За тиждень до Покрови і два до весілля вона сказала – після любощів, геть знеможена, як і він:

– Я груба[2], Яську.

– Груба?

– Так. Вже понесла. Від тебе. І всі мої діти будуть від тебе, чуєш? Сина хочу. А потім – доцю. А ти?

– Я...

Горло йому тоді перехопив спазм. Кого він хоче? Він уперше подумав про дивну владу жінки. Цієї ось над ним. Що геть його висмоктала й повела невідомо куди. І жінки взагалі. Чого він їй підкорився, чого приймає ці подачки від цеї зрадливиці? Вже зрадливиці. Хай і не йому. Та і йому тоже. Поїхав би геть – десь на заробітки, за Буг, у Польщу питому, куди завгодно, світ заочі.

– Вчора я Тимоша стрічав, – сказав натомість.

– І що?

– Грозився.

– Чим?

– Уб’є казав, якщо правда, що з тобою валандаюся.

– Не вб’є, – сказала вона. – І руки не підніме. Я йому казала...

Вона вмовкла. Не промовила більше нічого. І раптом почув – Улянка плаче. Плаче, плечі здригаються...

– Чого ти...

Погладив ті плечі. Пронизало всього. Пташеня мале горнулося до нього.

– Мовчи... Мовчи...

І те було, чого ніколи не забути, – як він вийшов назустріч весіллю з ружжом в руках.

А перед тим нестерпно тяглися страшні осінні дні очікування того ж весілля. Яків намагався гнати від себе геть усі думки, що буде далі. Хоча, здавалося б, все визначено наперед – Улянка виходить заміж, поступаючись волі батьків, проти якої не сміла іти, але продовжує його кохати. Й залишиться коханкою, його, Якова, коханкою і коханою. Правда, від однієї думки про те, що Улянка належатиме іншому, кров шугала до голови, а перед очима стрибали коники. Ділити Улянку він не хотів і не збирався – чим ближчав день весілля, тим глибше розумів це.

У ніч перед весіллям він чекав Улянку в їхньому гайку. І вона прийшла, а коли вже стали гарячково обійматися, він раптом почув поряд чуюсь присутність. їх оточили, то були Улянчина мати і два брати – рідний Петро і двоюрідний Тарас. Але як Петро замахнувся великим дрючком, Улянка закричала, що коли вони його зачеплять – весілля не буде. Чуєте, не буде!..

– Добре, – сказав Петро. – Добре, ми не будемо бити цюю суку, цього пса, але хай дасть слово, що він до тебе більше не поткнеться. Ну?

Вони стояли на малесенькій галявинці посеред гайка. На галявинку кидав білі косі відблиски місяць. П’ятеро людей у цьому примарному світлі здавалися живими деревами, що зрушили з місця й знову завмерли.

Яків мовчав. Не міг відмовитися від Улянки, хоч і майнула думка, що то був би вихід – його слово, клятва чи що там ще. Що своєю зрадою, авжеж, бо весілля й було зрадою, вона заслуговувала на зраду від нього. На помсту. На те, щоб... Щоб поквитатися з ними обома, з їхньою любов’ю, подумалось зненацька. Али ж...

Али ж тут він згадав, що вона вже носить у собі, під серцем, його майбутню дитину. І той маленький росточок вже пустив коріння в його серці. Він мовби збирався зрадити і свого сина (сина? подумалося про сина), а може, й щось більше за те життя, що тільки-но зародилося в Улянці. Незмірно більше.

– То що, сусідче, чого мовчиш?

Петро порушив тишу і ступив крок ближче. Рукою дотягтися мона.

– Доцю, сама одкажися, бо ж буде ганьба на все село, – Федотиха зойкала за кожним словом. – На всеньке село, як узнають. А мині ж казала Павлючиха, Вергунівська сусідка, що вчорась перед весіллям Тиміш напився і кляв на всенький куток і тибе, доцю, і цего дармоїда безстидного...

– Добре, мамо, – сказала Улянка і, відвернувшись од Якова, до матері кинулася. – Добре, мамо, буде по-вашому, буде, як ви-те хочете, тилько й мені хай цеї, – на Петра й Тараса показала, – цеї приступники дадуть слово, що николи, ни теперка, ни завтра, ни пуслєзавтра, Яшка ни зачеплять...

– Ха-ха, – Петро спробував був засміятися, але Федотиха обірвала той сміх:

– Дай їм слово, сину. Хай цеї ночі все й обірветься. На тому й порішимо, бо з кров’ю весілля не гоже мішати. Ни на добро то буде.

Не відразу, по якійсь хвилині чи й більше Петро сказав, що він згоден на таку умову. Теперка вони його не зачеплять. Але хай знає – ще один раз хоч побачить десь удвох – заб’є без попереджіння, не поб’є, а заб’є, а як не він, то знайдуться хто, ганьбу роду вони обрубають, нихай буде певен. Треба було раніше вмішатися, али ж він думав, що до них розум вернеться. Коли нє, то мусять чинити, як велить совість і честь. Совість і честь, чуєш, вилупку?

– Ваша взяла, – сказав Яків і пішов геть через гайок, який взявся хльостати його гілляччям по обличчі, по плечах. Не одхиляв, йшов, аж поки гайок не скінчився. Тут щось вдарило в плечі. Озирнувся, а за ним стояв Тарас. Теж з дрючком. Місяць освітлював перекошене лице.

– Я тобі, падлюко, слова не давав, – сказав з такою люттю, що у Якова зновика мороз по шкірі побіг.

– Дурень, – сплюнув Яків і пішов на Улянчиного родича.

Той встиг вдарити ще раз, але Яків зумів вирвати дрючка і загилити в щелепу. Вся його злість вилилася в той удар. Злість цієї ночі й цих попередніх місяців.

Билися люто, довго, до крові. Їх розборонили той же Петро і Уляна.

– Дурень, – сказав Петро до брата. – Як завтра ци то сьоннє на весіллє покажешся?

Цієї миті, пам’ятає Яків, місяць зайшов за хмару. Мовби засоромився дивитися на двох побитих парубків. То вже потім, через якийсь десяток літ взнає Яків про Тарасову любов – не як брата – до своєї двоюрідної сестри. У війну то буде... У війну...

Тую рушницю, не мисливську, а міцну воєнну, привіз Платон, батько Якова, із війни з більшовиками у двадцятому році. Якраз по жнивах то було, Яків добре пам’ятає, бо ще стояв полукіпок на їхньому бідацькому полі. Він прийшов, малий ще, дванадцятий рік ішов, подивитися, чи горобці колоски не обкльовують, а під полукіпком дядько, геть зарослий, з ружжом сидить, самокрутку робить, махорку в якийсь листок, з лопуха чи що, пхає. Він, було, назад став одступати, од того бородатого солдата, а солдат голову підвів, очима стомленими зирнув.

– Не узнав, сину?

– Тату! Живі... А мама...

– Поховала, чи що?

– Нє. Али тривожилися...

Вже як припав до батька, вдихнув запах давно не митого тіла, батько й сказав:

– Одвоювався я, синку. Наші з Петлюрою разом за поляками до Варшави пішли. Казали, назад вернуться. Тилько не вірю я в те. Страшная сила в анцихриста. Ну, ляхи, мо’, й вернуться, а наші – нє... Не та вдача в нашого Сьомки-отамана. Та й, балакають, наші землі по самий Луцьк продав Юзіку їхньому, а таки продав, сам чув і бачив, то за що маю воювати? От і остався.

Потім не раз батько розповідав, як був свідком зустрічі у Луцьку головного отамана Симона Петлюри з польським зверхником Юзефом Пілсудським. Бо ж служив тоді в охоронній роті генерала Осецького, а той був тоже великим командєром. Бачив, як до домика неподалік од Луцького замку обоє приїхали на одній машині. Вони, сірожупанники, стояли вздовж вулиці з ружжами коло ноги, а як машина спинилася, до плеча взяли. От так, показував батько. І бачили, як вийшли два ни то отамани, ци як їх назвати – наш і польський. Вельми то здивували, бо ж воювали вже з поляками, до Луцька мало не приперлися, за верстов двадцять-тридцять од міста стояли вже. А тут раптом така зустріч. І обоє з їднеї машини виходять. Йдуть до будинку, обличчя у головного поляка ясне, висяює, ніби начищена салдацька бляха, в нашого Симона, чи то Семена, як сірожупанники їхні казали, стомлене, землисте. Вдивляється у лиця своїх вояків, мовби хоче щось потаємне в очах угледіти. Проти Платонового сусіда, Степана Гаркавого, під Києвом потому загинув, спинився, питає:

– Звідкіля будеш, вояче?

– З Полтавщини, пане головний отаман, – той груди випнув, аж заїкнувся з несподіванки.

– Земляки, виходить? – Петлюра скупо всміхнувся. – Дійдемо й до Полтави, земляче. А ти звідки?