— Поїхали, — сказав Хедаят і пішов до коней.

Через хвилину вони вже прямували стежкою, що вела до перевалу. Першим їхав Хедаят, далі Сетард, за ними Олег на золотозубому ахалтекинці, а позаду пленталися осли, яким не хотілося залишатися без хазяїв.

Чи ж думав начальник радянської прикордонної застави капітан Чемерисов, що Олег Трубачов буде колись їхати на цьому золотозубому огирові. Мабуть, що ні.

Того місця, де раніше стояла машина Кайнарова, Олег не впізнав в темряві.

З десяток вогнищ палахкотіло в чорній пітьмі біля підніжжя високих скель, високі язики полум'я підстрибували вгору і виривали з темряви незграбні постаті людей, поодиноких верблюдів. Але звідки тут стільки людей, звідки могли взятися верблюди?

Не наважуючись їхати прямо на вогонь, Трубачов наказав Сетард лишитися з кіньми, а сам разом з Хедаятом поповз ближче до табору. Вони наблизилися на таку відстань, з якої вже добре було чути людські голоси, і Олегові навіть здалося, що він розрізняє серед них голос Кайнарова. Олег зробив знак Хедаяту, і вони поповзли ще ближче. Дійсно, Трубачов не помилився. Біля одного з вогнищ сидів Кайнаров і розповідав щось дуже веселе, мішаючи туркменські й персидські слова, допомагаючи собі руками. Навпроти нього, склавши ноги калачиком, примостився біля самого вогню тонкошиїй Зрбі і реготав разом з усіма іншими, слухаючи побрехеньки шофера про хитрого чоловіка, який обдурив муллу і багатого бая.

— Кайнаров! — тихо покликав Олег.

Кайнаров озирнувся, намагаючись зрозуміти, звідки почувся цей голос. Радість, що відбилася на обличчі шофера, остаточно переконала Олега, що ніяка небезпека йому тут не загрожує, і він сміливо ступив до вогню.

— Олег! Дорогий товариш Трубачов! — побачивши його, закричав Кайнаров і кинувся в обійми до свого товариша.

— Ну, розповідай, що тут у вас, — сказав Олег, коли були приведені коні й осли і він з Сетард і Хедаятом сіли біля вогнища, де їм дали місце.

— Я можу тобі пояснити, чому зламалася полувісь в машині, — засміявся Кайнаров. — Виявляється, колесо потрапило в отвір оглядальпого колодязя якогось кяриза, що йде звідси в пустиню.

— Мене це зараз не цікавить, — зітхнув Олег, — тим більше, що машині все одно нічим не зарадиш. Що з Григорієм Микитовичем і Еллою? Нічого не чути?

— Про це хай тобі розповість Зрбі.

— Мені соромно говорити, — червоніючи, промовив Зрбі. — Ми показали себе поганими мужчинами в той пам'ятний день, коли кинули тебе одного в пісках…

— Ну, не треба про це згадувати, — спинив його Олег.

— Ми поводились, як найгірші боягузи і безчесні люди, — гірко прошепотів Зрбі.

— Я ж тобі сказав уже, мій молодий друже, щоб ти не повертався до цього, — зауважив Трубачов. — Розкажи краще, що ти робив ці дні, як себе почував?

— Нам було соромно того вчинку, і ми з товаришем поклялися зробити все, щоб знайти тебе і твоїх товаришів, щоб дізнатися про причину цього проклятого марева, яке виганяє з оазису і з зелених передгір'їв останніх жителів. Тоді ж, після того, як марево зникло, ми вернулися в піски, на те місце, де покинули тебе, але знайшли тільки вбитого коня-сура, що приніс всім нам таке нещастя.

— Ну, тепер вже, по-моєму, ясно, що нещастя приніс зовсім не сірий кінь, — засміявся Трубачов.

— Так, — згодився Зрбі. — Якщо цей бідний кінь і приніс кому-небудь нещастя, то тільки собі, бо він лежить під барханом мертвий, а від його трупа йшли сліди, схожі на сліди вашої машини.

— Я цю машину вже бачив, — сказав Олег. — Продовжуй, будь ласка, далі.

— Що було нам робити? Ми їздили в Пай-аб до бахшдара, ще раз зверталися до нього за допомогою, але він обізвав нас божевільними і не захотів навіть слухати ні про міраж, ні про російських лікарів. Тоді ми повернулися до Кайнарова, порадилися з ним і попрямували в гори збирати відважних людей, щоб одним ударом покінчити з тим нещастям, яке впало на голови бідаків у пустині і яке втягло в своє згубне коло і тебе з твоїми друзями. Ми довго їздили по селищах, поки з нами не пішли ці люди, яких ти бачиш тут біля вогнищ. Ми дістали найвитриваліших скакунів і найшвидших верхових верблюдів. І от сьогодні не встигли ми прибути сюди, як появився ти. Це добрий знак, і ми раді вітати тебе живого й здорового.

— Дякую, дорогі друзі, — розчулено промовив Олег. — Найбільшою втіхою для мене є думка про те, що я не лишився самотнім в цій чужій країні, що мені допомагали й будуть допомагати великодушні й відважні сини цієї землі. Я прошу тебе, Зрбі, познайомити мене з усіма товаришами, які згодилися піти на таку небезпечну справу.

Вони пішли од одного вогнища до другого, і скрізь Олега зустрічали дружні посмішки, скрізь прояснювалися обличчя при появі русявого радянського юнака, і той або інший з людей після знайомства тикав пальцем в груди Трубачова й говорив:

— Москоу?

— Москва! — відповів Олег.

— Сеталінград?

— Сталинград! — гордо говорив Трубачов.

— Хуб, хуб,[32] — кивали головами всі інші.

— Жителі Хорасана на протязі сотень років терплять різні злигодні, — говорив у цей час Зрбі. — Посіви на полях їхніх прадідів толочили коні воїнів кривавого Тамерлана. Потім тут безчинствував жорстокий Надир-шах, який переселяв з місця на місце цілі народи, перетворюючи квітучі міста в мертві руїни й примушуючи людей селитися в диких горах і сухих пустинях. А пізніше Реза-шах під приводом переводу кочовиків на осідлість почав одбирати в бідняків землі й роздавати їх своїм сановникам і поміщикам і загнав племена на вузенькі клаптики безплідної землі. Тепер, очевидно, комусь і це не сподобалося, і вони вирішили зігнати людей з їхньої землі, пустити по світу жебраками і перетворити цей населений край в безлюдну смугу. Хто знає, для чого це робиться. Може, тут хочуть побудувати аеродроми, прокласти сюди асфальтові дороги, наповнити цю прикордонну смугу військами й машинами, щоб потім можна було загрожувати Радянському Союзу. Може, ці невідомі злочинці переслідують іншу мету, але як би там не було, ми мусимо стати їм на заваді.

— Хуб, хуб, — чулося з усіх боків.

— Я хотів би попросити тебе про одну річ, — звернувся Олег до Зрбі. — Зі мною приїхав юнак, по імені Хедаят, з ним — його наречена. Вони втекли від поганої людини і тепер у всьому Ірані не мають жодного знайомого, який би їм міг допомогти, і взагалі не знають, що будуть робити далі. Чи не зміг би ти їх підтримати, Зрбі? Хедаят молодий, сильний. Він може працювати на промислах, на заводі, в порту. Але ж у вас в Ірані не так то вже й легко знайти роботу.

— Щось зробимо, — запевнив його Зрбі. — У мене в Тегерані багато друзів, і Хедаяту зможуть допомогти. Поки що він може бути з нами.

— Ми зараз спитаємо його про це, — сказав Трубачов, прямуючи де того вогнища, де сиділи Хедаят і загорнута в покривало Сетард, що не зважувалася одкрити своє обличчя перед чужими чоловіками.

— Я говорив із Зрбі, — звернувся до нього Олег, — і він обіцяв допомогти влаштувати твоє життя. Він тільки просить почекати деякий час, поки ми будемо зайняті розшуками марева в пустині.

— А хіба я не буду з вами? — запитав Хедаят.

— Я не знав, чи згодишся ти на це ризиковане діло.

— Чи згоджуся я? А чого ж тоді ми з Сетард їхали через перевал? Ми будемо разом з вами скрізь, де будете ви. Я і Сетард. Правда ж, Сетард?

Дівчина мовчки хитнула головою.

— Гаразд, — сказав Олег. — Я нічого не маю проти. Чи не станеш заперечувати ти, Зрбі?

— Я радий вітати ще двох наших товаришів, — просто відповів Зрбі.

— А коли так, то давайте веселитися! — вигукнув Хедаят, зриваючись на ноги і розмахуючи руками. — У кого є бубон?

Знайшовся бубон і навіть гиджак, що чимось нагадував скрипку. Всі зібралися до вогнища, де були Олег і Зрбі, швидко утворювалося велике коло. Хедаят підморгнув комусь в натовпі і злегка провів пальцями по туго натягнутій шкірі бубна. Бубон відповів глухим, заспокійливим гудінням. Тоді Хедаят кинув на нього, мов горохом, одразу пучками п'ятьох пальців і одразу ж пройшовся по бубну кісточками руки. Це був тільки початок танцю, запрошення до нього, виклик. Всі чекали, хто ж вийде в освітлене виблисками вогнищ коло і, дрібно перебираючи ногами, плавними рухами тулуба й рук поведе німу жагучу пісню-танок. Ось Хедаят ще раз розсипав дріб по гладенькій поверхні бубна, і в цю мить всі побачили посеред кола гнучку, мов виноградна лоза, дівчину, з одкритим смаглявим лицем, зі звабливою посмішкою на мигдалевих устах. Бубон загримів веселіше й звучніше, він здригався тепер вже не од п'яти, а од всіх десяти пальців Хедаята, підлітав угору й падав майже до самої землі, замовкав на мить і знову гримів і гримів, як молодий весняний грім над садами теплих долин.