— Ну й ще одне, — завершив свій виступ Василь. — Ти тут багато чого сказав про те, що ми силою вирвемо у природи те, що нам треба, що ми — загнуздаємо її. Я знаю земельку таки добре, віддаю їй все життя, а тому маю право запевнити: не гнуздати її, засупонювати чи запрягати треба, а — любити, любити природу, як рідну матінку. Ой, як вона потребує нашої любові й шани! Одняти від неї те, що ми потребуємо, що вимагає наш шлунок, тіло, господарство, можна! Силою одняти. Одначе відняти — все’єдно що пограбувати на великій дорозі. Можна носити вкрадене вбрання, можна їсти пограбований у сусіди харч, та чи довговічне, чи праведне таке життя? І чим воно скінчиться? Карою, хлопче. Не кидай на мене пекучим оком, не думай про мене, як звикли тепер казати, що я пережиток минулого. Я за те, щоб і механізація, і всяка інша «ація», проте на першому місці — любов до землі, до нашої єдиної, рідної матері. Інакше вона відплатить жорстоко й безжально…

— Це психологія Калитки! — крикнув агроном. — Тепер вік науки, а не всякої там любові та прадавніх забобонів. Індустріалізація сільського господарства, а не обожнення землі — ось запорука успіху!

— Нічого ти не втямив, — похитав головою Гук. — Закрита для тебе душа землі. На тому й скінчимо.

Після того вечора не злюбив Гука молодий агроном. Завжди зчіплювався з ним на будь-яких нарадах, на рознарядках, на засіданнях правління. Ранньої весни пащекував, висміював старого бригадира за те, що той вимагав, не гаючись, садити картоплю.

— На чому ви грунтуєтесь? — іронізував агроном. Природні прикмети? Колір неба? Цвірінькання горобців? Чи поведінка свині в сажку? Ха-ха-ха! Чи крижі у вас крутить? Так у нас, Василю Івановичу, є досконаліші прилади, ніж заднє місце, котрим старі люди сідають на землю, щоб визначати її теплоту. Ха-ха! А, окрім того, є керівні органи, які користуються науковими рекомендаціями. А ми ще не маємо наказу садити картоплю.

— Якщо ми не посадимо картоплю в наступні чотири дні, — стримано переконував бригадир, — то спроможні будемо це зробити лише за три тижні, у травні, бо незабаром вдарять приморозки і доведеться чекати. Отож колгосп втратить тисячі пудів бульби. Повірте моєму досвідові…

— Ах, Василю Івановичу, — скептично відказав агроном, — плаче за вами древнє знахарство. З вас вийшов би чудовий шаман, а не сучасний господар землі.

— Ну це вже занадто, — не витримав голова колгоспу, котрий був присутній при цій розмові, і навіть молоді трактористи несхвально загомоніли, осудливо позираючи на агронома.

Такої образи Гук не міг витримати. Мовчки повернувся спиною до самодура і пішов додому. Болісно роздумував, карався сумнівами: може, справді він химерний дивак, уламок давно минулих звичаїв? Може, віднині доля його — піч, самотина та розмови з дружиною про город, кочерги та домашнє господарство? Ой ні, ні! Земля всевладно тягла до себе, кликала, гукала. Не можна вступатися з дороги, коли хочеш відстояти щось рідне, близьке й дороге. Наступні десятиліття показали, настільки вікова мудрість старих скептиків була прозорливішою за верхоглядство зарозумілих молодиків, сп’янілих від вседозволеності та відчуття влади. Висушували ріки, болота, руйнувалися храми й будівлі — взірці мистецького смаку народу, тихцем сіялися зерна зневаги до прабатьківських традицій, пісень та заповітів, спустошувалася нива душі у нових поколінь, а на те місце не завжди насаджувалося щось путнє й тривке, а часто — цілком чужинське, суєтне, порожнє, марне, мертвотне. Але скільки треба було прожити, перенести, передумати, перехворіти, щоб нарешті похопитися і обернути погляд на забуті, зневажені, а часто й навіки сплюндровані вартості…

Ой, далеко відійшли ті тривожні дні. Ніби вічність промайнула. А разом з тим — ось воно, поряд, ніби вчора. Не сказав тоді Василь дружині про сварку з агрономом, не хотів бентежити її. Заліз на піч, поскаржившись на ревматичні болі в попереці, дрімав, снуючи нитку спогадів. Прокинувся, як завжди, о четвертій. За вікнами сіріло. Співали півні. Ярина почула, шаснула до печі, прошепотіла:

— Збираєшся куди, чи що?

— У поле піду. Погомоню з землицею.

— Поїси?

— Хіба що кисляку чашку.

Ярина заторохтіла глечиками, Василь почав одягатися. Із світлиці виглянуло заспане обличчя старшого синка Івасика, великі сині оченята глянули на батька благально й хитренько.

— Татку!

— Гов! Чого тобі? Чом не спиш?

— Чув — ви йдете гомоніти з землею?

— Гм. — Батько перезирнувся з матір’ю. — А тобі що до того?

— Хтів би чути, як гомонять із землею. Ніколи не чув. Татку, візьміть мене з собою.

— Дуже хочеш? — всміхнувся Василь, розчісуючи гребінцем пишні вуса біля дзеркала, вмазаного в стіну біля мисника.

— Ой дуже!

— А школа, уроки? Тобі ж у школу?

— Я торбу візьму з собою. Прямо з поля — до школи.

— То вже візьми, візьми, — кивнула Ярина. — Хай дитя привчається до землі. Мо’, полюбить?

— Збирайся, — махнув рукою батько.

Син скрикнув від радощів, миттю склав книги й зошити в торбу, сяк-так сполоснув личко і нап’яв на вихрасту голову кашкета.

— Готовий!

— Поїж, невгамовний, — ласкаво пожурила мати, наливаючи Івасикові молока і підсовуючи великий окраєць хліба. — Хлібець, правда, вже черственький. Сьогодні буде свіженький, пахучий. Прийдеш зі школи — борщику поїси, кашки з молоком.

Івась похапцем кусав окрайця, запивав молоком, давився. Батько усміхався, сварився пальцем.

— Не глитай, як гусак. Їж повагом. Встигнемо.

Вони вийшли з хати в ніжне передсвітання. Блякли зорі в дивоколі, над лісом вставала перлиста заграва сходу. Ярина, проводжаючи їх, виглянула з сінешніх дверей, зиркнула на обрій.

— Славна погода буде.

— Весна в повній силі, — згодився Василь. — Ну, малий хліборобе, гайда за мною. Побачимо, як ти родичаєшся з земелькою.

Рушили стежиною поміж деревами старого саду. Химерними привидами стояли вишні та яблуні, простягаючи в передсвітанкове небо віти, сповнені весняної снаги й життєвості: ось-ось затріпочуть буйнощами квітування, радісного воскресіння. Плакучі верби лоскітно торкалися Івасикового обличчя ніжними косами, що вже набрякали клейкими бруньками, і хлопчикові ті пестощі здавалися таємничими, живими.

— Еге ж верба чує, що ми йдемо? — довірливо прошепотів хлопчик, поспішаючи за батьком.

— Чує, — згодився Василь. — І вишня чує, і яблуня. І все, все, що живе й зростає. Читав я нещодавно в журналі одному, що рослини навіть відрізняють хорошого чоловіка від поганого. Як любиш рослину, з добрим настроєм її садиш чи поливаєш — вона краще росте, радіє, а як байдужий або ненависний — у такого чоловіка вона нидіє, гине, нікчемніє.

— А як рослина відчуває? — здивувався син. — Чим? У неї ж очок нема? І вух нема…

— Те ще треба вивчити, синку. Вчені пишуть, що в людині є здатність виділяти з себе… ніби промені, подібні до радіохвиль. Хороші думки у людини — хороші й промені, добрі, приємні. А злі мислі — то й хвилі ворожі, недобрі, неприємні. А рослини — вони ж сонячні діти, і добре відчувають, де сонячна людина, а де гидка, мізерна. Кожним листочком своїм, кожною квіточкою відчувають. Затямив?

— Угу. — Івась замовк, оцінюючи батькову відповідь.

— А ще заміть собі, — вів далі Василь, — що й рослини діють на людину. Хоч як тобі сумно або тоскно, піди в ліс, піди на луки, в степ — і заспокоїшся. Чому б то? Бо жива довкола нас природа. Жива й чутлива. Недарма її з давніх-давен народ матір’ю називає…

Вони вийшли з саду, переступили перелаз, опинилися на царині, за селом. Ліворуч, над дніпровською долиною, жеврів схід, ніби розпукувалася в небі таємнича троянда — феєрична, казкова. Василь Іванович зупинився, глибоко вдихнув прохолодне солодке повітря, напоєне свіжістю й незбагненним духом землі.

— П’янить, — прошепотів Гук. — Сильніше від вина.

— Ви щось мовили, татку?

— То я до себе.

Високо в небі пролетів крук. Протяжно каркнув. Гук поглянув на нього, кивнув синові.