– Невже тая дєвка догоджала тебе лєпше, чєм я?

– Твою матір, – лайнувся було Яків, але тут його став розбирати сміх.

А що в роті бульба була, то мало не вдавився.

А Зоська вже коло порогу обернулася:

– Пойду до жида, куплю зельонки. Сам і змастиш вечором рани на моей дупі.

Як не дивно, дружба між Зосею і Улянкою не припинилася, а стала ще тіснішою. І був навіть випадок, коли Тиміш та Улянка в них гостювали. Тиміш вийшов було попалити, а за ним і Зося. їх не було довгенько. Та, виглянувши у вікно, Яків побачив – прямують обоє до гайку. Того гайку, що за їхнім городом, де вони з Улясею не раз зустрічалися.

Улянка теж підійшла до вікна. Торкнулася його плеча.

– І як тобі цеї голубочки? Бач, куди посагонили[16]...

Яків стрепенувся, штовхнув щосили Улянку, вибіг на двір. Жінка кинулася за ним, схопила за руку.

– Стій, навіжений! Хай собі йдуть. Ци заздро стало? Не кипи. Може ж, мій Тиміш і тобі синка змайструє, як ти мені.

– Сука! Всі ви суки!

Яків відштовхнув Улянку і кинувся бігти. Лють і гнів застилали йому очі. На краю, коло рова, навіть упав. Звівся, вилаявся, кинувсь до містка.

Тиміш і Зося стояли посеред гайка. Тиміш щось їй розказував, показуючи на маленький струмочок, що перетинав гайок. Вони його не помітили. Яків спинився, відчув, як палають щоки.

«Дідько візьми, ця жінка...» – тільки й подумав. І повернув назад.

На подвір’ї стояла й насмішкувато дивилася Улянка.

– Не знайшов?

– Та йди ти...

Улянка засміялася. Дзвінко, по-дівочому чи навіть по-дитячому.

– Ходімо вип’ємо. Там ще, здається, крапелька лишилася.

– Не хочу... 

Він стояв на порозі. Улянка наблизилася. Стала зовсім перд ним, близько, взявшись руками в боки.

– Невже в тебе все минуло? – спитала, й щось у її голосі мусило Якова відвести очі.

– Що минуло?

– Ніби ти не знаєш...

Він ухилився від її простягнутої до його чуба руки. Відчув остаточно – таки минуло.

Зося й Тиміш все не поверталися і вернулися десь так через годину. Улянка зустріла їх жартами. А Яків, хоч і тоже жартував, був ладен убити. Всіх трьох.

– Я буду тебе чекаць, – сказала тепер Зося. – Моцно чекаць. Ми будем чекати. Учотирьох. Вшістьох.

Підійшла ближче, дала чоловікові на руку Улянку. Мала щось пролепетала, торкнулася татової щоки, носа.

На Зосиних очах блищали сльози.

– Будь проклята цея война і тотий шваб[17], котрий до нас лізе.

Коли вже він з усіма попрощався, поцілував вкотре маленьких своїх, Зося ще раз припала до нього, зашептала:

– Толькі спробуй не вернутися. Найду могілу й викину твої погания кості. Маткой Тарнобжегской присягаюсь. Господи Боже милостівий, що ж то таке єстем на свете бялим? – І далі, ще гарячковіше: – Я буду молити і свою Матку Боску, і Матір Божу... Обіцяй, що берегтимеш себе?

Він пообіцяв. І таки вернувся, живий, хоч і стомлений та змарнілий.

Але пережив і дурну атаку, коли мчалися на конях на німецькі танки. І відступ аж до Бугу, оточення біля Грубешова. Їхній пошарпаний уланівський полк потрапив у німецький полон у повному складі – всі, хто лишився в живих. Воював тепер Яків на гнідому коні. У червоного був свій власник. У тій безглуздій атаці він бачив, як падав підстрелений кінь, його колишній кінь, до якого він досі чомусь не наважився підійти, і кинувся, щосили пришпоривши свого теперішнього, до того місця.

Вершник лежав убитий з відкинутою набік головою.

Червоний конав, дивлячись на нього жалісливим оком. Раптом він заіржав і спробував звестися на ноги.

«Господи, впізнав», – раптом подумав Яків.

Кінь бився в конвульсіях. Яків не знав, що ж робити. Пристрелити, щоб не мучився? Кінь ще раз слабо заіржав. А прямо на Якова вже мчалася гора крупівського заліза. Яків розвернув коня. Не стримався, озирнувся. Танк якраз був на тому місці, де вмирав його червоний кінь. Подумав саме так – вмирав, а не здихав.

Розвернувся і, не тямлячи себе, помчав назустріч танку. Кулі з кулемета просвистіли поряд. Він пробіг поряд з танком, рубонув шаблею по броні й, промчавшись ще з десяток метрів, стрімко розвернув коня. На те місце, де лежав червоний, не було сили глянути. Кинувся наздоганяти своїх.

Кшиштоф Собєський служив у тому ж полку і був уже майором і начальником полкового штабу. Під час походу Яків бачив його разів зо два-три. А тут, у колоні, яку гнали на захід, його раптом торкнули за рукав. Озирнувся.

– Пан улан Якуб Мех?

– Так точно, пане майор, – приклав руку з відставленими пальцями до голови, хоч конфедератки на ній не було.

Майор простяг йому руку. Потиск вийшов міцним. Якийсь час ішли поруч мовчки. Нарешті майор спитав те, що й мав спитати: чи є пані Зося, ви ж знаєте, про кого я мувлю, його жонкою, а як що так, то де вони живуть?

Яків сказав правду. Додав, що має трьох доньок. Пан Кшиштоф зітхнув і після довгої мовчанки тихо мовив, що заздрить йому, улану Меху. І що, певне ж, Зосі нелегко було призвичаюватися до сільського життя.

– Нелегко, – сказав Яків.

Руки Зосині побачив – порепані, у землі, у гноєві.

І ті, колишні, білі, пещені, з довгими тонкими пальцями.

– Нелегко, авжеж...

Повторив, зітхнув. Прикрість народилася. Він винен чи....

– Дивна вона жінка, – почув у відповідь.

Ще через кілометр-другий мовчазної ходи майор сказав, що він бажає улану Меху вижити у цій круговерті смертей і вернутися додому. Якщо ж із ним щось трапиться, може бути певен – він, Кшиштоф Собєський, якщо залишиться живим, потурбується і про Зосю, і про трьох її доньок. Адресу його він знає. Як, до речі, їх звати, ваших доньок?

– Параскева, Зося і Улянка, – відповів Яків.

– Вельми добжі імена, – пан майор Кшиштоф Собєський приклав руку до своєї конфедератки. – Честь маю, пане улане. До відзеня.

Майор вернувся до голови колони, де йшли офіцери. За весь виснажливий п’ятиденний марш, коли йшли і вдень, і вночі з невеликим перепочинком, під час якого спали прямо на землі, Яків бачив майора Собєського тильки здалеку. Лише пригадав їхню останню розмову. Тоді, перед його звільненням зі служби. Його власне побажання щастя. А бач, як вийшло. Чи сам пан майор має законну жінку?

У таборі під Дембліном рядових жолнєжів і офіцерів розлучили. Офіцерів погнали кудись деінде. Яків побачив, як шикують офіцерів, і щось його підштовхнуло. Він кинувся до тієї офіцерської колони. Німець-вартовий наставив на нього автомата.

– Век! Шіссен![18]

– Я... Я хочу сказати щось пану майору, – крикнув Яків.

Майор Собєський почув його крик і підійшов до німецького обер-лейтенанта, котрий стояв збоку, та щось йому шваргнув не по-польськи, мабуть, німецькою. Той щось гаркнув у відповідь і змахнув рукою. Певно, дозволив балачку офіцера з солдатом.

Майор наблизився до Якова, спитав, що він хоче. І Яків промовив крізь клубок, що з’являвся в горлі, навіть не в горлі, а наче з грудей вилазив, що хоче сказати пану майору – Параскева, старша донька, не його, а, певне ж, пана Кшиштофа. Пана, пана Кшиштофа.

– То є правда? – спитав майор.

– Так.

– Матка Боска, – прошептав майор, і на його очах з’явилася зрадлива волога.

Граф-майор хотів щось сказати, та лише круто розвернувся і майже побіг до своєї колони. Колона рушила. Яків пішов до своїх. Чи виживе майор у круговерті смертей? А він сам?

Велика війна гримотить над світом. Повзе через кордони, моря і річки, гори й ліси, і ніяка сила – ні Божа, ні людська – не годна її спинити. Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тико й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному Цвіркун. Стоїть альбо рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, мов пішака на якій дошці незбагненої гри чи, гірше того – здмухують, як мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти й вижити.