— Списи до бою! — загорлав Доброгаст.
За мить анти наїжачилися довгими списами. Щось свиснуло у повітрі.
Доброгаст відштовхнув Атея і виставив перед ним свій дерев’яний щит. Велика сокира уп’ялася прямо у середину щита, розколовши його на дві половини. Атей побачив гота, який метнув сокиру. Це був справжній велетень. Його могутні плечі та руки були вкриті татуюванням. На широкій спині куйовдилася ведмежа шкіра. Він несамовито горлав і нагадував велетенського розлюченого ведмедя.
— Це берсерк — навіжений воїн-ведмідь, — вигукнув Доброгаст, — зараз дани підуть на абордаж!
Дани войовниче загорлали і почали стрибати на човен антів. Декілька з них впали у воду, пронизані антськими списами. А ті, хто встиг заскочити на човен, зійшлися у несамовитій січі з антами. Атей притиснувся до щогли і розгублено озирнувся, шукаючи зброю. Він побачив готський спис, який стирчав з палуби човна. Атей ухопив його і ледь висмикнув з деревини. Відчуваючи себе готовим до бою, хлопець підняв очі і скрикнув від несподіванки.
Йому здалося, що прямо на їх човен летить величезний ведмідь, який тримає у одній лапі довгий меч, а у другій широку сокиру. Через мить воїн-ведмідь тяжко опустився на палубу антського човна. Його шкіряні чоботи, підбиті залізними цвяхами, здавалося, ось-ось потрощать палубу на луски. Берсерк люто заревів і кинувся на антів. Решта данів, яких ставало все більше і більше на антському човні, підхопили його заклик. Закипіла відчайдушна різанина. Атей відскочив до корми і звідти метнув спис у берсерка. Спис свиснув у повітрі і вп’явся у ногу берсерка, але той, здавалося, навіть не помітив поранення і висмикнув спис легко, немов тростинку, та переламав його.
Доброгаст підхопив данську бойову сокиру, що стирчала в його потрощеному щиті, і стрибнув назустріч берсерку. Спалахнула блискавична сутичка. На мить воїни припинили запеклий бій, здивовано споглядаючи, як антський ватажок намагається подолати несамовитого велетня. Але невдовзі стало зрозуміло, що довго витримати цей бій він не зможе. Декілька відчайдушних атак берсерка Доброгасту вдалося дивом відбити, але раптом держак бойової сокири переламався навпіл. Втративши зброю, Доброгаст ухилився від удару сокири берсерка і відскочив, притиснувшись спиною до борта човна. Сокира зблиснула прямо над його головою і майже перерубала щоглу, глибоко вгрузнувши у цупку деревину.
Скориставшись цією миттю, Атей стрибнув до Доброгаста, намагаючись передати йому Щит Таргітая. Помітивши хлопця, берсерк випустив сокиру і, високо здійнявши меч над головою, кинувся на Атея. Хлопець, інстинктивно зігнувшись, прикрився Щитом від меча, який, мабуть, був на дві голови вище за нього самого. Яскравий промінь сонця, що вже хилилося до обрію, відбився від срібного яструба посередині Щита і засліпив очі берсерка. Той, здавалося, остаточно збожеволів. Вронивши меч, він закрутився на місці. На його роті виступила піна, очі налилися кров’ю. Атей очманіло дивився на нього. Раптом берсерк ухопив якийсь щит і почав гризти його край. І дани, і анти, тяжко дихаючи, дивилися на воїна-ведмедя. Берсерк на мить застиг і несподівано кинувся на данів. Ті намагалися відбиватися від нього, але він легко підхопив в оберемок відразу двох воїнів і стрибнув з борта у воду.
Вцілілі воїни антів з переможним закликом кинулися на решту данів.
— Боги відвернулися від вас! — закричав Доброгаст. Очистивши човен від нападників, анти сіли за весла і швидко спрямували свій корабель у плавні — ще два драккари стрімко наближалися до них.
Але до плавень вже було недалеко, і через декілька хвилин човен вже зник у зеленому лабіринті…
…Човен повільно плив, все далі і далі занурюючись у глибину плавень. Частина весел була втрачена під час бою або була зламана. В живих залишилося тільки семеро антів, але майже всі вони були поранені. Атей вдивлявся у зелену стіну очерету, яка зависала над головою. Згадка про очеретяних псів не давала йому спокою — він все очікував нового раптового нападу.
Доброгаст, здавалося, теж був чимось стривожений. Час від часу він кидав погляди на Щит Таргітая.
Нарешті човен вперся носом у якійсь острівець, порослий соковитою травою.
— Назад нам повертатися неможна — скоріше за все, мстиві дани чекають нас біля плавень. Їх великі човни не можуть заплисти у протоки між очеретом, але і просто так змиритися з поразкою вони навряд чи погодяться, — промовив Доброгаст, — отже прийдеться нам далі пробиратися пішки — вийдемо на берег і там вже спробуємо вибратися до табору ватажка Велемира.
Анти, Атей і Орія вибралися з човна і пішли за Доброгастом, який повів їх якоюсь майже непомітною стежкою. Іноді їм приходилося йти по пояс у воді, і невдовзі їх обличчя вкрив товстий шар бруду і ряски. Доброгаст і звичні до таких подорожей анти самі густо змастили обличчя болотяною грязюкою. Спочатку Атей і Орія здивовано дивилися на них, аж поки не здогадалися, що це єдиний захист від болотяної комашні, яка під вечір темною хмарою зависла над очеретом.
Нарешті вони вибралися на берег. Атей і Орія, яким вже вдруге за цей день прийшлося човгати по очеретяних лабіринтах, майже без сил впали на землю, не в змозі навіть змити обличчя.
Доброгаст, переконавшись, що навколо не криється ніякої небезпеки, підійшов до Атея.
— Ти є Зберігачем Щита Таргітая? — прямо запитав ватажок антів у хлопця.
Атей здивовано подивився на нього і знизав плечима.
— Добре, — після короткої мовчанки промовив Доброгаст, — я знав, що твій батько працює над Щитом Таргітая. Останній раз я бачив Аріанта, коли він збирався відправитися у Нартію — Країну сорока річок, але битва біля Урочища Трьох Мечів завадила йому це зробити.
Почувши про загадкову Нартію, Атей стрепенувся і мимоволі вигукнув:
— Нартія!
Доброгаст уважно подивився на нього:
— Ти знаєш про Нартію? Тобі батько передав таємницю про шлях до цієї країни?
Атей зам’явся. Він не знав, як передати анту обставини, за яких почув від батька про Нартію.
— Я бачив Щит Таргітая у твоїх руках. Він вже має велику і магічну силу, але я не помітив на ньому знаку Золотого Дебета, а без цього знаку сила Щита буде не повна. Я бачив, як цей Щит здолав навіженого воїна-ведмедя данів, але протистояти магічним силам Темного світу він поки що не може, тому Гістас так полює за ним.
Атей розгублено мовчав. Мовчав і Доброгаст, пронизливо дивлячись на хлопця. Нарешті Атей наважився запитати:
— І мені тепер необхідно потрапити до Нартії? Але як?
— А хіба ти не знаєш?
Атей згадав слова, які востаннє почув від батька під час видіння на кургані Анахарсія — Щит, Курган, Сонце…
Доброгаст подивився на небо — сонце поступово хилилося до заходу.
— Нам треба поспішати, — замислено промовив ант. Як тільки сонце впаде до обрію, ти зможеш з кургану Кам’яного Воїна потрапити до Нартії. І там поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая.
— Але я не знаю, як потрапити з цього кургану до Нартії, — заперечив Атей, — і до того ж завтра я маю бути на річці Сірої Вовчиці!
Доброгаст посміхнувся:
— Ти зможеш, і не хвилюйся — ти не запізнишся — у Нартії час йде зовсім по-іншому. А нам вже треба вирушати.
Навряд чи Атей багато що зрозумів зі слів Доброгаста, але більше запитувати не став.
Тим часом анти, які вже встигли промити та перев’язати свої рани, були готові до походу. Ватажок майнув рукою, і вони швидкими кроками відправилися вздовж берега по дну якогось глибокого, порослого деревами байраку.
Атей і Орія намагалися встигати за ними, але, незвичні до довгих піших переходів, почали відставати. Помітивши це, Доброгаст кивнув своїм воїнам головою, і ті трохи стишили свою ходу. Через деякий час вони почали видиратися, хапаючись за стовбури дерев, з урочища.
Вже між зеленим густим листям заводнилося синє передвечірнє небо, як у стовбур, біля якого стояв Доброгаст, вп’ялася довга стріла. Анти миттєво збилися до купи, закрившись щитами та виставивши наперед списи і мечі. Тільки Доброгаст, який спочатку схопився за меч, скосив око на стрілу і гучно зареготав:
