Румцайс ступив уперед, а тоді ще трохи. Сперся спиною об замок і зірвав хустину з шапки. Увесь пилок здійнявся хмарою і влетів Цумштайнові в ніс.

Румцайс ту ж мить крикнув на весь Їчин:

— Тримайтеся, хто за що може!

А тут як загримить! Цумштайн чхнув — і зірвалася справжня буря. Найбільше вітру потрапило у замкові димарі. В кухні суп виплюснуло з каструлі, і солодкі пиріжки порозкидало з такою силою, що вони хурчали в повітрі, як цеглини. У покоях вітром вивернуло гратки з камінів, а панові князю й княгині так скуйовдило перуки, що довелося їм викликати перукаря аж із Парижа. Лакею Фріцеку влетіло трохи порошку в ніс, і він чхав сім тижнів. А велетень Цумштайн перехилився назад і знову гупнув на військовий плац під чержовським косогором.

— Тепер усе гаразд, — промовив Румцайс. — Хто за що тримався, може відпустити.

Одного разу до розбійницької печери прибігла польова русалка Андулка. Ноженята в неї були обхльостані осокою, а пальчики побиті об камінці — так вона поспішала.

— Чи є Румцайс? — вигукнула Андулка.

Надвір вийшла Манка.

— Румцайса зараз нема. Пішов лісом збирати яєчка, що їх зозулі підклали у гнізда іншим пташкам. Та коли повернеться, я скажу йому, що ти була.

— Тоді вже буде пізно! — зітхнула Андулка.

— Сталося щось лихе? — стурбувалася Манка.

— Хтось випустив водянику Чесилку всю воду із ставка.

— Ой лишенько! — сплеснула руками Манка.

— Увечері ставок був як ставок. А вранці — порожня яма. І в болоті при бережку сидить водяник Чесилко.

— Може, вода втекла у нього під шлюзом? — сказала Манка.

— Всі заставки були спущені.

— Чесилко повинен знати, що і як. Адже став не може сам по собі вибігти, — правила своєї Манка.

Андулка знову зітхнула:

— Він тоді спав — тож і не знає нічого. А тепер сидить під греблею і всихає під сонцем.

Сонце й справді добряче припікало.

— Цього так не можна кинути! — промовила Манка, покликала Ціпісека і послала його по Румцайса.

Ціпісек побіг, не розбираючи дороги. Знайшов Румцайса, який сидів під старим буком і тримав на долоні сім зозулячих яєчок, і все йому розповів.

Румцайс хвилину покатав яєчка по долоні, а тоді промовив:

— Біжи, Ціпісеку, назад і скажи русалці — хай поки що кропить Чесилка росою. А решту я беру на себе.

Порозсовував він зозулячі яєчка по кишенях своєї куртки з кордовської шкіри, щоб їм було м'якенько лежати, і вирушив до військового плацу під чержовським косогором.

Коли Румцайс прийшов туди, велетень лежав на плацу й удавав, що спить. Повіки мав на три ключі замкнуті, а носом свистів так, що аж у пташок крильця тріпотіли.

— Не прикидайся, Цумштайне, — мовив Румцайс. — Хоч у тебе очі й заплющені, але ти не спиш.

Цумштайн вивалив очі, як жорна.

— А звідки ти знаєш, Румцайсе, сплю я чи ні!?

Румцайс йому й каже:

— Ти повинен був лежати отут, на військовому плацу, як я тобі наказав. А ти не лежав!

— Ба лежав! — Цумштайн ударив себе кулаком у груди з такою силою, що баби в Їчині кинулись засвічувати свячені свічечки проти грому.

Румцайс теж ударив себе у груди — так, що свячені свічечки вмить позгасали.

— Адже я всього один крок і ступив, — пробурмотів Цумштайн.

— І отим одним кроком вихлюпав водяникові Чесилку ставок! І тепер водяник гине, сидячи під пересохлою греблею…

— Вода йому знову набіжить, — пробубонів Цумштайн.

— Як вона може набігти, коли ти всю її розхлюпав і розбризкав на сім австріяцьких миль навколо? Щось із того візьме річка Цідлина, а щось — інші ставки, — відказав Румцайс.

— Все одно я ту воду назад не поверну, — буркнув Цумштайн.

Але Румцайс звелів:

— Ану встань, та обережно!

Підпер він Цумштайна плечем, щоб той не перехилився в його бік. З другого боку сперся велетень на Зебінську гору і так підвівся.

— Тепер зачекай отут три хвилини. Потім ступиш один крок, і зустрінемось біля Чесилкового ставка, — сказав Румцайс.

Сам Румцайс прибіг туди на хвилину раніше і побачив — водяник Чесилко сидить під сухою греблею. А русалка Андулка обвіває його лопушиним листом.

— Сонечко вже всю росу випило! — сумно промовила вона.

Чесилко показав Румцайсові суху полу свого каптана і прошепотів, немов зашелестіло сухе бадилля:

— Оце вже в мені життя зовсім трішки зосталося, Румцайсе…

— Нічого, незабаром оживеш! — сказав Румцайс і глянув, чи не насувається тінь від військового плацу.

А воно й справді потемнішало, коли Цумштайн підняв ногу, щоб ступити. А коли зробив крок до ставка, русалка Андулка лише подих перевела. Румцайс пригадав, що був колись шевцем, і мовив:

— Таку ніжку лише я можу оцінити.

А змучений Чесилко, схожий на сухе лушпиння, сидів під пересохлою греблею і мовчав. Румцайс висмикнув із землі терновий кущ, усіяний колючками. Вдарив ним об землю, щоб облетіла земля з коріння, і лише тоді знову повів мову:

— А тепер, Цумштайне, побачимо, повернеш ти Чесилку воду в ставок чи ні.

Сказавши це, він стьобнув Цумштайна колючою терниною зліва під великий палець ноги. Велетень від лоскоту зареготав так, що мало не переступив на сім австріяцьких миль праворуч, і своїм величезним ножиськом вибив воду, яку вже давно випила земля. Зібралася вода у струмочки і побігла лугом у Чесилків ставок.

А Румцайс знову стьобнув Цумштайна колючою терниною — тепер уже під великий палець з правого боку. А тоді знову зліва і знову справа. Велетень затупав ногами по навколишніх полях, що лежали під паром, видушив із них усю воду, і струмочки побігли теж у Чесилків ставок.

Нарешті Чесилко озвався:

— Та годі вже, бо через край побіжить.

А сам заліз у ставок, просяк водою і зразу ожив.

Андулка побігла на лужок танцювати. Русалки турботами голову собі довго не сушать.

Лишилися тільки Румцайс і велетень.

— Знову на твоє вийшло, — забубонів Цумштайн і озирнувся, де б йому лягти.

— Тут ні! — сказав Румцайс. — Спершу ти збавив був ставок ногою, а тепер збавиш його крижами.

Цумштайн ступив крок назад і влігся на військовому плацу.

— І щоб лежав, не встаючи! — наказав Румцайс. Потім він сягнув у кишені куртки, витяг із них сім зозулячих яєчок, уклав велетню під бік і пояснив: — Ти повинен вивести з них сім зозуль. А коли поворухнешся і хоч одне яєчко роздушиш, то діставай інше таке, де хочеш. А коли два — лежатимеш на військовому плацу, аж поки із отих шкаралупок вилупиться рівно сім пташок!

Якось, коли вже розвиднилось, надворі так закували зозулі, що Румцайс ураз скочив з ліжка. Визирнув він з печери і побачив — на гілці сидять сім молодих зозульок і кують на сім голосів.

Румцайс і каже Манці:

— Велетень Цумштайн дотримав слова. Видно, він весь цей час пролежав на військовому плацу непорушно, як зрубаний бук, от і вивів під боком сім зозуль.

Доручив Румцайс Ціпісеку рознести зозульок по всіх трьох лісових ділянках, а сам подався на військовий плац.

Цумштайн сидів на плацу і пересипав з долоні на долоню порожні шкаралупки.

— Я, Румцайсе, не здатен на таку тонку роботу, — пробурмотів він. — Бач, що з тих яєчок зробилося…

— Але зозулі з них уже вилупилися, вже й пір'ям обросли і відлетіли, перш ніж ти встиг кинути на них оком.

— Ху-у-у, а то вже мене совість почала мучити! — зітхнув Цумштайн з полегкістю. Адже велетні здатні страждати через дрібницю і водночас можуть півсвіту перевернути. — Слухай, Румцайсе, — повів Цумштайн далі, — хіба ж я за ці зозулі не заслужив у тебе хоч пальцем ворухнути? Бо в мене від лежання усе болить, аж кричати хочеться.

— А що б із цього було доброго? — відповів Румцайс. — Я сам скажу, коли тобі розім'ятися.

Саме в ту пору захворіла їчинська княгиня. Але не хотіла сказати, що в неї болить.