Люди притакували з видимим вдоволенням. Горді були.

— Так йому Бог дав, — казали.

— Від покійного свого батька навчився, — доповідали.

— Мудрі колись люди були.

— Все на світі псується…

Пускався дощ. Перейшли до найближчої клуні.

Рана Чуйкевича була осмотрена. Жар меншав. Людей найшла повна клуня. Цікаві були знати, хто він, куди їде, по що? Сільце було маленьке, далеко від шляху, в балці, між лісками, чужого чоловіка мало коли й видали. Яке кому діло до них? Хіба такі гості попадалися, як ті сеї ночі.

— Вам не треба знати, хто ми, — казав Чуйкевич, — а ми не цікаві знати, як ваше село називається. Кінці у воду, та й годі.

Дідусь глянув допитливо.

— Так, так, — притакнув, — кінці у воду, та й годі, — край! Жінок накажіть, щоб язик тримали за зубами.

Били громи.

— Пан Біг гнівається за кров, — сказав хтось.

— Людська кровця не водиця, проливати не годиться. А невже ми її проливали?

— Відома річ — не ми, а все-таки поплила.

— Бог змиє.

— Бог простить, бо не наша вина.

— А як же буде з трупами? — питався Чуйкевич.

— Чи мало трупів на нашій землі? — казав дідусь. — Де не ори, людські кості під лемішем скрегтять. А тих, то ми так заховаємо, що й сам цар не знайде.

— А сліди? — питався Чуйкевич.

— Дещо дощ сполоче, а дещо люди позапрятують. Сноповози. От за яку годину ціле село поїде по снопи в поле. Вже ми знаємо, не бійтеся, як зробити. Щоб тільки ваші люди не дуже хвалилися.

— Мої люди, — заспокоїв його Чуйкевич, — уміють мовчати, як гріб.

На тім і стало.

Чуйкевич свиснув, і його козаки зібралися докупи. Нім розвиднілося, вийшли з села. Коням ганчірками пообкручували копита, щоб змилити сліди. Поїхали, аж земля за ними задудніла.

Шукай вітра в полі.

«Дощ змиє кров… Бог простить… Чи мало всякого трупа покоїться в нашій землі? — повторював собі в думці Чуйкевич, — Така-то наша Україна. І чому вона така? — питався себе. — Чому вона не може зажити мирним життям, покритися городами великими й густими, як у других народів, прибратися будинками пишними, заквітчатися творами мистецькими, добути велике знання?» На те питання не вмів відповісти, хоч у школах високих учився, за границею бував, книжки мудрі читати любив. Але здавалося йому, що всьому винувата своя власна буйність, охота жити на власну руку, й добре жити. Недаром же гетьман говорив, що ми ніби той великий усякими багатствами навантажений віз, котрого колеса не в один бік крутяться. Одно, як поляк каже, до Саса, а друге до ляса, і віз стоїть, а всілякі гультяї, всілякий хибкий народ, зачувши про нього, збігається й грабує його. «Така-то наша славна Україна!» — твердив Чуйкевич в умі.

Уявляв собі гетьмана як візника, що хоче той віз рушити з місця, пустити колеса в один бік, щоб вони покотилися вперед. Помагай йому Біг!.. Кочубей — одно з таких несправних коліс. Любов Федорівна мастить його своїм окремим дьогтем. Може, цей лист, що він у шапці везе, зарадить лихові? Хто знає…

І Чуйкевичеві любо було, що він може до такого доброго діла причинитися. Зате й не жаль було нинішньої ночі потрудитися й трохи крові дати собі випустити, а як треба буде, то й відповісти, хоч би головою — по-козацьки.

А може, до того й не прийде, потішав себе. Хотів би ще побачити кращі часи і попрацювати для них. Він же молодий, щолиш почав жити, і за московських гультяїв мав би платити головою? Це не було б по правді… Козаки будуть мовчати, а він звіриться хіба тільки Орликові. Йому й найсмертельніший гріх можна сказати. Йому можна…

Були між Баришівкою і Борисполем.

Їхали навмання, раз — щоби скорше, а друге — щоб не лишати за собою познак.

Відпочивали в ярках та лісах. Все один їхав на кілька гонів уперед. Як де зуздрів більшу ватагу людей, то, не додивляючись, хто вони, давав знак, і козаки ніби під землею ховалися. Коні були так привчені, що клалися, як довгі, не іржали, не порскали, тільки ніби зітхали, жалуючи, що не можуть собі погуляти, бо й козацькі коні, мабуть, люблять козацьке гуляння.

Харчів досить їм надавали в селі, коням оброку теж, тютюну з Києва набрали.

Минули Теплівку, переправилися через Удай.

До Пирятина теж не заїздили. Пощо? Краще їм було для всякої безпеки ходити поміж дощ. Буває так, що радніше з вовком стрінешся, ніж з чоловіком. Про вовка знаєш, що він вовк, а про чоловіка годі збагнути, що в нім сидить. Волочилося тоді всякого непевного народу чимало. Московські полковники й губернатори пускали своїх шпигів, перебраних то за старців, бандуристів, то за черців, були й такі, що чумака вдавали, нібито він від валки відстав, бо занедужав, і тепер своїх доганяє, — всіляке попадалося. Той для Москви працював, другий — для Польщі, інший — для татарви, а всі на шкоду Україні.

Тому-то наші другу ніч переспали в полі. Привикли до того ще з молодих літ, коли з кіньми на ніч ходили, і нігде їм сон так не смакував, як під голим небом. Всередині ватра, кругом рівчак — раз, щоб сухого поля не підпалити, а друге, щоб огню не було видно. Кругом сидять і лежать козаки. Один стоїть на чатах, другий пильнує коней. Коні одні ще траву скубуть, а другі вже лежать, бо втомилися.

Миргородець ухо до землі прикладає, наслухує. Він каже, що за милю вчує, як хто конем летить.

— З тим козаком — то нещаслива година, — зачинають жартувати товариші. — Він такий боязкий, як баба. Чого ти не даєш спокою святій землі? Хай спить.

— Слухаю, чи москалі нас не доганяють.

— Доженуть тебе на Йосафатовій долині, та ми до тої пори будемо в Ковалівці. Ще тільки Сулу перейдемо.

— А Хорол що? — питає миргородець.

— Ну, та й Хорол та ще там які дві-три паршивенькі річки, — відповідають йому.

— Не годиться так прозивати святої води, — каже той.

— Та в тебе, небоже, все святе, тільки ти грішний.

— Побачимо, хто з нас скорше в небі буде, — відгризається козак.

— Може, ти й скорше, бо тебе ось-ось, гляди, і застукає якийсь москаль, але ми певніше.

— З вами перше гороху наїджся, а тоді балакай, — каже миргородець і мовкне.

До нього підбираються то справа, то зліва, та він вдає, що спить. Може, й спить, може, йому й сниться його рідний Миргород, славний козацький город, да найкращі ночі, найсмачніші блинці і найпишніші дівчата.

Зір на небі, ніби з ними мішок розірвався, і покотилися вони на опукому небесному склепінню. Молочна дорога, ніби бочка зі сметаною їхала нею і чіп відкрутився, а сметана розлилася по дорозі… Місяць моргає на зірки, як козак на дівчат. Так думають собі хлопці і з такими думками засипляють. Вітер гладить їх буйні чуприни, пільні коники чичиркають у траві, суслики вискакують із своїх нір і зазирають на непевних гостей.

Чуйкевичеві не спиться. Він перевертається з боку на бік.

Недалеко нього лежить сердюк, зітхає.

— Тобі щось важко на серці? — питається Чуйкевич сердюка.

— Долі не маю. Таку мені долю Бог дав, ніби курям на сміх. — І він став розказувати, як його батьки, колись багаті хуторяни, зійшли на біду, як його дівчина покинула й за другого пішла, за багатого, і як у кождім поході, в кождій битві, навіть у якій-будь сутичці, він мусить втратити то ухо, то палець. Якщо так далі його доля буде голубити, то стане він ніби обсмалена гиря, ніби тая обчімхана ковенька.

Чуйкевич потішав безталанного сердюка як міг. Йому дійсно жаль було лепського хлопця, що ходив без одного вуха і без двох пальців на лівій руці, а ноги мав теж порубані, як те дерево в лісі, що його покарбував лісник. Невже ж Господь теж ходить так поміж людьми, як гайовий по гаю, і карбує їх?

— А вже найгірша мені біда, — говорив притишеним голосом сердюк, — з оцим чортом…

— З ким?

— Та з тим, найся преч каже.

— Козак — і в нечисту силу вірить?!

— Як же не вірити, коли він до мене підходить. На лихе мене намовляє, добру нагороду обіцяє… Ваша милість хай не будуть гнівні на мене, що проти ночі щось таке говорю, може, воно й непристойно, але я мушу комусь сказати, щоб мені легше було, а товаришам не хочу, бо висміють.