Орлик сміливо глядів в Мазепині очі. З очей Мазепи перескакували іскри на Орликові зіниці. Огонь, що там загасне, тут колись загориться.

— Це правда, — промовив Орлик, — великі одиниці роблять малий народ великим.

— Карло робить великим малий шведський народ. Не очайдух він, не пройдисвіт, не авантюрист, а герой, — от що я тобі скажу, Пилипе! Сміються з нього, що так несміливо й безрадно ставиться до людей, що шапку перед своїми генералами здіймає і кланяється, киває на всі боки головою, як вертепна лялька. А мені воно ніраз не дивно. Цей молодий чоловік живе в світі своїх ідей, в країні своїх задумів великих, і йому важко переходити з тамтого ідеального світу в другий, реальний. А перейшовши, дивиться на людей, мов на чужинців, здоровить їх, ніби уперве бачить.

— Тому він, може, й не числиться з реальними силами своєї країни й свого народу. Швеція виснажена до краю. Ні гроша, ні збіжжя, ні людей. Карло перетягає струну.

— Хто її не перетягав, бажаючи чогось великого? Без великих жертв нема великого діла. Затям собі ті слова старого чоловіка. Наші старшини хотіли б отак собі «хитро, мудро, невеликим коштом». А воно не йде. Щоб було ясно в хаті, треба іноді свічку пальцями обчистити, як щипців нема, і треба добре дути на жар, щоб огонь у полі розгорівся. Печені губи не летять до груби. Гадаєш, я не бачу, що перетягаю струну? Відтягаю багато рук від плуга до шаблі? Треба. Не мені треба, а Україні. Наш край великий, він потребує великого війська. В тім-то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах. Куди не скоч, скрізь двері. Нам треба заволодіти степом. Орлик підніс угору брови, ніби не розумів.

— Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ — ворог держави.

Орлик здвигнув бровами. Вони насунулися на очі, а між ними думка вигребла два глибокі рівці. Орлик передумував гетьманські слова.

— Ти не спудей, щоб тобі довго толкувати. Розтолкуєш собі сам.

Орлик хотів щось казати, але здержався.

— Говори!

— Краще послухаю.

— Мудра ти голова, Пилипе, і — хитра. Боюся, чи не лукавиш зі мною.

Орлик зірвався з місця:

— Ваша милосте. Богом клянуся…

— Ну, ну! Сідай! — і гетьман потягнув свого писаря за полу. — Я тобі вірю, але ти не дивуйся, що не вірю сліпо. Не на те я тільки віку пожив і тільки світу пізнав, щоб бути легковірним…

Хвилина тишини. Чути було, як тікав годинник.

— Заждім, зараз буде грати, — сказав гетьман і надслухував. З бронзової вежі на годиннику вискочив трубадур, і залунала романтична курантова арія.

— Пісня минувшини, — сказав гетьман, всміхаючися перелетною усмішкою іронії. — Якщо ми. Орлику, не лишимо — по собі діла, про котре б сурми сурмили, то бренітиме про нас така тихенька пісенька нашим нащадкам для розради: брень, брень, брень…

— Про вашу милість будуть голосну пісню співати, — відповів Орлик.

— Non cuivis homini contingit adire Corinthum[21]. Будуть або ні. Як схочуть. І Богданові кості з гробу викидали. Хай зневажають мене, — щоб я своє діло зробив. Усіх не вдоволиш. Але я про Карла говорю. Кажеш — не люблять свого короля шведи. А чого ж вони тоді шапки з голови знімають, вимовляючи його ім'я? Чому ж військо на певну смерть іде, як бачить його перед собою? Чому ж підплаче-ним убійникам злочинна рука безсило опадає, коли їх очі стрінуться з його світлими зіницями? А він тих наймитів Юди безкарно в світ пускає. Знаєш чому?

Орлик мовчав.

— Тому, бо не боїться. Він не боїться нічого. Вірять у свою добру звізду, в своє високе післанництво бути мечем що кує будучність народу. Може, цей меч і вищербиться може, він і зломиться, але він не зігнеться. Діло, котре робить король Карло, переживе його і його нащадків. Шведський народ малий, але він перетриває велику завірюху… Невже ж тільки ми не маємо такої віри, Пилипе?

— Я вірю вашій милості, — відповів Орлик.

— Вір собі і ділу.

— Важко якось. Дуже скрутні часи.

— Неважко жити в погоду, але перетривай негоду! А може, ти влюбився в Петра?

— Противний він мені. Демон, не чоловік. — Оба глянули на двері, і Орлик шепотом говорив дальше: — Я певний, що він тільки того й чекає, щоб дорешти поневолити Україну. Як сарану, своїх людей на нас наслав, а по війні порядки московські наведе. Знищить старшину. Ніби тому, щоб не притіснювала робочого люду, а на ділі для того, що старшина незалежність боронить, хоч і не вся. Одними других побиває. На знищення України це найпростіший спосіб. Відділити поспільство від панів, поріжнити цих останніх, довести до загальної боротьби, а тоді всіх узяти в свою кріпку руку.

Гетьман не зводив очей з Орлика, а коли цей скінчив, спитався:

— А коли би ти був на місці Петра, чи робив би інакше?

— Мабуть, ні.

— От бачиш. Не треба ж нам винуватити царя. Винуймо себе самих. Бо коли ми не поправимося, то прощені за це не будемо… Ти знаєш, я присягався на хрест святий, що, незважаючи на себе і на своє приватне добро, робитиму так, щоб Україну довести до ладу і щоб вона зробилася вольною.

— Дай Боже сповнити вашій милості це велике діло.

— І я кажу, дай теє, Боже! Але ж. вам треба вірити, що я не чого другого бажаю. Треба вірити гетьманові. А ви, як бачу, підступаєте до мене з усякими гадками. Не кажете ясно, але натякаєте на щось таке, чого мені нині, може, й слухати не можна. Погано війську, котре не має до свого вождя віри.

— Якщо я уразив вашу милість, так вибачаюся.

— Уразив чи ні — це пусте. Але боюся, щоб ти не вихопився зі своїми гадками про царя. Це могло б і тебе загубити, й мені пошкодити. Краще мовчи. Ховай для себе. Я знаю, хто таке цар, і ти теж знаєш. Пощо нам про це говорити?

Генеральний писар мовчки прийняв цей докір свого гетьмана, але в душі погадав собі, що того чоловіка годі розгадати. Може, він і сам не знає, чого хоче, а може, й знає, та не звіриться нікому, навіть свому писареві.

— Але от, — почав гетьман, — ми балакаємо, а я забув, що в мене є до тебе діло. Та перше ти піди позамикай наглухо двері й поглянь, чи не притаївся там хто за якою шафою.

— Нема нікого, — відповів, вертаючи. Орлик. Гетьман казав ще й віконниці зачинити та присунути столик до постелі. Тоді добув з-під подушки лист:

— Числовий лист. Прочитай його. У тебе є ключ.

— У голові маю цей ключ.

— Добра голова, коли в ній можна усе сховати. Читай!

Орлик уважно пробігав числа очима. Гетьман пронизливо вдивлявся в нього. Орлик хвилювався. Знати було, що зміст листа бентежив його.

Княгиня Дольська здоровила гетьмана іменем короля Станіслава Лещинського і просила його, щоб він скоро починав іти витиченим шляхом.

Незабаром прибуде з Волині ціле військо шведське зі своїм знаменитим вождом. Оба королі дадуть гетьманові асекурацію і гваранцію…

Орлик скінчив і перестрашено глянув на гетьмана.

— Але ж налякався козак! — сказав гетьман. — Але ж нагнала княгиня страху мому генеральному писареві, аж спотився, сердешний! Попий водою. Не такий чорт страшний, як його малюють. В політиці без таких листів не обійдешся, особливо коли до політики жінки встрявають. Нема що дивуватися, що княгиня Дольська рада б мене перетягнути на бік Станіслава. Це ж рідня!

Гетьман знову глянув на Орлика, а побачивши, що він все ще не заспокоївся, став нібито тримати на княгиню, що вона пальці не в своє діло суне. Перше хотіла, щоб гетьман намовляв царя покинути Августа й поєднатися зі Станіславом, а тепер хоче, щоб він, гетьман, покидав царя і приставав до Станіслава. З того й видно, як вона неполітично ставиться до такого важного діла.

— Яка ж тоді певність, що вони, поєднавшися нині зі мною, не покинуть мене завтра? Старий я лис, — тут гетьман погладив руку Орлика, — старий я лис, щоб мене можна перехитрити. Не тривожся, гетьман ще, славити Бога, з глуздів не збився, щоб слухати княгині. Вона щоправда, жінка гарна, але ж для її гарних очей я не можу зробити дурниці. Versate diu, quid ferre recusent, quid valeant humeri[22]. Хто таке Петро, це я вже знаю, а хто Станіслав те щолиш будучність покаже. Хто бачив, щоб певне за непевне міняти? Не відчалю я від одного берега, не впевнившися, що другий краще для мене. Може заспокоїтися пан генеральний писар, — сказав гетьман, беручи лист з рук Орлика. — Хвилину дивився на оригінал і на відпис, зготовлений Орликом, ніби порівнюючи їх із собою, а тоді пальцем ткнув у перший і спитався: — Die, cur hie?[23]