– Не гнівайтеся, кумасю, бо і я такого не казала, і ви-те такого од мене ни чули, – одказала Ярина солодким голосом. – Али правда у тому, що хоче Федот, як підросте Уляна, з Вергунами породичатися. З теми багатирями, шо й ми не рівня. І тут хоч пий, хоч виливай. Вже вони з Крапоном (назвала вуличне прізвисько старого Вергуна), Ігорем, про теє говорили, чула, а як мій Федот на чім затнеться, то хоч кілка на голові теши, то його не перепреш і возом не об’їдеш, віддасть і все.

Далі вона казала, що самі знаєте, кумо, як ото сталося з Іваном Тарутиним, коли тую Хомічіську Василину за гєнчого оддале. А я жи, кумо, такого для вашого сина, а мого хрещеника ни хочу.

Яшко знав, що сталося з Іваном, котрий жив на їхньому Млинищі, загорєнському кутку, за дві вулиці од їхньої хати. Через два дні після Василининого весілля хлопця знайшли у їхній річці Мережці з каменем на шиї. З каменем, на якому він ножем чи чимось гострим видряпав півслова: «Васили...» Був Іван хоч і бідним, та грамотним, кажуть, за тамтої великої війни на Саратівщині, куди вивозили родини з їхнього села при наближенні австріяків, до школи, кажуть, ходив. Ще прозивали їхню родину Саратовці.

Поховали Івана за цвинтарною загорожею, без батюшки і одпєванія, і піп на проводи обходив неосвячену могилу. І мати його розтріпана ходила селом та просила людей подивитися, ци в річці Івана нима, бо вєйшов, ой, вєйшов, вин з могилокта зновика пушов топетися.

Тоді, як пішла Федотиха, видибав Яків не своїми, начеб засидженими ногами з-за хати, матері в поділ ткнувся, чого вже давно не робив, бо політок[1] як-не-як.

– Ти чув, синку? – Мама гладила його по голові, як маленького.

– Чув, мамо...

– Хай вони ясним вогнем вигорять, теї богатирє, – сказала мама Параска. – Бач, не рівня ме їм, хоч і покумалися, не одказали, хоть нібито й сусідимося, як і належить. За тего витрішкуватого Вергуна він, бач, надумав Улянку віддати! А щоб тобі віддавало в обидва боки на штирі роки, а на п’ятий болячка на язиці жабою виросла.

Мати кляли й кума, й Вергунів – старого, багатиря запузяченого, і молодого, сову банькату, а Яків раптом побачив, як не Іван Саратовець, а він, Яшко, Яків, уже геть дорослий парубок, іде до річки з каменем, великою каменюкою в руці, а на березі обв’язує каменя мотузкою і чіпляє собі на шию. Ци теж щось на камені видряпає? Улянчине ім’я. Тоже дві зими до школи походив.

– Нє, нє, – чи то подумав, чи прошептав, і його пальці вчепилися в материну спідницю.

– Що з тобою, Яшо? – Мама схарапудилася не на жарт, взяла його голову в свої руки, заглянула в очі.

– Ничого, мамо, – сказав Яків, але подумав, що нізащо в світі й нікому він Улянку не віддасть.

Али й топитися теж не піде.

Мама Параска грішила. Або ж видавала бажане за дійсне. Тиміш Вергун, Тимко, Тимофій Глущук не був ані банькатим, ані витрішкуватим, а мав швидше виразні темно-горіхові очі. Циганські – казали в селі. Підростав, виростав і все більше западали на ті очі, на доладну поставу дівчата. Окрім того, що був Тимко з багатої сім’ї, вродливим і доладним, мав ще одну перевагу над Яковом – був на цілих три роки старшим од Улянки, а Яків тільки на рік з хвостиком. Отже, Тиміш мав повне право раніше заслати сватів.

Після тієї підслуханої розмови Яшко став сторонитися Улянки. Аж вона то помітила і спитала, що з ним.

– Тебе заміж оддадуть за Вергуна, – прямо сказав він.

– Заміж? Що ти кажеш, Ясю? Я ж іще маленька...

– Виростеш – і віддадуть.

– Та що ти надумав таке собі, Ясю? – Улянка аж ніжкою тупнула, руки в боки взяла – геть доросла.

– Мати твоя казали.

– Мати...

Улянка залилася сміхом – дзвінко-дзвінко. І йому стало смішно. Смішно, що міг повірити – Улянка могла належати, бути з кимось, крім нього, Яшком, навіть Вергуну.

– Я от мами спитаю, – сказала Улянка, коли перестала сміятися.

– Зажди...

Але вона вже побігла. Ніжки босі майнули. Яшко бачив, як до мами свеї заговорила. Як та щось відповіла, потім руками замахала, явно сердячись. Потім обоє за хатою зникли.

А при черговій зустрічі – на городі, біля межі – Улянка сказала, що вона маму попередила: довіку з Яшком дружитиме.

– Дєд, – сказала тепер Оленка. – Так ти на нєй і женілся? І жілі ви долго і счастліво, только она умєрла раньше тебя? Да, дєд?

«Що вона розуміє, цеє дівчисько», – подумав Яків.

Десь під ложечкою занило. Він почув навіть звук – далекий, пронизливий, наче щось тріснуло, забриніло й не може перестати бриніти.

– Да, дєд? Почему ти умолк?

Оленка заглянула йому в очі. Тривожно і аж злякано. Пташка так дивиться, майнуло в голові.

– Я што-то нє то сказала? Она...

– Її Тиміш таки посватав, – сказав Яків. – І весілля було.

– Вот как? Но ти ж нє побєжал топітся, как тот ваш Іванушка? Что ти сделал? Уєхал? А она?

Що він зробив? Питає, що він зробив? А що він міг зробити?

– Я викрав її з весілля, – сказав Яків. – Силою забрав.

– Украл? – Оленка аж звелася на ноги, і він побачив, як зблиснули її очі – вже з неприхованою цікавістю і захватом. – Ну ти дайош, дєд! Прям ковбой какой-то!

– Ковбой...

– Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполне бил мачо... Тебе сколько сейчас?

– Дев’яносто штири було, – зітхнув Яків. – Дев’яносто п’ятий іде.

– Йолі-палі, – сплеснула руками-цурпалками Оленка. – Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковской бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...

– Житимеш, – пообіцяв Яків.

– І на том спасібо, дєд. Ти смотрі...

Ковбой, мачо... Яків не знав тих чудернацьких слів.

– Расскажи! – не відходило дівчисько.

– Та що розказувати?

Справді, що розказувати, подумалось йому. Що розказувати...

Про те, як далі вони дружили? Дружили, ой, дружили, після тієї пам’ятної розмови – рік, два, три, чотири, а потім і залюбилися.

Вони залюбилися – як уміли.

Він таки удатний був парубок: високий, не те, щоб вельми, али вищий за багатьох ровесників, худий, али міцний, лице у тибе, казала мама Параска, сину, якби молоком щодень вмиване, руки довгі й жилаві, смішок у сірих очах, з блиском і затятістю пов’язані.

Улянка тогдішня йому завше на вишеньку молоденьку схожою була і на ялинку водночас – їх обох батько посадив у двадцєть пєтім році коло вулиці по краях городу – тяглися теї деревця до неба й мовби хотіли гілляччям світ довколишній пригорнути – кожна по-своєму. Очі неїни паволокою-туманцем затягнуті, пропікали наскрізь і зразу за віями ховалися од свеї допитливості дівочої.

...Яків почув Улянин шепіт:

– Хочу, щоб ти був моїм... А я твею...

– Будеш, – прошепотів, а тілом мурашки забігали – маленькі-маленькі. – Ти мею, а я твоїм...

– Ти не розумієш, Ясику... Я хочу бути твею зара...

– Зара?

– Так.

Яків аж злякався. Прокотився тілом холодок. Він чув, як це робиться, старші хлопці на вечорницях багато чим хвалилися, деякі й виходили з хати парами, йшли в садок, на леваду, али зараз...

Він усе ж підвів очі. Улянчині ніби теж засоромлені... Та враз він побачивутих оченятах такий позирк, таке бажання, що рука мимоволі потяглася до її плеча, шиї. А Улянка торкнулася його грудей, розстібнула гудзика, пальцями під сорочку залізла.

– Ясю...

Він... Як він невміло роздягав її, свою Улясю... Блузочка як важко розстібалася. Гудзики величезні, чавунні, затерплі пальці... А потім... Засліпили очі білим блиском двоє груденят – ніби білі калачики, для нього спечені...

Досить! Знала, ой, знала вона, тоді вже знала, що Тиміш має засилати сватів... Що вона, вона, а не батько, погодиться... Що...

Кого винуватити? Сотні, а може, й тисячі разів потому задавав собі Яків те прокляте питання... її, кохану, зрадливу Улясю, себе, бідність їхню трикляту?