Тут крамар уже не міг не зірватись із тону й, підбадьорений свідомістю, що Варя добровільно мусить віддати себе на глум і ні в якому разі не піде на нього скаржитись, заскреготів зубами й дав волю своїм схованим почуттям.
— Звиняюсь! Господа генерали тобі, Варко, не подарують камунічеської пропаганди. Звиняюсь!
— Що ви кажете, Карпе Сидоровичу,— не стерпіла тут перелякана Варя.— Коли ж це я пропаганду вела? Невже ви не знаєте, що я ніколи не була в партії?
— Ти не була в партії? А чому ж ти тоді в гражданськім браку состояла з камуністом? Ну? Ну, от скажи мені? Чому? Захотілось камунічеського? От тобі й буде камунічеський! —
Тут Карпо Сидорович раптом облизався1 й засюсюкав:—Я, звісно, не проти природи... Воно й шлюха — чоловік... Але зачем ти, дєтка, завагітніла? Зачем не зробила аборту? От що мене мучаєі.
На доказ того, що його й справді мучає, Карпо Сидорович нервово висякався й тяжко зітхнув. Варя мовчки стояла серед вулиці. В грудях їй було тісно й неприємно. Варя думала*. «Треба тікати». Але Варя, мабуть, так би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була, мало не остаточно вирішивши не покидати Богодухова, знову передумати своє вирішення й не тільки передумати, але й справді покинути свій рідний городок.
Це трапилося не тоді, коли можна було порівнюючи добре влаштуватись в якомусь з поїздів, що евакуювались на північ, навіть не за тих душних днів, коли козачі роз’їзди були в якихось двадцяти верствах від повітового містечка,— це трапилося якраз в останній день.
Ніч була гаряча. Грози не було, але далекі зоряниці аж до ранку палахкотіли по всіх кінцях повітового містечка. Чути було короткі постріли. І на цей раз не тільки обивателі не наважувались трошки поспати, але й активні діячі робітничо-селянського уряду ніяк не могли раціонально використати подаровані їм судьбою години відпочинку. Все було в тривозі. Центр города вже давно змертвів, та цієї ночі він був особливо мертвий. Ранок прийшов надзвичайно тривожний. До дев’ятої приблизно години решток загонів робітничо-селянського уряду не видно було. І, тільки коли вже байдуже гаряче сонце височенько зупинилось над городком, по порожніх вулицях заторохкотіли полкові обози відступаючої армії. О дванадцятій приблизно годині розірвався перший шрапнель. Ворог був уже під «стінами города». Ярина Федорівна, що її дуже тривожила Варина судьба, навіть цього дня не стерпіла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона.
— Ох, Варко! Ох, донечко моя! — сказала вона, важко дихаючи й сідаючи на ослінчик.— Зустріла я, значить, зараз Івана Панасовича. Так ти слухай, що він каже мені...
Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.
— Та що ж він каже, мамо! — затривожилась Варя.— Ну говоріть же, не мучайте мене!
До Ярини Федорівни підійшов і Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, він, завжди до всього байдужий і- завжди трохи п’яненький, мовчки зупинявся біля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.
— Що він каже? — промовила нарешті Ярина Федорівна крізь сльози й витираючи очі кінцями голов’яної хустки.—
А от що він каже. Як почув він, що ти сидиш досі в городі, так як не сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зі своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлі не розстріляють? (Так і сказав, голубонько, «розстріляють»!) Я йому те, інше, навіть про вагітність твою згадала. А він мені своє. Невже ви, каже, забули, що Сергій, цебто чоловік твій, у «чеці» служив? Я йому те, інше: мовляв, чим же моя донька винна, що він у «чеці» служив? Так він і слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) і більше, каже, я з вами й розмовляти не хочу... цебто зо мною. Ну, оце я й прибігла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось міркувати... Ох, бідна моя головонько!
Ярина Федорівна знову заплакала. Трохим Климентович ще більш поширив свої здивовані очі. А Варя зблідла й мовчить.
— Невже ж таки, доню, тебе можуть розстріляти?.. Бєлі, значить, афіцери?
— Бог його знає... Може, й розстріляють,— нарешті промовила перелякана Варя.— Карпо Сидорович дуже нахваляється...
Та далі Варя вже нічого не промовила.
Ярина Федорівна гнівно подивилась на неї й скрикнула:
— Так чого ж це ти мені цього раніш не говорила? Ну?
— Про Карпа Сидоровича? Та хіба ж я вам не говорила?
— Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлі розстріляють?
— А я ж почім знала, мамо? — почала було Варя.— Та ви ж і самі мені не радили тікати...
— Я не радила? — ще голосніше скрикнула Ярина Федорівна.— Та я ж тільки не радила тобі зв’язуватись з цим жевжиком камунічеським, з цим твоїм Серьогою... щоб він тобі...
— Мамо! — в свою чергу скрикнула Варя.-— Що ви говорите? Навіщо ви на мене набріхуєте?
Ярина Федорівна вдарила об поли руками.
— Я набріхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогодні не вибила.
— Ти того... не дуже! — вставив своє слово й Трохим Климентович.— Щоб, значить, як мати каже...
Але Ярина Федорівна вже нічого не казала й знову витирала г очі кінцями своєї голов’яної хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кінця показати свого характеру. Ярина Федорівна тому не могла показати характеру, що вона (ах, Боже мій!), вона нічого не розуміє, буквально нічого, в цих «камунічеських та афіцерських» справах, тому що вона — не будемо ховатись — дещо й радила своїй доні, але хіба ж вона
думала, що все так погано закінчиться? Тому, що вона — й тепер не будемо ховатись — і справді не радила Варці тікати з Богодухова, але хіба ж таки всі й тікають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусила «безприкословно» відпустити свою доньку чорт знає куди, та ще -й в такий час, коли, мабуть, на тому тижні прийдеться до «кушерки» йти?», І невідомо, чим би скінчилася ця трагікомічна сценка, коли б у цей момент недалеко від їхньої хати не розірвався снаряд» Варя, що ніколи не відзначалася великою рішучістю, на цей раз інстинктивно рвонулася до дверей і, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю» За кілька хвилин вона вже бігла до центрального майдану свого рідного повітового містечка.
Тільки тепер Варя як слід усвідомила собі весь жах свого становища, 1 справді: хіба ж її чоловіка не зненавиділи місцеві крамарі тощо? Хіба ж вони за Серьогу не зненавиділи й її? Боже мій, як же їй розум затуманило на цей час! Хіба ж мати щось розуміє в цих справах? Чому ж Варя тільки до її порад, прислухалася? Хіба Карпо Сидорович не нахваляється щось зробити з її «приплодом»? Хіба вчора він не прямо натякнув їй, що тільки в тому разі, коли вона стане його полюбовницею, він не піде до нової генеральської влади з відповідними доно-. сами?- Отже, треба негайно тікати з города! Негайно!
Варя мало не бігла до ревкомівського будинку, де вона сподівалася зустріти Івана Панасовича, голову, як відомо, цього ж таки ревкому, її дальнього родича, Варине обличчя зовсім спітніло і від швидкої ходи і від гарячого сонця, її великий живіт випинався вперед, і здавалося, що Варя несе велику повітряну кулю.
На вулицях було зовсім мертво. То тут, то там розривалися снаряди. Рештки полкових обозів уже пройшли, і тепер ніхто не порушував тиші. Обивателі сиділи по льохах і не наважувались виходити на вулиці. Тільки де-не-де-надто вже цікаві мешканці випроводжали з вікон Варю своїми здивованими поглядами, За Богодуховом у південній частині околиці йшла рясна перестрілка,
Іван Панасович,, що до нього поспішала Варя, опинившись у скрутному становищі, не тільки не перекинувся до якогось нового Петлюри, але й енергійно почав організовувати місцевий партизанський полк. По-перше, йому подобався робітничо-селянський лад і подобалось те, що за цього ладу навіть він,, непомітний сільський вчитель, що вийшов із задрипаних бого-духівських Соболів, може керувати цілим повітом, по-друге, він, як він сам говорив, почав «пронікатися» матеріалістичним розумінням історії: мовляв, без пролетарської революції ніяк' не обійдешся і, значить, треба довести її до кінця, Соболівські кустарі хоч і почали вироджуватись в десятих роках нашого сторіччя в п’яничок та непотрібних людей, але, з другого боку,- • вони почали й постачати для богодухівського суспільства немало інтелігентних і надзвичайно цікавих горожан» Іван Панасович саме до останніх, цебто до інтелігентних та цікавих, і належав. (Мав він, до речі, й голову таку левину й таку велику, як мав колись і Карло Маркс.) Так що Варя даремно поспішала до ревкомівського будинку. Іван Панасович у цей час т^м не міг бути: він, енергійний та молодий (справа йде про його партійний стаж) більшовик, міг бути тільки на передових позиціях.
