Коли Зеров не хоче визнавати твоєї «поетики» (про неї річ буде далі), то він, очевидно, має рацію. І от над цією рацією тобі треба подумати. І треба ще подумати над тим, чому Хвильовий, розуміючи Європу (це ти й сам визнав), в той же час не «слинить» неокласики. І коли ти кажеш, що «єгиптяни не копіювали, а організовували природу», то ми тобі все-таки не хочемо вірити, бо ти стільки ж розумієшся в єгипетській культурі, скільки твій верлібр подібний до поетичного твору. Коли говорити твоїми претензійними формулами, то це буде так:
Єгипетська культура — А; Поліщук — В; поетичний твір — С; поліщуківський верлібр — Д. Отже, й маємо:
А : В = С гД.
Взагалі, треба сказати, що «філософ із головою хлопчика» не стільки «наливає», скільки не розуміє. Бо всю його «вченість» обмежено тим же таки «петроградським писарем».
«Як би я не любив корінфського ордеНа в архітектурі 28,— пише Поліщук,— але я не стану проповідувати, що всеукраїнський «ПалаЦ праці», де скупчилась житлова техніка нашої доби, будували інакше, як не в стилі залізобетонних і скляних конструкцій нашого часу».
Перш за все, не ордеРа, а ордеНа, цебто стилю, бо «ордеР» тут звучить чистісінько, як «ахтанабіль». Чи, може, «палкий воїн революційних битв Октября» (тіїіїапі агёепі еїс.) згадав того ордеРа, що «за%90 з лишкою годин»? Все можливо! Але що ж таке цей стиль наших конструкцій? Коли Поліщук розуміє його, як стиль, що не знає зайвих цяцькувань, то доводимо до його відома: колони (оці саме ордеРи... чи то пак ордеНи) і корінфські й ассірійські еіс. не завжди будувалися для цяцькування. Коли ж справа йде про якийсь новий архітектурний стиль, то треба поговорити з архітекторами й інформувати нас конкретніш, «матеріалістичною мовою», бо ми можемо подумати, що «сельдяной буян» чув тільки одним
вухом про архітектуру. Бо і справді, хоч як розпинається наш «учений» автор, але ми все-таки не задоволені з залізобетонних «конструкцій» харківського горкомхоза, бо вони свідчать тільки про нашу архітектурну малописьменність.
ї тому, коли Поліщук меле щось про «Червоний плуг», ТО' ми гадаємо, що це просто бажання найти собі прихильників. Можливо, в Данії і потрібні письменники з розрахунком одног© на кожні 200 чоловік. Але навіщо ж тоді воювати з «волошками»? Словом, «другорядні твори нам потрібні, бо першим сортом не охопити всього життя». Шкода тільки, що на цей «перший сорт» нема Козьми Пруткова 20. А втім, коли Поліщук уважає свої поеми за «перший сорт», то чому ж: можна тоді мати і «другорядні твори».
* * *
Як вам це подобається? Га? Але перепрошуємо: і ще розі зсгірїшп — «єфремівське саморекламство» 30. Розі зсгіршт тому, що*.. вибачте!., ніяково присвячувати цілий розділ: позапартійний лає, а комуніст*., як би сказати це... ну, як би це сказати... «захищає»... ох!... ах!., академіка.
Отже, «сельдяной буян» наступає на... на... (ах, «Петроградское Присутствие по продовольствию»!) на... С. Єфремова 1923 року.
Перш за все, про «саморекламство». Воістину: «хто б адзав, а хто б і мовчав». Звичайно, дуже похвально, що Поліщук не солідаризується з думками українського інтелігента минулих років. Одне лихо, запізнився він трохи. Треба було виступати проти академіка, приблизно тоді, коли виходив хоч би той же «Вир революції» 31, де вміщено компліментну статтю брата цього ж академіка 32 про цього ж В. Поліщука.
Тепер цей «виступ» трохи смішний, коли не сказати більше. Отже, не сумнівайся, Валерко, академік живе вже напередодні 1926 р. і... очевидно, того, що писав, не повторить.
Звичайно, С. Єфремов, будучи людиною старого покоління й чужого нам світогляду, вже не прийде до нас. Тому ми й мусимо його взяти в полосу нашого уважного ідеологічного контролю. Але контролювати його доведеться, очевидно, не Поліщукові. Бо і справді, беручись виявляти ворожу ідеологію, а тим паче політичні реверанси, треба розумітись хоч трохи в сучасній громадській ситуації, а по-друге, не плутати реверансів із здоровими думками. Хіба чужий нам С. Єфремов не може висловити корисних для нас думок?
На наш погляд, він цілком справедливо обурюється проти «галасливих гомерів революції». Бо він же має на увазі нікого іншого, як «сельдяного буяна». На наш погляд, він цілком
справедливо й Тичину «пхнув» на перегляд закінчення «космічного оркестру»: кінець і справді був не до місця, хоч окремим віршем він набирає неабиякого значення (це вже проти академіка) .
І ще проти того ж академіка (але треба з головою!): він, С. Єфремов, на наш погляд, помиляється в оцінці деяких сучасних письменників. ї коли ми не «кип’ятимося», то тільки тому, що знаємо: вищеназваний академік виховувався десятки років у чужій нам ідеологічній атмосфері. Наша партія прекрасно знає ідеологічну ціну всій старій українській інтелігенції, але вона терпляче вичікує і не стільки глибинного перелому в світогляді цієї ж інтелігенції, скільки щирого й не формального, а внутрішнього й безповоротного визнання радянського устою. Це зовсім не значить, що ми не обійдемося без неї (старої), а це значить, що комуністична партія має великий державний розум і знає, чого вимагати. Це також зовсім не значить, що ми дозволимо розповсюджувати «єфремівську історію» 1923 року 33, а це значить, що в добу мирного .будівництва ми істерики «закатувати» не будемо. Хай С. Єфремов і думав колись про т. Коряка 34, як про «нетвердо держащегося на ногах». Тепер він мусить подумати інакше, бо об’єктивний історик молодого письменства ім’я Коряка згадає, як ім’я фундатора пролетарської літератури, як ім’я людини, що положила начало в молодій поезії.
Словом, ми ввійшли в полосу ділових буднів, і хоч скільки б галасував «сельдяной буян», життя піде своїм шляхом. Бо ж справа тут не в самому академікові: Поліщукові «ворожий» і Дорошкевич, і журнал «Червоний шлях» (за редакцією комуніста Шумського) , і «Життя й революція», і ще багато імен та часописів.
В чому ж справа? А справа в тому, що вчсі вони не хочуть визнавати халтурного верлібру. Тут і все «саморекламство Єфремова».
IV
Отже, беручи в «перепльот» дальшу статтю під назвою «Дутий кумир» зь, де «гарячий воїн революційних битв Октября» (тіїігапі: агсіепї еїс.) слинить П. Тичину, ми вже зарання знаємо, в чому справа.7
Звичайно, поет (а за такого вважає себе й В. Поліщук) і про поета має право писати. Звичайно, кожний із нас дивиться на творчість Тичини так, як йому забажається. Але писати такі розвідки, як «Дутий кумир», здібний тільки борзописець із жовтої преси (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»). За такі розвідки в культурних країнах преподносять сюрпризом,єдинодушний бойкот.
Але то ж культурні країни, а ми всього-на-всього — хох-ландія, прекрасний грунт для хлестаковщини, смердяков-щини 37. Отже, краще подивимось, як же розбирає наш автор П. Тичину. ' ,
Вся справа в «прем’єрстві». В, Поліщук, через свою поетичну малописьменність, гадає, що на місце «розвінчаного» Тичини кандидатом являється він, «орден»,,, чи то пак «корінфський ордер», він, чемпіон халтури й зиссез сій зсашіаіе’ю. Тільки через це П. Тичина є і Надсон, і Чупринка 38, і Ігор Северянін 39. Але,., оіешп еі орегаш репіісіі *, як каже латинське прислів’я. Даремна праця!
Павло Тйчина є один із найбільших поетів сучасної європейської поезії. Коли говорити про вихід нашої сьогоднішньої літератури на західну арену, то цю розкіш можна дозволити тільки авторові «Сонячних кларнетів».
— Але почекайте! Ви ж казали: нам нічого показати Заходу?
— Тому-то ми й говоримо: «дозволити». Вся трагедія в тому, що П. Тичина — національніший поет, і його твори не піддаються халтурним перекладачам. Отже, треба стиснутись із людьми високої культури, щоб ми дозволили П. Тичині вийти на «міжнародний терен».
