унiверситетському мiстечку ми жили по двоє-троє в кiмнатi. I тасувалися мiж собою, мов колода карт

– нiчого справжнього, всi зайнятi навчанням, кожен за себе. Легкiсть i неперебiрливiсть.

Отже, Макс...

Вiн приїхав на другий день перед похованням. Перша зустрiч виявилась досить курйозною. Я

поралась у садку, збираючи квiти на похорон – брудна, в старому комбiнезонi, в капелюху,

насунутому на очi i – плакала. Знаєш, уперше плакала, уявляючи, що могла б здогадатися нарвати

квiтiв ранiше – просто так. Поставити їх на тумбочку бiля лiжка, щоб вона могла їх побачити чи хоча б

вiдчути аромат.

Словом, я не помiтила, як хтось пройшов у сутiнках по стежцi, але страшенно злякалася, коли

почула, як шелестить гравiй, присiла пiд кущем i затисла в руках садовi ножицi. У будинку було

темно, лише жеврiла свiчка бiля труни на першому поверсi. Я бачила, як тiнь зупинилась, це була

чоловiча тiнь. Вона прокрадалась до будинку. Але не дiйшовши до порога, чоловiк зупинився, закурив

i опустився на лавку в альтанцi. Тодi я змогла тихо пiдкрастись i приставила до його схиленої шиї

вiстря ножиць.

– Забирайтесь геть! – сказала я. – Iнакше ви мрець!

Вiн не ворухнувся. Зробив одну затяжку, випустив дим i я почула його голос:

– Не переконливо...

Я розгубилася. Голос був спокiйним. Потiм вiн сказав:

– Я приїхав до фрау Шульце... Але, очевидно, запiзнився.

I я опустила свою зброю. Сiла поруч.

Усi цi днi Максим допомагав менi, як мiг i на похованнi, i з будинком, i зi спiлкуванням з

чиновниками. Чесно кажучи, я вперше в життi вiдчула допомогу i пiдтримку. У нас прийнято

посмiхатися i не мати проблем.

Ми багато говорили, хоча дещо я знала вiд бабусi. Знала, що вiн поїхав до якоїсь американської

кiностудiї разом зi своїм другом – вiдомим режисером, з яким випадково познайомився, працюючи в

готелi.

«Знаєш, що сказала менi фрау Шульце, коли я мов очманiлий повернувся додому наступного дня

пiсля цього знайомства? – розповiдав Макс. – Вона сказала, що нема чому дивуватися, адже часом,

якщо, звiсно, ти на це заслуговуєш, доля знайде тебе i пiд кришкою зламаного роялю...».

Пiсля похорону вiн не спiшив назад, хоча йому часто телефонували. Чекав, поки я завершу тут

податковi справи, запропонував летiти назад разом. До речi, сказав, що був трохи закоханий у тебе i

потiм з величезним задоволенням дав твоєму колишньому чоловiковi по пицi. «Вiддухопелив по

перше число» – сказав. Але як це, я не зрозумiла. Можливо, все вiдбувалося першого числа...

Щовечора ми сидiли в саду i вiн багато розповiдав про вашу країну. Знаєш, вiн планує повернутись,

але не тепер, пiзнiше. Сказав, що це дивна країна, в яку героєм можна повернутися лише в одному з

випадкiв: зi щитом чи на щитi. Я розумiю це так: зi щитом – це озброєним i захищеним, а на щитi –

мертвим. Про те i про iнше вiн наводив багато прикладiв.

I, знаєш, я захопилася твоєю батькiвщиною, вiдчула в нiй живий рух, якого менi так не вистачало в

затишнiй каламутi свого життя, в його запрограмованостi.

I ще одна дивна рiч: несподiвано я зрозумiла бабусю. Мати казала, що вона вiддалася ворогу за

шматок хлiба. Неправда, Соню. Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень.

Ти ж сама знаєш, що любов немає пояснень, чи не так, Соню? Ми говорили про це з тобою, коли ти

розповiдала, якi складнi формули виводила, щоб пояснити собi, чому тобi було так недобре i самотньо

в цьому будинку, i як всi цi складнi формули i питання вiдпали, коли ти вперше побачила Гаррi. I все

спрацювало за правилом тяжiння, яке – присягаюсь – усе ж таки iснує!

Я теж це зрозумiла не так давно, i щаслива, що це трапилось. Смiшно згадувати, скiльки вечорiв ми

з колежанками проводили в дурнуватих розмовах про так званi партнерськi стосунки, вираховували

для себе найкращу партiю – за зовнiшнiстю чи кар'єрою. Якими важливими здавалися рiчний

прибуток, статус в суспiльствi, наявнiсть заможної родини та власного будинку. А все це полетiло

шкереберть вiд одного лише слова, почутого в темрявi саду: «Не переконливо...».

Дiйсно, все, що надається розрахунку – не переконливо. Хоча, можливо, в менi говорить та частка

кровi, яка нуртує в iнакшому напрямку?

Отже, любов не має пояснень! Але має наслiдки i... продовження. Саме тому, як ти сама сказала,

життя зав'язує цiкавi вузлики. Вони є у всiх.

До мого приїзду сюди, я думала, що моє життя пряме, мов одна гладка суцiльна лiнiя. Я

помилялася. Виявляється, i я маю про що подумати.

Можливо, я отримала у спадок не тiльки цей будинок, але й таку ж любов «до чужинця»?

...Нашi останнi розмови були вiдвертими. Я називала її бабусею, вiд чого вона одразу починала

плакати. А вже перед самим вiдходом розповiла про стару скриньку, в якiй зберiгає записку вiд мого

дiда. Показала її менi – клаптик пожовклого паперу iз затертими незнайомими лiтерами, написаними

олiвцем. Шкодувала, що так i не наважилась показати її Максу або тобi.

Так, так, саме комусь iз вас.

...Тепер нiч. Я бачу свiй вiдбиток у темному склi вiкна. Вiн досить химерний, нiби на мене дивиться

двiйник з-пiд мiнливих вод Рейну – Лореляй. Але не загальновiдома, про яку писав Гете. А iнша,

оспiвана давнiше Клеменсом Бретано: жiнка, через яку гинули моряки. А вона вiддала серце бiдному

рибалцi з чужих країв. А коли вiн поїхав, вона кинулася в рiку, адже життя втратило сенс. Така от

iсторiя...

Дорога Соню! Я вирiшила прийняти пропозицiю Макса – ми повертаємося разом. Саме тут, у

цьому будинку, який мiг би бути моїм вiд народження, я вiдчула, що в мене є родина, про яку навiть не

здогадувалась. Уявляю, як ми приїдемо до вашого затишного будинку i будемо сидiти на вашiй

склянiй терасi – ти, Гаррi, Макс i я. I я бiльше не заздритиму (бо, був такий грiх!) тому, як на тебе

дивиться Гаррi... Ти зробиш тi страви, якi їла в «Кривiй липi» у своєму рiдному мiстi – чанахи i

яблучний струдель. Ти так смачно розповiдала про цi страви, що я просто змушу тебе зробити їх!

Ми пом'янемо фрау Шульце – наш «вузлик», на якому дивним чином зав'язалися нашi долi... I я

дiстану записку свого дiда. Усе буде так, як вона хотiла – ви прочитаєте її. Ти i Максим. Фрау Шульце,

уроджена Лора Брандмауєр, зробила правильний вибiр...

Невiдомий солдат. Записка

«Ми зустрiнемось серед небес

Там, де в'ється мiж хмарами плай,

I якщо я сьогоднi воскрес –

Воскресила мене Лореляй!

Не шкодуй, не сумуй, не проси,

А якщо вiдiйду – пам'ятай:

Я i мертвий скажу – «сим єси!»

Бо зi мною була Лореляй!

А коли завирує потiк

I знесе моє тiло за край –

Ти не згаснеш! Бо я шепотiв

Лореляй!

Лореляй.

Лореляй...

12 травня, 1945 року,

02 година 40 хвилин,

Бабельсберг»

Document Outline

Роман Iванович. Партiя в шахи

Оксана. «Гуцулка Ксеня»

Вiра. Вершки з полуницею

Соня. Ящик пiд рядниною

Марина. Вiкно в свiт

Саня. Гольфи Лаури

Максим. Коридорний

Фрау Шульце. Ковчег

Юстина. Лист

Невiдомий солдат. Записка