— На, візьми.

Кметь машинально взяв хліб і положив його в рот. Проте проковтнути не міг; він раптом згадав, що йому вже треба йти туди. Зліз з печі й вийшов на ганок. Дві-три останні години він зовсім не думав про те, що йому треба зробити. Але зараз думки насіли на голову й не давали йому спокою.

Небо було чисте й прекрасне. На горі, де стояла церква, метушились люди. Дзвонили одноманітно: розмірено. ї знову пригадав Кметь молодечі літа: і далеку церкву, і старого

дячка, і дівочі жарти біля церковних воріт» Навкруги було тихо, і лише від заводу йшов глухий, здавлений гул. Десь угорі кричали гуси.

Кметь подумав про Соньку, про сина, потім згадав слова Кирпаневої жінки. «Вона вважає мене за чесного чоловіка», І знову було тоскно.

— Ну, вже час іти,— мало не голосно сказав він і попрямував з двору. Але на воротах зупинився: він згадав раптом, що не має сірників. «От штука»,— криво всміхнувся він: «Йду на таке діло, а про головне й забув»..

■ < /Отже, треба було вертатися в хату, і Кметь пішов до дверей. Жінка вже лежала на ліжку. Вона була вдягнена, мабуть, думала йти до заутрені. Каганця було прикручено. Сірників Кметь ніяк не міг знайти — Сонька, мабуть, сховала їх. Подивився на жінку: заплющені очі, очевидно, спить. Постояв серед хати, потім несподівано для самого себе ліг на стілець. Як довго він пролежав, Кметь не пам’ятає. Та тільки бачить він, ніби жінка примружилась і дивиться на нього. «Це, мабуть,, з дається»,— подумав він і перевів очі на підлогу.

Каганець скупо блимав. І знову одноманітно дзвонили на горі... І знову Кметеві здалося, що дружина таки дивиться на нього. Він не витримав і спитав:

— Ти що, не спиш?

— Не сплю,— сказала зажурено жінка і підвелась.

Потім пішла до нього й сіла на стілець.

Кметь теж підвівся.

— Митька каже, слаба з тебе людина,— раптом якось глухо сказала Сонька.— От я, значить, і надумала.

— Що ти надумала? — спитав Кметь і відчув, як йому знову заскеміло в грудях.

— Надумала, що з тебе слаба людина,— говорила далі Сонька й дивилась кудись убік.— І піду я, значить, од тебе. Це не Митька навчив мене. Сама я. Як можна жити, коли в тебе серце змінилось? Треба, значить, міняти життя.

Кметь здивовано подивився на Соньчине обличчя. Прожив він із нею половину свого віку, а ніколи йому й на думку не спадало, що вона може говорити так. Тільки тепер Кметь помітив, що в неї вже не горіли щоки: позападали.

— Ти на мене не серчай! — казала зажурено жінка.— Це не ти ведеш життя. Я оце лежала й думала: хто веде життя?

І не можу сказати, тільки голова болить. Іноді й найдеш винуватого, а потім подумаєш — ні. А що хорі ми, то правда. І ніяк ми не найдемо ліків проти хвороби.

— Я не розумію, про яку ти хворобу говориш? — кинув Кметь і провів - долонею по голові: так важко було од думок.

Сонька замислилась. Під скринею зашаруділа миша, і знову на горі дзвонили одноманітно,

— Я й сама думала: яка та хвороба? Не болить — значить, не хвороба, а воно виходить, що болить, та тільки не так. Он що! Не вдарив би ти мене — я, може б, і не догадалась про це. Може б, і вмерла, не пізнавши хвороби. А тепер от пізнала й радію з цього. Радісно мені, Мусію, стало, ніби я тільки-но народилась на світ.

Сонька змовкла й додала рішуче:

— Тепер піду од тебе. І не серчай на мене, Мусію: не злоба мене виводить із цієї хати.

Вона поклала руку на Кметеве чоло. Рука її була холодна, і тому, що рука її була холодна, Кметеві стало легше. Сонька раніш його ніколи так не ласкала, і цей її несподіваний рух він прийняв, як щось надзвичайно приємне. І тоді ж він відчув, як здавило йому горло і раптом захотілось йому кинутись на ліжко, устромити в подушку голову й заридати.

В цю мить кімната раптом задрижала, як під великим вибухом. Шипіння та рев розрізали тишу. На заводі переможно закричав гудок. Кричав довго, напружено. А коли знову стихло, Кметь відчув, як йому по щоках побігли теплі краплі. Почуття самітності відходило, і він уже пізнав біля себе людей з такими ж болями, як і в нього. І з жахом подумав Кметь, що він може зробити щось надзвичайно безглузде.

Він обережно одхилив Соньчину руку і, похитуючись, вийшов із хати. Як божевільний, побіг він до заводу. Переліз через паркан і, не оглядаючись, ускочив у пустельный цех. Зупинився. Стукало в висках і нічим було дихати. Плутаючись у темних лабіринтах, він ніяк не міг потрапити до резервуара з нафтою. Раз у раз чіплявся він у темряві за залізо, і воно, дзенькаючи, луною відходило під стелю.

«А як пакунка нема?» — з жахом подумав він. ї тут же пригадав те шарудіння, що почув, повертаючись минулого вечора від резервуара. «Все пропало!» — майнула думка, і він рушив далі.

Резервуара не було. Ніби'провалився крізь землю. Кметь знав тут усі ходи й виходи, але зараз він так заплутався, наче перший раз попав сюди. І справді: тут кінчається цех, тут повинна бути яма для шлаку. Але ні ями, ні резервуара не було. Ніби вже все провалилось крізь землю.

Так він проблукав із півгодини. Нарешті зупинився біля будівлі, що в ній пізнав сторожку, і тоді за мить був на тім місці, де поклав порох. Кметь засунув руку під лист заліза й завмер: пакунок і справді зник. Похололо серце, ще хутчіше забило в висках. І знову прийшло в голову шарудіння. Тоді в розпачі він схопив залізний лист і з силою його одкинув. Присів і бігав пальцями по землі.

»».! от, нарешті, з його грудей вирвалось зважене зітхання. Він найшов пакунок» І одразу йому полегшало, ніби велику вагу зняв він з себе» Звіряча радість закипіла в нім., Він почував себе так, ніби зробив великий подвиг»

Кметь ішов, нікуди не дивлячись, нічого не бачачи» На захід від пустельного цеху лязгало залізо: працювала нічна зміна» Десь шуміли «кукушки»» Спотикаючись, Кметь поспішав уперед, далі, туди, де гримів і кулеметив «дизель»»

»»»А чорні хвости похмурого диму теж поспішали на захід і танули в ніжно-синіх просторах весняного тривожного неба»

(Етюд)

І

На двадцятій версті від кордону експрес зупинили бандити» Результатом перестрілки було: одне вибите вікно і затримання потяга на кілька хвилин» Коли експрес знову рушив у сиву далечінь туманного дня, в купе Криленка ввійшов повожатий і попрохав його дати притулок двом громадянам»

— Прошу пробачення,— сказав він»— В розбите бандою вікно вривається вітер, і пасажири вимагають, щоб я їх перевів у інше місце» Чи не дозволите використати купе дипломатичних кур’єрів?

— Будь ласка,— кинув Криленко і підвівся з ліжка»

В купе увійшло двоє. Один із них середнього зросту з живими мишачими очима мовчки положив на полицю чемодана і, не привітавшись, сів. Другий, очевидно, супутник першого, не в міру худий, не в міру високий, так що, входячи в купе, мусив низько вклонити голову, щоб не зачепитись, нервово відкинув плече і попрохав пробачення за турботу. Сідаючи навпроти Криленка, він поправив ремінь свого саквояжа й сказав:

— Я вам не заважаю, шановний добродію?

— Очевидно, ні,— промовив Криленко і здивовано подивився на пасажира: його увагу зупинила зайва запобігливість»

Не в міру високий пасажир мовчки, не підводячись, скинув пальто й подивився своїми світло-синіми очима у вікно. В такому положенні він просидів декілька станцій, і тільки коли в купе спалахнув ріжок електрики, пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка і, підсівши ближче до столика, забубонів по ньому сухими музичними пальцями.

За цей час його супутник встиг декілька разів вибігти з купе і вихопити з подорожніх станційних буфетів кілька фунтів

шинки, цукерок, яблук та іншої їжі» Раз у раз він наливав чаю в свою металеву чашку і набивав рота принесеним. Коли потяг одходив від станції, швидкий пасажир розгортав якийсь журнал, виймав відтіля записну книжку і щось там занотовував. Іноді, коли вагони пролітали повз оселі, він підбігав до вікна, безцеремонно затуляв його своїм станом і пильно вдивлявся десь. За дві хвилини він знову сідав на своє місце і знову брав олівця. Ні до свого супутника, ні до Криленка він не промовив жодного слова. Очевидно, цей пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою. Весь час він наспівував веселу шансонетку, вимовляючи тільки: > - - ^;