуть видвинути Кочубеї проти його з Мотрею подружжя, заздалегідь шукав контраргументів на них. Через споріднення гадок спинився на історичній постаті Генріха VIII і на його шестилітній боротьбі за Анну Norfolk[29], звану Boleyn, або Bullen[30]. Третя і п'ята книга Мойсея, папські декреталії і концілії, кардинал Wolsey[31], Thomas More[32], Cromwell[33], Cranmer[34], ешафоти, костри, аж нараз з тої заверюхи за гарну королівську любку, я зелений острів із розбурханого океану, виринула самостійна, англіканська церква.

Шість літ боротьби за гарну жінку на те, щоби три роки пожити з нею і післати її теж на ешафот, буцімто за те, що вона в своїй приватній кімнаті прийняла молодого чоловіка

Гетьман зжахнувся. Не мав кровожадної вдачі і не любив варварства. По неспокійнім і романтичнім житті бажав собі тихої старості, того спокійного задовілля, яке дає наука, мистецтво, культура, і, що найважніше, — свідомість добре сповненого обов'язку.

Але чув, що без Мотрі такого тихого й гарного вечера по бурливій днині він зазнати не може.

Далекий був від того, щоб із-за неї починати таку бурю, яку зчинив Генріх VIII із-за Анни Болейн.

Нині воно й неможливе для нього.

А все ж таки цілою вдачею бунтувався проти того, щоб зрікатися свого, може, й найбільшого щастя із-за примхів Любові Федорівної.

Ні, того ніяк не буде! Одно може зневолити Мазепу до такої жертви, тільки одно, а саме: так звана «рація стану», себто державна конечність.

На щастя, він поки що тієї конечності не бачить. Мотря не стоїть на перешкоді до здійснення його політичних намірів, навпаки, гетьман сподіється, що вона, як людина гарна, молода, енергійна і дуже інтелігентна, може тільки додати йому нових сил і нової охоти ступати наміченим шляхом аж до ступнів престола…

Кращої товаришки в тому поході він не бачить. Навпаки, здається йому, ніби сама доля вибрала Мотрю на те, щоб була його добрим генієм.

Може, та прегарна українська дівчина стане символом нової України…

В коминку огонь потух, зате місяць осріблив цілу кімнату ніби вона була дійсно зі срібла викута й відлита.

— Гарно, а все ж таки самому скучно!

І гетьманове серце задрижало молодечою тугою до того тепла, яке може внести в хату одна тільки гарна, добра і мудра жінка.

— Ніби сонце…

Почув хід Войнаровського, сів у своє крісло біля коминка, і ціла його стать прибрала знову свій звичайний, спокійний, зрівноважений, ніби безпечний, вигляд.

— Хто ж там такий? — спитав, вдивляючись в потухаючий жар огнища. Замість відповіді Войнаровський подав гетьманові брильянтовий обручик.

Гетьман узяв, глянув, підніс до огнища, ніби приглядаючися, чи правдивий, і сказав:

— Проси!

Войнаровський побіг.

Мазепа зірвався з місця. «Мотря? Тепер? Замість відповіді Кочубеїв — вона? В своїй власній особі? А це що знову за історія?»

Сто гадок перебігло по його мозку, сто питань і сто відповідей на них. Але з усіх залишилось остаточно тільки одно: «Мотря утікла від батьків». Це ж ясне!

Гетьман був певний, що вона втікла. Ніч, санки, візник і один тільки чура, — так Кочубеївна не їздить. Вона втікла від батьків до нього.

І Мазепа став уявляти собі усі ті причини, які могли спонукати дівчину до такого сміливого кроку, і всі ті наслідки, котрі цей крок міг потягнути за собою.

Війна з Кочубеями, короводи з церквою, обурення так званої «публічної опінії», себто старшинських кругів, не прихильних до нього, що тільки й ждуть, щоб знайти якусь нову пляму на нелюбому гетьмані. Може, й царя втягнуть туди?

Новий клопіт на стурбовану голову.

Але не такі клопоти мав Іван Мазепа і якось дав собі раду, — порадить собі й тепер. Та й варта того Мотря! Скільки варта тільки та одна свідомість, що вона з ним під тим самим дахом, що завтра сядуть разом до обіду, балакатимуть, в довгу вечірню годину співатимуть любих пісень і гратимуть на бандурі.

Завтра над Бахмачем засяє сонце.

А нині??.

Відчинилися і зачинилися двері.

Серед кімнати стояла росла дівчина в баранячім кожусі, обкручена великою селянською хусткою, так, що тільки двоє очей, ніби дві ясні зорі, дивляться на нього.

Гетьман встав і підійшов Мотрі настрічу.

— Мотре Василівна, невже це ви? Невже це дійсно ви, а не видиво моєї уяви, моєї туги за вами? — Обома рука взяв її за руки. — Які зимні, які студені мої дрібні ручки.

Цілував і розігрівав їх своїми.

— Лишіть, лишіть, Іване Степановичу, не годиться. Їй-Богу, не годиться! — Хвилювалася. Не могла знайти слів на привітання.

Не противилася, як гетьман розкручував хустку і здіймав з неї кожух.

— Який важкий, — казав, — який поганий і чути його негарно. Бідна Мотря їхала в такім кожусі!

— До вас, Іване Степановичу, — промовила насилу. Посадив її у крісло біля коминка і доложив дрівець.

— Щоб моїй несподіваній гості тепло було.

— Несподіваній, а може, й небажаній, — додала Мотря.

— Це вже тільки мені відомо. Мені і Господу Богу. Прикляк біля коминка і поправляв жар. Ніколи того сам не робив, але не хотів кликати прислуги, бо, може, прийдеться затримати в тайні тую дивну гостину.