Напевно, вона не вкладалась у рамки уявлень про тi часи, зрозумiлими були лише «стрiлялки».

З трепетом очiкував на сцену кохання мiж головними героями. У день мобiлiзацiї хлопець

приходить до дiвчини i вперше освiчується. «Я хочу бути твоєю дружиною...– промовляє та i веде

збентеженого юнака до спальнi. – Вас вбивають...». Їм не до умовностей – вiйна... Так було в нього.

Ось наближається ця сцена. Макс змусив себе пiдвести голову. Ага, ось закоханi освiдчуються.

Трохи нудно, по-святенницьки i стрiмголов мчать зруйнованими вулицями Києва до... РАГСу. Макса

розiбрав смiх. Ось вони прибiгають, аби нашвидкуруч зареєструвати шлюб, але сувора тiтонька

(Господи, який абсурд!) каже, що сьогоднi вихiдний день. Закоханi вдають крайню ступiнь

розгубленостi. I сувора служителька Гiменея несподiвано дає парочцi ключi вiд «червоного кутка»:

«Йдiть, дiточки, вам треба побути наодинцi!». Любовна сцена вiдбувається в комiрцi, заваленiй

зламаними стiльцями, але пiд дахом РАГСу! Макс зареготав, мов навiжений. На нього зацикали.

Коли в другiй частинi стрiчки почалося те, чого Макс усiляко намагався уникнути, те, що вiн

називав «кiно i нiмцi» – вториннi, сто разiв баченi в iнших фiльмах ситуацiї з вiдважними

пiдпiльниками на окупованiй територiї – вiн пiдвiвся i почав проштовхуватися до виходу. Це

виглядало з його боку зовсiм не патрiотично... Якщо вiн зараз вирушить, то встигне на вечiрнє

чергування i не втратить своїх грошей. Було б через що їх втрачати!

...До вечiрнього чергування в готелi вiн прибув за десять хвилин до початку змiни. Встиг швидко

сполоснутися пiд душем в одному з вiльних номерiв, одягти форму – грайливого вигляду короткий

пiджачок, смугасту сорочку з блакитним метеликом i рожевi брюки. Коли вiн уперше побачив цю

унiформу, його ледь не знудило. Тепер же лише смiшило, коли вiн щоразу оглядав себе в дзеркало.

Приїжджих у цей перiод було небагато. Та й номерiв в цiй приватнiй обителi «iнакомислячих» теж

було обмаль – двоповерховий охайний будиночок складався з десяти затишних «альковiв»,

ресторанчика i однiєї зали для проведення прес-конференцiй.

Макс сидiв у невеличкiй комiрчинi в кiнцi коридору. Вона йому подобалася. Принаймнi тут тихо i

нiхто не заважає писати, читати чи думати про своє. Потреби нечисленних постояльцiв невеликi –

вони надто зайнятi собою. Зазвичай, це iноземнi туристи, котрi мандрують удвох. Їм не до Макса. Хiба

що зроблять кiлька замовлень з ресторану. Гiрше, коли клiєнт приїжджає сам i починає шукати певних

пригод. I бажано поблизу, так би мовити, не вiдходячи вiд каси. Тодi Максу доводиться докладати

чимало зусиль, щоб не начистити особливо нахабним пику.

Таким був Ерiх – американець нiмецького походження з одинадцятого номера. Високий, вбраний в

дорогий костюм, з iмпозантною сивиною на скронях, без жодної ознаки своєї iнакшостi, вiн справляв

враження заможної i досить самотньої людини. Пропозицiю «повечеряти разом», яку вiн зробив

Максовi в перший вечiр свого перебування, висловив ненав'язливо, але вiдверто. Мужньо вислухавши

вiдмову, все ж таки продовжував навiдуватися до Максової комiрки – потеревенити про те, про се на

сон грядущий. Спочатку Макс поставився до цих вiзитiв з пересторогою i усiляко намагався триматися

подалi вiд непроханого гостя. Думка про те, що доля пiдсовує йому новий досвiд, яким вiн не зможе

скористатися, гнiтила його. Згодом, коли вiн зрозумiв, що Ерiх не збирається зазіхати на його цноту, у

Макса прорiзався слух до того, що той говорив, а ще через деякий час з'явилась i можливiсть

вiдповiдати, не переймаючись дратiвливими думками про збереження своєї чоловiчої сутностi.

Сьогоднi Ерiх також прийшов з пляшкою шотландського вiскi, яку привiз iз собою, сiв навпроти

Максового диванчика в крiсло i, як завжди, заговорив так, нiби продовжував думки вголос. Макс

дивувався тому, що, вочевидь, йому просто байдуже з ким розмовляти. Власне, те ж саме вiдчував i

вiн, Макс. Коли наважився запитати, чим заслужив таку увагу, Ерiх вiдповiв:

– Ви вмiєте слухати.

I заговорив про апокалiпсис, що було для Макса навiть доречним – саме сьогоднi в тому кiнозалi

вiн i вiдчув наближення особистої катастрофи. Тому слухав Ерiха хоч i в пiввуха, але з внутрiшньою

саркастичною посмiшкою.

– Усi вважають, що то має бути якийсь загальний великий катаклiзм, – бурмотiв Ерiх. – Щось

подiбне до велетенського цунамi, падiння метеориту, розлому земної кори, всесвiтнього потопу,

землетрусу з виверженням одразу всiх вулканiв. Нiчого подiбного! Апокалiпсис уже настав.

Непомiтно – тому i моторошно. Поглянь телевiзiйнi новини, чи мильнi опери, чи розважальнi шоу.

Хiба це не апокалiпсис? Вiн давно розпочався в головах. А цунамi та землетруси – то лише його

зовнiшнi прояви, реакцiя природи на весь цей абсурд. Менi тiльки цiкаво вирахувати, яка подiя була

його передвiсником. Хитрiсть у тому, що цiєю подiєю, тобто точкою вiдлiку, могло будь-що – вiд

польоту в космос до... розбитого люстерка, яке впустила маленька дiвчинка посеред перехрестя на

вулицi Буенос-Айреса чи вашого Києва... Немає значення, чому у НЬОГО увiрвався терпець. Вип'ємо...

Вiн простягнув Максовi чарку.

Це було те, чого йому не вистачало протягом дня: напитись i забутись.

– I тепер нiчого не має значення, – вiв далi Ерiх. – Особливо, коли розумiєш, що маєш лише одне

коротке життя. А хочеться прожити тисячi.

– Насправдi, – тихо сказав Макс, – це можливо.

– Не для всiх...– буркнув той.

I замовк, куняючи носом.

Макс не наважився продовжити. Вiн хотiв сказати цьому випадковому спiврозмовниковi, що таку

можливiсть може дати мистецтво, що цi тисячi життiв можна прожити в картинах, музицi, лiтературi.

Зрештою, в кiно, де за пiвтори години ти перетворюєшся на кiлькох рiзних людей, на цiлий натовп,

включно iз собаками, кiшками, рибами i птахами. Важливо лише те, щоб це було справжнє мистецтво.

I заради того, щоб створювати справжнє, вiн тут. I що мистецтво здатне зробити безсмертними не

тiльки одну людину, котра йому служить, але й тисячi iнших людей. I таке iнше...

Але Ерiх вже захропiв i Максу довелося вирiшувати iнше – як спровадити його до номера.

Попереду ще довгий вечiр i нiч. Макс хотiв ще раз обмiркувати побачене в кiнотеатрi, переглянути

новини по маленькому телевiзору, прикрiпленому навпроти канапи, зробити записи у щоденнику.

Вдома йому це не вдавалося – заважали сусiди, набридали своїми розмовами i ходiнням по коридору.

Тепер нова халепа – цей дивний випадковий супутник, балагур, котрому, вочевидь, немає з ким

поговорити. Якщо вiн лишиться тут до ранку, Робi, розкiшний мурин, що прийде завтра йому на змiну,

матиме пiдтвердження своїм пiдозрам про те, що Макс таки брехун. Так само думають i клятi колишнi

спiввiтчизники. Пiджартовують. Гмикають. Навiть коли з його кiмнати пiд ранок виходить дiвчина.

Лише фрау Шульце, певно, здогадується про його «велику мiсiю» – пiзнавати свiт i зрештою –

створити свiй. Ставиться до нього, мов король до блазня, але з тою ж поблажливiстю, з якою королi

спiлкуються лише з блазнями, адже i той, i iнший – самотнi. Ну, вiд кого вiн ще почув би те, що

сказала фрау Шульце пiсля перегляду його дипломної роботи, яку вiн привiз iз собою на диску i яку

берiг, мов талiсман: «Це на рiвнi того успiху, який люди не пробачають...». Отакої! Пiсля цiєї реплiки

йому лишилося тiльки жартома вiдповiсти:

– Я – ваш навiки, фрау Шульце! – i судомно ковтнути повiтря...

...Макс спробував розштовхати Ерiха. Але при першому ж доторку, той просто розплющив очi,

нiби i не спав. I продовжив недоказану Максом фразу:

– Ви кажете, це можливо? Яким чином, юначе?

– Тисячi життiв може прожити...художник... – промимрив Макс i додав: – Вам пора спати, гер Ерiх.