— Слухайте всі… — здалося, з останніх сил підвищив голос воєвода. — Віднині сей муж, зять старійшини Гостомисла, повеліватиме у кріпості іменем самого володаря руської землі. Така моя воля…

Ті слова висотали останні сили боярина, бо зі стогоном стулив повіки, щоб не розняти їх уже повік.

Монах Іов торжествував: ніхто вже не зможе переломити долю надтисьменців, їм кінець. А Миловид, може, вже й зараз сюди добирається, бо не такий він, аби ризикувати власною головою задля порятунку того простолюду, що гине під кріпосними воротами. Їх багато, їх є і буде, а Миловид один. Цю мисль не раз чув у довірливих бесідах із надтисьменським володарем, правда, давніше те було. Але не так давно, щоб міг за той час зовсім змінитися воєвода. Люди не гаддя якесь, аби щороку вбирати іншу шкуру. А отже, обов’язково подумає боярин про втечу, бо лише вона відкриває шлях до порятунку. Звичайно, простіше було б чкурнути вже зараз кудись подалі та перечекати у лісових хащах непевну пору. Так і зробив би, певно, Миловид, але перед тим хоч-не-хоч мусить знову побувати у кріпості. Бо за весь свій вік, треба сказати предовгий, ще не видів Іов, аби хтось із воєвод добровільно полишив набутки свої, злото та камінь дорогоцінний. Такого і не могло бути, бо ж то суперечило б самій природі достойної людини. Створена вона загребущою та пожадливою, і від того їй не відпекатися ніколи. А в Миловида таки є золота, є, сам не один раз хвалився вітцеві духовному. Тож обов’язково повернеться посадник за нажитим скарбом, в якому шлях до почестей та вдоволення усіх примх і потреб.

При тих думках злорадна усмішка розтягувала безбарвні уста старця, ніби наяву бачив перед собою ошелешене і перелякане обличчя Миловидове, Не вирватися йому із міцних обіймів отих бевзів, своїх колишніх дружинників, що при потребі миттю стали гарячими прихильниками християнської віри. О, які бембаси! — вдоволено глянув на могутні постаті воїв, що прихилилися до стіни по обидва боки входу у підземний лаз. Вони вже не випустять, міцно триматимуть, бо ж пообіцяно тим бовдурам велико почестей, коли схоплять самого Миловида та живеньким і тріпотливим поставлять відступника перед очі його ясновельможності Гнєза. А чого там, пообіцяти все можна. Бо ж заради великої мети, задля того, аби схопили-таки того погордливого княжого прислужника.

О, тоді… тоді прийде час порозкошувати і йому, відзначеному благодаттю божою монаху. Все пригадає зарозумілому посаднику, всі образи, і слова злі, і зустріч останню, коли вигнав його зі світлиці, мов паршивого пса, що не варт і миті уваги. Буде проситися Миловид, аби не губити його та випустити на волю, срібло-злото обіцятиме.

Та не на такого натрапив. Отець Іов не багатства потребує, а справедливості: вчинив непотребне, не прислухався до мудрих порад пастиря духовного — відповідай. Скавчатиме з перестраху Миловид, коли поставлять його слуги божі перед лицем лехітського верховоди. Ну, може, й не скавчатиме, але ганьбу ту вже ніколи не відмиє. Всевладен бог, і пошле він вірному слузі своєму торжество над поверженим ворогом.

Та намарно вслухалися підручні Іова до кожного шереху. Там, у підземеллі, не чутно було ні кроків людських, ні жодного іншого звуку. Натомість ледь чутний гамір кривавої битви, що долинав і сюди, чимдалі ставав тихішим, уже годі було й розчути його. І від того все тривожніше ставало на серці у старця.

Як на те, ще й Осташко, наймолодший зі змовників, посланий вивідати, що діється при кріпосних воротах, наче канув у безвість. І хоч ось-ось мало увірватися до кріпості лехітське військо та принести їм визволення із цієї добровільно обжитої темниці, довге очікування й непевність сього становища по краплі вичавлювали радісне збудження, що охопило їх після вдало здійсненого задуму.

Раптовий скрип дверей, що вели у підземелля, змусив змовників скам’яніти. Ожили знову аж тоді, як зачули розпачливий та тремкий голос Осташка, проте принесена ним звістка холодним дрожем відізвалася чи не в кожному із зачаєних у темені Гнєзових прибічників.

— Ой, прийшла наша година остання, — лементував, ковтаючи від хвилювання слова, вивідувач. — Побито чужинців! Чуєте, побито!.. Там військо свіже з-під лісу вихопилося, посікли та розігнали по сховках воїв християнських!

— Струсни його хоч ти, Горазде. Аби до себе прийшов та розповів по-людськи, що там таке страшне привиділося тому пуцьвірінку, — мовив розважливо монах, прикриваючи нарочитою байдужістю нотки страху в голосі.

— Вгамуйся! — гарикнув на отрока Горазд. Ревнув погрозливо та люто, аж тому й справді дух перехопило.

— А отепер говори, — виждавши хвильку, протягнув Іов. — Яке там ще тобі свіже військо привиділося? — Мовив ті слова лише для того, аби відтягнути несподівану і прикру вість, принесену тремтячим від збудження Осташком. Уже з перших квапливих слів отрока зрозумів старець: усі надії порозкошувати владою та статками хоч на схилі літ розвіялися, мов передранкова сутінь.

— Правду кажу, отче, — плаксиво скиглив хлопець. — Розбито військо наших братів по вірі… Тікати треба вам… і нам усім також. Бо не подарують нам зради. Не подарують…

— Та-а-ак… — протягнув Іов. — Ніби правду мовить отрок. І все ж, — вагався якусь мить, — мусимо пересвідчитися у тому, бо дуже вже тяжко повірити його словам. Ти й підеш, Гадане, разом із Гораздом. Обдивіться усе там добре. А ми чекаємо тут. Боятися нічого — ось цим лазом хоч і зараз можемо безпечно вибратися із кріпості, — вказав рукою на темніючий вхід до потаємного ходу.

Щойно вибралися Гадан з Гораздом із підземелля посадницької хоромини, як стало для них зрозумілим, що таки правду мовив отрок.

З омитого щедрим промінням сонця пологого горба, на якому привільно розкинулося дворище велителя надтисьменської твердині, добре проглядалася бита дорога, що вела вниз, аж до головних воріт. Видне було навіть трохи улоговини — там, поза стінами кріпості. Радісний гамір натовпу, ряди збройних вершників у кептарях та крисанях, які аж тепер поволі тягнулися крізь вивільнені з камінного полону та підняті догори ворота, не давали приводу для будь-яких сумнівів. Глянувши на все те, лиш перезирнулися між собою обидва перекинчики.

— Ну, то що маємо робити? — обережно та здалеку зайшов Горазд, у якого за ті короткі хвилі споглядання вже визрів у думці потайний задум. — Вибратися нам звідси навряд чи вдасться… Знаємо про лаз підземний, але ж знає про нього і Миловид, може, вже й тепер чатують на нас при виході з того боку його дружинники. А коли й виберемося — куди подінемося від посадника? Повелить розшукати нас князь Володимир — під землею знайдуть.

— Твоя правда, тивуне, — сказав понуро Гадан. — Може, знаєш, як порятуватися, то й мені скажи. Ще колись віддячу за те, — догідливо вибалушив маленькі очиці на співрозмовника.

— Так, мусимо щось інакше надумати… — оцінююче бликнув Горазд на товариша по біді. — Правду мовити, є у мене одна задумка…

— Не перший рік знаєш мене, тивуне, — шанобливо заглядав у вічі співрозмовнику Гадан. — Завжди готовий був прислужитися тобі. А тепер, коли йдеться про наш порятунок, і поготів.

— Знаєш, тяжко мені на таке зважитися, — обережно приступив до головного колишній тивун. — Але коли розібратися, то лиш одна людина винна у біді нашій. Ну, хто? — терпляче очікував, що таки поможе йому Гадан вимовити те, найголовніше. Та марними були ті сподіванки, бо нездогадливий велетень лиш тупо зиркав на Горазда.

— Старець винен. Іов… — роздратовано закінчив думку тивун. — Сам згадай, хіба ж не він підбивав нас на зраду?!

— Твоя правда, Горазде, твоя правда, — згідливо і багатозначно закивав головою Гадан та розплився в улесливій усмішці…

З нетерпінням чекав монах повернення своїх найвідданіших прибічників. І коли загупотіли підземеллям їхні кроки, рушив назустріч, гнаний нетерпінням швидше почути новини. Обачний був старець Іов, дуже обачний. Але ж кому дано звідати все, що схоронено на денці душі людської?!