Підлога була гладенько вимита і вимащена вохрою, стіни свіжовибілені, оздоблені вінками і жмутами квітів. Піч яскраво горіла, і на гарячих сковорідках шипіли на ній, купаючись в олії, пшеничні горішки, яшні млинці і сластьони. Дубовий стіл, накритий білим обрусом, красувався під образами. На ньому стояли карафи з горілкою І брагою. На лаві коло печі лежало тісто, яйця, цинамон і стручки перцю. Біля столу крутилися дві молодиці — одна з них ївга Лобода, — замішуючи печиво. На лавках, перекинутих відрах і ночвах сиділи дівчата і парубки. Сміх, гомін і співи перемішувалися з тріскотом печі і хурчанням веретен. Дівчата тягли з гребенів пряжу і весело водили веретенами. Парубки теж не дармували — той точив дерев’яне горня, інший стругав веретено своїй дівчині, третій гнув дугу, а четвертий розмальовував вивіску для хутірського шинку. А довготелесий Бублик під загальний регіт узявся цупити з печі гарячі галушки, вгощаючи своїх неприступних красунь. Всі веселились, реготали й галасували. Не веселилася тільки молода мельниківна…

Минуло вже чимало часу, а її хлопця не було й не було. Спочатку вона вирішила, що він зайшов до свого приятеля писаря, потім їй здалося, що він лише придурюється і що давно уже прийшов та сховався десь поблизу, може, за хатою, вичікуючи, коли вона не витерпить і вибіжить сама йому назустріч. Вона вже готова була встати і вийти, але таки не зробила цього, бо подумала, що не варто розбещувати нареченого.

Так вона й залишилася сидіти, слухаючи, як хтось розповідає казку, та крутячи веретеном. Нитка в неї обірвалася і веретено випало. Найда нагнулась і раптом побачила під лавою в куточку щось худеньке, маленьке, чорненьке, воно вертіло хвостиком і блискало вузенькими очима. Найда відразу второпала, що воно за звірина, і затремтіла від страху. А чортик шмигнув уздовж стіни і зник за дверима. Окрім Найди, ніхто його й не помітив. Але тут вона відчула, що незрозуміла сила тягне її надвір. Вона добре знає, що там, за дверима, чекає на неї оте страхіття, що вона перелякається на смерть, зустрівшись із ним сам на сам, а все ж не може себе перемогти. Затерпаючи всім тілом, поклала гребінь на лаву і прочинила двері.

— Куди се ти, Найдо? — спитали подруги.

— А ось… в загороду… корові сіна підкласти.

В темних сінях не було живої душі. На ґанку так само. І на подвір’ї. Тільки попід тином бігав кіт. «Васю, Васю, Васю! — покликала вона його, але кіт почалапав чогось у садок. «Ще наш кіт до лісу забіжить!» — подумала Найда і вибігла в садок. Та не встигла зробити й п’яти кроків, як кіт обернувся до неї і почав нявчати найжахливішим чином. Холод пробіг по її жилах. «Киш! — скрикнула й заплескала в долоні, але кіт настовбурчився й, наблизившись до неї стрибками, випустив величезні кігті і став ними шкребти землю, страшно блискаючи зеленими очицями так, що відсвіт падав на сусідні кущі й тин. Його нявчання стало ще гучнішим, і він, вигинаючись, почав рости доти, доки не виріс із добре теля…

Найда хотіла втекти, але не змогла: ноги мов приросли до землі; хотіла закричати, але язик задубів і не рухався. А тим часом котяра смачно позіхнув (при цьому його червоний язик скрутився, мов змія) і, ставши на задні лапи, простяг до неї вусату морду…

— Тьху! — крикнула Найда і сховала личко.

— За що ж ти сваришся? — спитав у неї ніжний та солодкий голос.

Найда зиркнула з-під лоба й бачить — перед нею стоїть уже не кіт, а Явтух, її Явтух, милий суджений… Вона не може надивитися і очам своїм не повірить…

— Се ти, Явтусю?

— Я, моя кралечко!

— Як же ти налякав мене! А мені бозна-що привиділося!

І вона кинулася йому на шию, не помічаючи, що Явтух чомусь на її ласку відповів дещо холодно. Проте послушно дав себе затягти в хату. Там його зустрів радісний гомін — всі, виявляється, на нього чекали і дуже йому втішені. Найда, розвеселівши, бігала по хаті й ставила на стіл миски з пригощенням. А Явтух, крутячи вуса і набурмосившись, стояв посеред хати, не знявши шапки, та тільки стріляв очима.

Найда всипала в миску вареників. Усі при цьому покинули балачку і, хрестячись, сіли за стола. Довгі дерев’яні шпички потяглися до миски. Лише Ятух сидів у шапці, склавши руки.

— А ти чого оце паном розсівся? — буркнула Найда, дратуючись його неввічливістю. — Не велика птаха, сам наїсися. На рушника та затули шаровари, а то ще якраз із вусів капне.

Явтух нагнувся до столу і роззявив рота. У ту ж мить дивнії діла почали відбуватися на столі. Одна з карафок, що мала вигляд гиндика, як любили робити цей посуд у старосвітські часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки і з носа її побіг струмінь вишнівки… Шкляночка, перехиляючись з боку на бік, підійшла до самих вусів Явтуха, підставила край до його вуст — і вишнівки мов не було. Вслід за тим на столі стали переставлятися з місця на місце сільнички, брага, млинці й хліб. У одного парубка в кишені були горіхи. Раптом кишеня розтулилася і горіхи, наче горобці, стали вилітати звідти просто в рот Явтуха, котрий тільки лускав їх. Довго ніхто не міг отямитися від подиву. «Е-ге-ге! Та що ж се таке?» — подумали всі водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами і застиглими шпичками в руках… Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала і билася десь під перекинутим гладущиком.

— Ой, лелечко, браття!.. Ґвалт! — заверещав ткач Бублик, вилетівши з-за столу, куди заліз було в пошуках капшука з тютюном. — Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-під свитки виглядає хвостяра собачий! Дивіться!

— Чорт! Чорт! — загалайкали всі і в один мент розбіглися з хати хто куди.

Тої ж миті у нечистого Явтуха спала з голови шапка І на лобі блиснула пара срібних ріжок. «Так ось це хто!» — отерпла Найда і безсило притулилася до стіни.

Чортик, що його ми покинули напризволяще в лапах розлюченої відьми, якось таки вирвався і, летючи, мов стріла, на землю, думав: «Ото стара карга! Вирішила, що я дівок тягаю! Я ж тобі покажу!.. Ось махну зараз на млин та влаштую забаву. Побачимо, чи не відіб’ю мельниківну у цього вітрогона! Не намарно ж мені відьма всю бороду вискубала!»

Як задумав, так і вчинив. А далі ви й самі вже знаєте.

А що ж було зі справжнім Явтухом?

Летючи додолу, він уже молився за душу свою і прощався з коханою, кожної хвилини чекаючи гепнутися на якийсь рогатий пень чи камінь, але, на свій подив, раптом відчув під собою щось м’яке.

Таке трапляється воістину раз на тисячу випадків — наш Явтух потрапив у копицю сіна і потонув у ньому по саму шию. Переконавшись, що усі ребра цілі, парубок випорпався на поверхню, ліг на копиці й подивився униз…

Неподалік під копицею палахкотіло багаття. Над вогнем висів чавунець, а довкола смалили люльки кілька чумаків.

— Дай Боже здоров’я, пани-брати! — гукнув Явтух.

Чумаки, не підносячи голови, не ворухнувши ані плечем, ані вусом, в один голос відказали:

— І тобі дай Боже!

— А я до вас!

— Ласкаво просимо! — відповіли чумаки, спокійно попихкуючи у свої люльки.

Явтух встав на копиці, обсмикав на собі спідницю, поправив коралі і юпку і звернувся з такою мовою до чумаків:

— А погляньте-но, добрі люди, в чому я!

Чумаки повиймали з ротів люльки і підвели голови.

— Гарно? — спитав Явтух.

— Гарно!

— І черевички гарні?

— Гарні!

— А хустина?

Чумаки, що знову, було, почали палити, не могли збагнути, чого це той чоловік до них причепився зі своїми запитаннями і, ще раз вийнявши люльки з рота, відказали:

— І хустина гарна!

— Хліб-сіль вам! — сказав несподіваний гість, сповзаючи на землю. — Мабуть, борщ із рибою варите?

— Ні, кашу з салом.

Явтух підсів до вогню.

— А дозвольте спитати, панове чумаки, звідкіля вас Господь несе?

— З Криму.

— По сіль їздили?

— По сіль.

— А де ми тепер, пани-брати?

Чумаки на це перезирнулися й не зронили ні слова.

— Тобто… теє, як його… е-е… де оце місце, на якому ми тепер сидимо? — додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.