Литмир - Электронная Библиотека

розбiгалися вiд пера, мов таргани. – Я не встигаю заскочити додому, аби попрощатися з вами. Але не

хвилюйтесь: маю негайно вирушати до Амстердама...»

Вона замислилась. Завтра вона дiйсно вирушає до Амстердама, де на неї чекає її вiрна Реґiнка.

Пише, що тамтешнє життя веселiше, заробiтки вдвiчi бiльшi i «навiть лайно пахне парфумами». Вiкно

у свiт нарештi розчинилося!

Але треба вiдiграти комедiю до кiнця. Звiсно, вони, батьки, не повiрять в те, що вона тут пише. Але

– i це загальновiдомо, як перший хiд в шаховiй партiї! – вдаватимуть, що повiрили. Це вона знала, як

двiчi по два, як хiд з Е-2 на Е-4! То ж нехай до своїх байок про власний будинок, авто та iншу маячню

додадуть у розмовах зi своїми спiвмешканцями по пансiону ще й той визначний факт, що донька

досягла справжнього успiху.

I Марина продовжила писати: «Босс вiдсилає мене на стажування, як найкращу серед банкiвських

службовцiв. Гадаю, я виправдала всi вашi сподiвання i тепер, як ви того бажали, стала людиною

свiту...».

Нижче дописала кiлька фраз з побажаннями здоров'я. Заклеїла конверт, написала адресу будинку

фрау Шульце.

Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - _7.jpg

Саня. Гольфи Лаури

Нарештi перерва.

Саня залишив пiджак на стiльцi – нехай в разi запiзнення iмiтує його присутнiсть в офiсi – i

поквапився до виходу разом iз колегами, котрi поспiшали до їдальнi.

– Ти не з нами? – запитав Дiттер.

Саня хитнув головою:

– Дружина попросила дещо купити. Мабуть, не встигну пообiдати. Смачного вам!

Добре, що сьогоднi не так вже холодно, як вчора – можна пробiгтися через двi вулицi i в сорочцi.

Спочатку забiгти до крамницi («Чорт забирай!»), виконати прохання Сонi. Головне – не

замислюватися про його суть: дружина просила купити флюс – паяльну кислоту для спаювання срiбла

i силiкатний клей для, як вона пояснила, вiдновлення жала паяльника. Все це йому було неприємно,

дивно, незрозумiло i дратувало. Але краще так, нiж вона весь час говорила б про повернення чи

згадувала б своїх львiвських подруг! Найважливiше – вчасно перервати потiк цих бажань i спогадiв,

вони зараз нi до чого. Нехай бавиться, думав Саня. Погано лише те, що захоплення дружини таке...

громiздке, некомфортне i не жiноче, а головне – безглузде. Краще б вона вишивала, малювала чи плела

макраме. Жiнка, що проводить час з паяльником, – нонсенс, помилка природи.

Багато жiнок займаються рукодiллям, вiдвiдують якiсь гуртки чи клуби, влаштовують благодiйнi

виставки. Вишивання – чисте, охайне i жiноче мистецтво. I нiкому не заважає.

Добре, що Соня береже його нерви i не займається своїми дурницями у вихiднi, коли вiн удома.

Адже вiн бiльше не сприймав цей жах i не милувався, як попервах: брудний фартух, скрючена спина, в

одному оцi – збiльшувана лiнза, як у старого годинникаря, дим, сморiд. Жахливий задушливий запах

розплавленого металу.

Щоправда, треба визнати, брязкальця виходять непоганi – якiсь iз них Соня носить, деякi

роздаровує, а решту розкладає по коробках. I де вона тому навчилась? Якби вiн вчасно спам'ятався,

цього захоплення могло i не бути. Розслабився – i от тобi, маєш! Тепер доводиться купувати їй рiзнi

прибамбаси, а це – зайвi витрати. Але вiн мусить їх робити, бо вiдчуває вiдповiдальнiсть.

Вiн взагалi, як людина вiдповiдальна, мусить нести цей тягар до кiнця. Адже вiдчуває певну

провину перед Сонею. По-перше, за те, що колись наполегливо i настирливо вiдбив її у свого

колишнього однокурсника Мишка, з яким Соня – ну, чого вже приховувати? – була з одного тіста. I

вiн це чудово бачив: два «ботанiки», що весь час теревенять про книжки. Спочатку вiн навiть по-

доброму пiджартовував над парочкою, поки не зрозумiв: йому конче потрiбна саме ця дівчина. Адже

такої в нього ще не було – iнтелiгентної, милої, тихої, не вiд свiту цього. До того ж, такої гарної,

витонченої i тихої-тихої, мов вода в озерi.

У нього були самi мартопляски, як їх називала його бабуся, з якими вiн зовсiм не думав про

одруження. Нi. Йому потрiбна iнша – надiйна, вiддана, негаласлива. Як вiн сам визначав – без понтiв,

але з цiкавинкою. Щоб не було соромно показати в товариствi.

А товариство вже мав досить круте, все зав'язане на спiльних бiзнесових iнтересах i прихованому

змаганнi: чиє краще? Авто. Годинники. Прикид. Ну, i жiнки – як без цього? I Саня поки що програвав,

був у пошуку. Хоча страшенно не хотiв штампiв – тих довгоногих бiлявок з цуциками пiд пахвою, в

лискучих лосинах, зi штучною засмагою на штучних грудях, з якими парувалися колеги. У нього має

бути щось особливе. Скажiмо, жiнка, що грає на... лютнi! А чом би й нi? Лютня – це круто, це щось з

царини «запрєдельного».

Уявляв: ось збере вiн у себе солiдну компанiю на вечiрку в стилi раннього ренесансу або на

китайське чаювання (зараз це модно!) – ну, i пiд кiнець вийде ВОНА: в кiмоно, з високою зачiскою,

без жодного грама косметики на блiдому юному обличчi, звiсно – без цуцика, мовчки сяде на шовкову

подушку бiля його нiг, вiзьме до рук лютню...

I Федотич, дарма, що народний депутат, рота роззявить: його третя пасiя хiба що цицьками може

похвалитися. А тут – лютня! I сором'язливий погляд – у пiдлогу: тихе болiтце з бiсиками. А бiсики

неодмiнно мають бути! Тiльки прихованi, для одного Санi.

Або таке: пiсля сауни заваляться всi в бiльярдну (щоправда, бiльярдної у нього поки що немає, але

стiл вже замовив – у велику вiтальню влiзе), там все, як належно – роги по стiнах, морди кабанячi,

горизонтальнi дубовi полицi з рiзними сортами вина, вiдерця з охолодженим шампанським, освiтлення

в стилi хай-тек. I – зелений стiл з трикутником, наповненим рiзнобарвними кулями для «американки»,

посерединi. А ще полицi – там кулi для «росiйської пiрамiди» – важчi, солiднiшi, не для «чайникiв»,

що пiсля сауни розважаються «пулом». Киї з iнкрустацiєю, але без наворотiв, у стриманому стилi.

Розмови, крижаний брют. Ну i, звiсно, вся увага на цей «рояль в кущах» – зелений стiл: «Партiю?». А

вiн скаже: «Авжеж! Тiльки я гравець, вибачайте, нiякий. Якщо ви не проти, пане Василю, зiграє з вами

моя найкраща половина». «Тобто?» – не зрозумiє Василь Мартинович, дарма, що в

держобладмiнiстрацiї земельними дiлянками розпоряджається. А вiн так загадково посмiхнеться i на

дверi гляне – а за ними вже ВОНА напоготовi: в чорних вузьких брючках, бiлiй сорочцi з рюшами, вся,

мов тростинка чи наїзниця, на руках – тонкi довгi лайковi рукавички. Випливає з дверей – знову ж

таки – скромний погляд вiд пiдлоги не вiдриває, вiї пiвщоки затiняють i каже рiвним тихим голосом:

– Снукер?

I Василя Мартиновича кондратiй хапає за одне причинне мiсце: «Це ваша дружина?!!». I Саня

знизує плечима – а хто ж ще може бути? Коханок не тримаємо, не те виховання!

А тростинка в рюшах знову снукер пропонує i на Саню дивиться запитально: чи все правильно? А

Саня кидає нiби мiж iншим, недбало:

– Моя дружина тiльки снукер визнає.

I бачить, як червонiють щоки пана Василя: вiн про цей снукер анi сном анi духом! Тiльки i знає, що

«пул» та «американка» пiд горiлочку.

I починає його бiльярдна богиня розповiдати правила гри. I всi завмирають, хапають повiтря

ротами, мов риби на пiску, адже їхнi дебелi чи довгоногi тiльки про дiамантовi бали чи ганчiрки

теревенять. А тут – «брейк», «сенчурi-брейк», «перша фаза», «друга», Джо Девiс, Стiвен Хендрi.

I перший удар – тримаючи кий поза спиною.

Повний снукер! Удар пiд дих. Усiм без винятку!

Отже, у нього, Санi, все має бути вишуканим, карколомним, за вищим розрядом, щоб це всi бачили

i дивувалися, як це йому вдається? А вдається просто, скромно натякне вiн: «Яке їхало – таке й

22
{"b":"191176","o":1}