— На вус, — докінчила Мотря, — в майбутності. Говори дальше.

— І як треба буде, то я всім покажу, що значить вірний чура. Побачать вони!

Мотря усміхнулася, взяла його за обі руки й закрутилася з ним, як у танці.

— Славний ти в мене козак. Люблю я тебе… Сідай і досипляй сну.

Пішла. Хлопець лишився ні в сих ні в тих. «Дитина, а вже й воно щось собі кмітує. Щось у тім серці. ворушиться. Треба з ним поводитися обережно, а то він готов ще дійсно кинутися на того якогось ворога, котрого й виявити не хоче», — говорила Мотря, переходячи свіжо-виробленими крутими доріжками великий город.

Сонце горіло перед нею, як ватра, розпалена Господньою рукою на добро і на радість всякої тварини. Мотрі хотілося молитись до сонця, хотілось дякувати йому, що воно таке ясне й тепле, таке ласкаве і добре.

«Чому тепер не моляться люди до сонця, як колись молились предки? Чому величають не силу й радість, а біль і терпіння? Сили нам треба й радості нам треба, великої радості життя!»

Хоч сонце сліпило її очі, ішла туди, де воно горіло.

Настрічу сонцю. Минула город, пройшла широку леваду і ступила в зелену діброву, на лісову доріжку, що вела в велику Кочубеєву пасіку. До пасіки було ще, може, з годину ходу.

Мотря не думала, куди вона йде. В пасіку їй не хотілося. Там люди, вона шукала самоти, а найкраща самота в лісі не самотня, бо що дерево — то життя, що квітка — то краса. Вибіжить серна і, почувши шорох твоєї ходи, стане й дивиться на тебе своїми великими, цікавими очима. Може, вперше бачить чоловіка. На купині зайчик сидить, моргає вусиками й миється своїми лапками, росою писочок вмиває. А по узліссю крадеться до своєї нори хитра лисиця, вечерю дітям несе, кров'ю значить дорогу…

Всюди кров, без неї нема життя…

З дерева на дерево вивірка скаче, як блискавка, ніби насміхається з чоловіка, що він таких штук не вміє, ходить, як медвідь…

Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки якісь ширші, буйніші від тих, що родяться у хаті. Стіни ц не спиняють, несуться бистро й летять високо, аж до хмар.

Мотря не спиняє думок. Вона думками жиє. Для неї де те гарне, що є, лиш — що бути може. А може бути все… Може, з нею ожениться гетьман…

На тую гадку вона спотикнулася, як на камінь. Стала, ніби зі сну збудилася. Глянула на доріжку.

Перед нею, кроків, може, на сто, — гетьманів паж Петрусь. Гетьманову стрільбу несе. Вона важка для нього й велика. Він угинається під нею, ніби присідає, але вдає», що це йому ніщо, що стрільба начебто і зроблена для нього.

А за Петрусем кроків, може, на двадцять-тридцять, — трьох мужчин. Хто такий? Мотря руку кладе понад очі, бо сонце якраз викотилося над доріжку і сліпить. Ага, це генеральний писар Орлик і гетьманів небіж Войнаровський, а між ними — гетьман. Ідуть і живо про щось розмовляють.

Перша гадка була у Мотрі — вертати. Вернути, піти на горище і не сходити нині.

Але ж вони побачили, пізнали, здоровлять, — ніяково! Треба йти назустріч, це ж гості, ще й які!

І Мотря пішла.

Хотіла ступати, як звичайно, гордо і пишно — не могла. Чула, що й ноги не слухали її, вгиналися, ніби вона ще хора.

— Вітаємо вашу милість з погідним вечером та з добрим і здоровлям! — сказав гетьман, простягаючи до Мотрі руку.

Мотря глянула на гетьманський каптан, ледви замітно гаптований золотою травою, і на коштовний брильянтовий перстень на його довгій вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на гетьмана піднести.

— Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів, — прошепотіла, як хуторянка, аж лиха була на себе.

— А ми отеє з ловів вертаємо, — говорив гетьман.

— Пішки?

— Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода — як випрошена в Бога. Товариство лишилося ще в пасіці.

— Мати теж?

— І Любов Федорівна осталася. Вона ж хазяйка. І другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не відпросишся ні від доброї страви, ні від дорогого питва. Але мені треба було покинути любе товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи.

— Говоріть, панове, дальше, — просила Мотря, — я піду трохи в діброву. Але гетьман узяв її за руку.

— Ні, того ми не зробимо, щоби вас самою під вечір гекати. Там, бачите, під дубом вовк лежить, вава, — жартував, усміхаючися. Мотрю тая усмішка виводила з рівноваги. Як можна так всміхатися?

— Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове доспішаться у двір, щоби їх написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик?

— Так, ясновельможний пане гетьмане! — відповів Орціик і, вклонившись шанобливо, але не покірно, разом з Войнаровським подався вперед. — Минули Петруся і зникли на скруті доріжки.

Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав:

— Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Багато сподіюся від нього.

— Пан генеральний писар — гарний чоловік.

— Скажу йому це. Рад буде,

— Ні, ні, прошу не казати, — противилася Мотря.

— Чому ж то? Щоб не гадав, що подобався Мотрі Кочубеївній?

— Так.

— Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто. Так не можна.

Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти.

— Може, й мені хтось уподобався, — сказала, спускаючи очі вниз.

— Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того, — відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними, пронизливими очима.

«Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?..»

— Пан гетьман насміхається з хуторянки, — відповіла.

— Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.

— Не бачила я тих, що на престолі сидять.

— Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька, і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при вас, як при сонці зірниця.

— Пан гетьман надто ласкаві для мене.

— Це не ласка, тільки невмілий вислів мого почування.

Голос гетьмана був чистий, як струя з придорожі кринички, і м'ягкий, як шовк, як оксамит. Не чути булої в ньому ніякого фальшу. Хотілося й мусілося вірити тому що він казав.

— Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко балакати з вами.

— Не важко, а може, скучно, бо я старий.

— Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю себе.

— А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені — Боже! — хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, вашій милості відомо, чимало.

— Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов.

— От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви.

— Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин.

— Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди — все-таки люди.

— Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.

— Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.

— Тоді він тільки чоловік, а не великий.

— З вашою милостю нелегка балачка, — відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю.

— Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися.

— Краще женитися, неже разжизатися, — відповів гетьман з тою самою усмішкою на устах. — Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну.

— а яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?