Що ж до окремих постатей, які намагались репрезентувати «третій стан», то «неістовому Віссаріону», наприклад, типовому «різночинцеві», ніщо не пошкодило стати найбільшим російським критиком, на десять голів вищим за критиків-дворян. Навіть із тим же «різночинцем» Достоєвським щось не ладно в нашого опонента: його, Достоєвського, «чернетки-оригінали» в світовій літературі займають більш поважне місце, ніж «француз» Тургенев. Так ми думаємо, Дорошкевич — навпаки.

Взагалі, треба сказати, що аналогія: «різночинець» — селянин-робітник «трохи й навіть більше, як трохи», невдала. Цим не можна доказати, певніш виправдати "сучасних златоврат-ських у мініатюрі.

Хай ще раз пробачить нам тов. Дорошкевич, але в таких спробах ми відчуваємо запах чарівного яблучка з «пятнишком» з кошика хоч і прекрасної, але далекої і неможливої Лізи Ка-літіної ' ⁶о Конкретніш: все це аксесуари з народницької скриньки, і ведуть вони свою родословну від тієї ж культурної української інтелігенції, яка весь час стежить за диригентською паличкою російського «діда-шестидесятника».

Життя ускладнюється. Треба шукати інших паралелей, порівнянь, аналогій. Справа в тому, що ми не лідемо на альянс із грінченківщиною ⁷⁷. Ми, як і пролетаріат, ведемо свою родословну від Куліша, від великого «третього стану». З потенціальним буржуа ми нічого не маємо спільного. Вузькоутилітарний сахарин ми виробляти не будемо.

.Тов. Дорошкевич не виправдав безграмотність нашого письменства, бо він грубо підійшов до системи надбудов. В мистецтві не завжди така послідовність: дворянин-різночинець — селянин-робітник. Буває і так: дворянин, а потім Шевченко. Де ж подівся Винниченко? Очевидно, в еміграції.

Тов. Дорошкевич, виправдовуючи безграмотність нашого письменника, який не здібний розібратися в психологічній Європі, тим самим і своїм великим авторитетом пропагує так званий масовізм. Оскільки ж ця «червона» халтура виходить під натиском ідеології зі столипінського «отруба», ми зі спокійною совістю беремо цитату з Тугенхольда :

«Декаданс — то є всезростаюча перепродукція митців: колосальні виставки, ринки картин, де справжні твори мистецтва губляться в цілому морі бур’яну, незлічимий натовп наслідувачів, цих верескливих поросят, які з нена-жерством накидаються на кожного більшого митця, за-ялозюють і призводять до асбурду кожну велику ідею, нарешті, декаданс є повним розривом між народом і мистецькою культурою, між публікою і митцями. Але всі ці симптоми свідчать не так про занепад мистецтва, як про смерки нашої культури».

Всі ці ознаки ми бачимо й тепер у себе. Декаданс дійшов своєї кульмінації. Ми б’ємо тривогу й заявляємо:

— Той клас, що дав геніальних теоретиків і практиків революції, не може не дати в скорому часі і своїх більш-менш талановитих митців. Вергілій прийде.,. можливо, й тепер із провінції, можливо, й тепер не один» Він не був навіть за сторожа в університеті св. Володимира, але він (коли це вже буде дійсно він!) одкриє нову сторінку в історії світового мистецтва, 3 його приходом буде нанесено страшний, смертельний удар культурному епІГОНІЗМОВІо

— Фу, чорт! Пробачте: і тут лірика. Так-от, останнє питання»

ФОРМАЛІЗМ?

Да, у нас нет литературы!⁷⁹ «Вот прекрасної Вот новость!» — слышу я тысячу голосов в ответ на мою дерзкую выходку. «А наши журналы, подвизающиеся на ловитве европейского просвещения? А наши альманахи, наполненные гениальными отрывками из недоконченных поэм, драм, фантазий, а наши библиотеки, битком набитые многими тысячами книг российского сочинения, а наши Гомеры, Шекспиры, Гете, Вальтер Скотты ^8и, Шиллеры⁸¹, Бальзаки⁸², Корнели⁸³, Мольеры, Аристофаны ⁸⁴? Разве мы не имели Ломоносова ⁸ , Хераскова ⁸⁶,

/ Державина^8/, Богдановича⁸⁸, Петрова⁸⁹, Дмитриева⁹⁰,

Карамзина⁹¹, Крылова, Батюшкова⁹², Жуковского⁹³, Пушкина, Баратынского⁹¹ и пр., и пр. А что вы на это

скажете?» — А вот что, милостивые государи, хотя я и не имею чести быть бароном, но у меня есть своя фантазия, вследствие которой я упорно держусь той роковой мысли, что несмотря... (йде величезний період) на все это: у нас нет литературы.

Виссарион Белинский («Литературные мечтания»)

— «Єй чорту», як все це обридло! Іноді сидиш і думаєш: «І справді, чи не толочиш ти води в ступі?». І така тебе візьме розпука, хоч лягай живим у домовину. Тільки спортсменське «ану» й визове: «Ану, докажи, що й ти маєш деяку енергію, ану, докажи, що й ти здібний вірити й не зраджувати

своїх переконань. Ану!»»

Заздримо тобі, «неістовий Віссаріоне... бо не було в твій час «опоязівців» ⁹⁵. Повір нам — і ти був би формалістом» І справді: маючи за спиною таку блискучу плеяду письменників, ти твердив: «нет литературы». Ми не діждались і поганеньких Пушкіних... а скажи ти свою «фантазію» в наші дні? Ну? Тов, Пилипенко «пропише тобі таку іжицю», що й в домовину не потрапиш!

'Як? Літератури, кажеш, «нет»? Ах ти «макроман», ах ти маніак... формаліст нещасненький!

Словом, наші опоненти вміють лаятись (див. № 5 «Плужа-нина» ^9ь)сс, шкода тільки, що їхня лайка гола й порожня і нас зовсім не переконує.

Але з чого ж вони виходять, коли обвинувачують нас у формалізмі; знову ж таки з заялозеної демагогії чи з нерозуміння цього терміну?

Проте, обидва припущення «кращі»: коли ми маємо справу з першим, то їм це не робить честі, коли ж справа йде про друге.». то й це їм не робить честі.

Отже, треба зробити таку середню: — чули, що єсть якийсь формалізм, що він визнає якусь ідеалістичну школу, що його сповідають якісь «опоязівці», що якісь «опоязівці», так би мовити, комусь «в опозиції». І ще чули, що «олімпійці» (до речі, велике досягнення: тов. Пилипенко взяв, нарешті, «олімпійців» у лапки) дуже-таки напирають на художній бік справи. Отже, чому ж їх не назвати формалістами, тим паче, що й вони кричать: «нет литературы!».

Ідеолог масовізму так і пише:

«Колись із формалістами в поезії (а тут Хвильовий виступає саме як формаліст) бився добре тов. Троцький».

Що Троцький «добре бився з формалістами» — це так. Але при чому тут Хвильовий? Де він висловлював свої погляди на формалізм? Коли це було, дозвольте спитати.

— Як, «коли це було»? А «романтика вітаїзму»? Хіба це не формалізм? Хіба це не ідеалізм? Хіба це, нарешті, не... зеров-щина (наш лідер тоді ще не читав Зерова).

І тов. Пилипенко обгрунтовує:

— Так, мовляв, «кожен клас і його мистецтво проходять певний цикл розвитку: народження, задепад і смерть. «Замкнене коло». Але клас трудящих не матиме смерті. Пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безкласової доби не внаслідок революції, а органічним шляхом. Отже, тут «замкненого кола» немає, і не всі, значить, закони буржуазного мистецтва стосуються і мистецтва пролетарського. Хвильовий ідеалізує мистецтво, ставить його понад класовою боротьбою»... він забув про... матеріалістичний світогляд і натомість ставить «вітаїзм».

Отже, покличемо як експерта здорову логіку й вияснимо, що ж по суті є ця тирада.

Ми вже не зупиняємось на «трудящих». Бо й справді: кого під цим словечком можуть зрозуміти люди? Ми знаємо різних трудящих: трудиться пролетаріат, але трудиться і багато іншого народу. Для селянської газети таке слово підходить, але для мистецької теорії — навряд.

Не зупиняємось ми й на такій цікавій формулі: «трудящі не матимуть смерті». Бо й справді: це з теоретичного боку цілковитий нонсенс.

Нас цікавить інший бік справи, а не ці незначні, хоч і характерні ляпсуси.

Тов. Пилипенко, очевидно, довго «ламав» голову над нашою «романтикою вітаїзму». Очевидно, не одну годину шукав у ній ідеалізму і збочення від матеріалістичного світогляду. Але що ж він із себе видавив?

Не що інше, як ту ж саму демагогію, що нею він форсить уже кілька місяців. '