На сцену вийшов салдат. Хвалився, кілько то він хохлушок розкохав і кілько хохлів послав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейські блага любить горівку й жарене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившись, добув із штанів пляшину і пив-пив, поки не повалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: «рох-рох-рох». Рот йому лиже.
Сценка видимо подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.
Виходить циган. Дивиться на салдата і каже:
— Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю! — Бере салдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в'їжджає на салдатовій кобилі.
Криця не лошиця, кремень не кобила,
Як біжить, то дріжить, як впаде, то лежить.
Кобила паде і він з нею:
Пху, побила б тебе лихая година,
Пре-пре-прекаторжного батька скотина!
Щоб тобі ні стригло, ні брило,
Щоб тебе на світі не було,
Один в роті зуб держався,
Да й той тепер у снігу зістався.
Шукає, — нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б'є її пліткою:
— До шатра, до шатра, до шатра! — Кобила підводиться й вибігає.
Все те так справно, смішно й живо, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди.
Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на ту тему з сином і жінкою.
Жінка, (питається його):
А він:
Бо не маю плужка,
Тільки в мене пояс є,
За поясом пужка.
Чом, циганко, не прядеш?
Бо не вмію прясти;
Циганка:
Із-за гаю виглядаю,
Щоб сорочку вкрасти.
Циган:
Ходім, стара,
До шатра,
Фун-фун-фунфора,
Проживем без хати.
Танцюючи виходять. Входить шляхтич:
Шляхтич:
А цо, панове?
Я із дзяда, із прадзяда
Уродзони єстем шляхціц.
Билем ве Львове,
Билем в Кракове,
Билем в Кійове,
А тераз єстем
У ясновельможного пана
Гетмана,
Ктурему до нуг падам,
Жиче здровя і на многая літа!
Танцює з панею краков'яка, а йому за спиною танцює його служка. Знамените вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються. Шляхтич: (падає й кричить):
А пуйдзь до дябла, лайдаку, я це батогем забіє!
Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:
Шляхтич:
Цо ти, едукована кобіто, мувіш?
Як Бога кохам,
Я сам тшидзесцє козакуф забіє.
А між тим за сценою чути спів «Та не буде лучше. Та не буде краще, Як у нас на Україні…»
Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані.
Запорожець: Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!
Коли траплялось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє угадати.
А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката,
Так зовуть, як набіжить на якого свата.
Жид з біди за рідного батька почитає,
Милостивим добродієм ляхва називає.
А ти як хоч назови, на все позволяю,
Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю.
— Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія.
— Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер.
— По зовнішньому вигляді видно, що симпатії шкільної молоді по його боці.
— Але тільки зверху. Зі слів і вчинків щось друге виходить.
— Що саме?
— А ось те сумовите «колись». Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу на ширшу, загальну справу.
Правда, як кінь в степній волі,
То так козак не без долі,
Куди хоче, туди скаче,
За козаком ніхто не заплаче.
— Твоя правда, Андрію, «куди хоче, туди скаче» — краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття.
Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому зеркалі.
Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком бакаларем і зі свинею. Дядько Клим рішається свиню дякові на школу дати, бо вона вже давно хотіла здихати.
Гетьман сміється:
— Це ж знамените. Сатира на нашу прихильність до освіти.
А дяк ще й дякує:
Ми вашу обречену жертву,
Хотя живу, хотя мертву,
Co благодарностю приємлем.
В тій подяці — верх іронії. Глядачі сміються, аж за боки беруться.
А дядько Клим обертається до публіки й говорить:
— Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня, хоч куди свиня, — ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати.
Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить.
Вертепна вистава скінчилася. За вертепом збираються бурсаки, чути, як «реєнт» роздає голоси і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка:
Що в пана Івана по його двору — святий вечер!
Сам Господь ходить з трьома святими,
З трьома святими із янголами.
Що перший янгол у Бога просить:
Ой пошли. Боже, пану Івану,
Пану Івану у полі долі:
У полі долі — густеє жито,
Густеє жито, частії снопи!
А другий янгол у Бога просить:
Ой, пошли. Боже, пану Івану,
Пану Івану в пасіці долю:
Тисячу роїв, сто бочок меду.
Сто бочок меду, сто пудів воску!
А третій янгол у Бога просить:
— Ой пошли. Боже, сьому хазяйну у дому долю:
У щастю жити. Бога хвалити,
Слави добути, щасливим бути, святий вечер!
