Була поїздка в поїзді – наречені сіли у вищий клас, купе люкс, він же їхав у третьому класі, вагоні, де згрупувалися таких, як він, два десятки солдатів. Яків сидів біля вікна й чув сміх Зосі, хоч, звісно, не міг його чути через цілих три вагони. Зненацька подумав, що добре було б піти й убити обох, але тильки сумовито посміхнувся.

Сміх Зосі був – там, на вокзалі, в очікуванні потяга. Коли вона нагиналася й щось шептала на вухо нареченому, а потім дзвінко сміялася. Двічі посилала Кшисьового денщика – так і називала: денщик, мовби імені не знала, подивитися, коли поїзд на Краків іде, бо начебто брат просив про те дізнатися, та чи є у буфеті кава з вершками.

Дорогою вона не промовила жодного слова. Стисла вуста. Примхливі вустечка. Яків тоже не мав охоти розкривати рота. Не мав бажання.

Не мав бажання.

Не мав бажання, повторює він тепер, біля темного нічного вікна. У небі блищать холодні зорі. Холодно і в нього на душі. Колеги по вагону (солдати Війська Польського з Галичини й Волині, божу питомій, як вони казали, польській Польщі, служили вояки зі «східних кресів», у той час як на їхніх теренах із власне польських воєводств) втягуються в балачку, і нарешті якийсь одчайдух, як тільки капрал, що їхав з ними, виходить, пропонує скинутися на пляшчину монопольки. Скоро буде станція, то він крадькома гайне. А може, й у провідника варто спитати. Вони часом продають.

«До Варшави приїдемо вранці, – думає Яків. – Атам, казав поручнік, до їхнього палацу поїдемо. Пан поручнік має представити батькам свою кохану жонку. Ойцу і матце, що ждуть не діждуться синової обраниці. Знав би пан графський вилупок, хто вона, тая кобіта, якій цілує, прошє пана, ручки. А може, й дупу та слабуватий на чоловіків передок. Знав би, килько то на неї залазили. Гоцали так, що аж курява з матрасу тряслася. Зосенько, каже, кохам цє, як... Холєра, якесь слово заковиристе графчик цвенькнув? Сонечко ясне, чи що? Як же буде сонце по-польськи? Слонечко ясне. Моє щенстє стозвяздне, щастя на цілих сто зірок, ще щось таке, ось як ще казав той витрішкуватий вилупень. Хоч би швидше принесли горілки...»

Він дістає із кишені злотий, кладе на долоню. Зважує.

Важкий сон пережито: приїзд до палацу, шлях доріжкою, викладеною рожевою плиткою, з валізами в обох руках, день, проведений разом з прислугою, в той час як пани розважалися десь там на горі та виїжджали до столиці. Знайомство з прислугою – покоївками, кухарями, лакеями. Дві дівчини – одна маленька і сміхотлива, друга серйозна, довга, як тичка, али в очах якої раптом зблискують чортики, зацікавлено дивляться на вродливого жолнєжа. Питають, як звати наречену сина їхніх господарів. Зося? О, то в нас є Зося, каже сміхотулька, тепер у палаці житиме дві Зосі. То познайомте мене з вашою Зосею, раптом приходить йому дивовижа-забаганка. Али тая Зося – стара висохла бабця.

Сміхотулька каже, що вона живе в цьому палаці, он в тому лівому крилі, у флігелі. Раптом пану жолнєжу захочеться доброї кави чи гербати? Вона навчилася гарно готувати для графа, бо графиня кави не п’є, тільки настійку із маленьким (хі-хі) додатком спирту для тонусу, на травах, які готує Зося.

Її кімната під шостим нумером.

Він уже знає, що прийде до тієї кімнати. Бо чим він гірший за ту, що його зрадила? Котра знову буде в графських обіймах.

Її звуть Тереза. У неї маленьке й гаряче тіло, геть вкрите ластовинням. Хоч на обличчі жодної позначки. Ні, тильки побіля правого вуха. То вже роздивиться вранці.

– Ти добра коханка, – каже він, прощаючись, українською.

– То пан оценіл?

Але очі у неї чомусь сумні. Такі сумні тепер очі, що Яків відводить свої.

Як там казав князь Едмунд? Жінку щитають поріддям диявола й оспівують, підносять як богиню?..

– Прости мені, – шепче він, нахилившись до Терези.

– За що, за те, що нам було добре, адже пану було добре?

Пану (пану?) було добре...

Сум чи насмішка в її шепоті?

Дорога до моря й назад. Удвох, бо Зося лишається в палаці. Видно, що вона сподобалася батькам її коханого Кшися.

Ненависть до графа й бажання задушити його голими руками.

Сміх над самим собою, що проростає крізь цю ненависть.

Думка про те, що вони обоє з цим дженджуристим паничем програли, али чого приходить цея незрозуміла думка?

Море, що відкривається зненацька, і білий корабель на ньому...

Він сам на березі моря – оглядається, бо хтось підходить. Нє, то не Зося, незнайома поважна пані.

Вантаження коней, серед яких один білий, в яблуках, для пана командира полку. Четвірка заморських коней у вагоні-товарняку й він, Яків, серед них, тико на двох ногах. Дорогою, хоч і вельми холодно, не йде до вагона, призначеного для людей.

В іншому вагоні їде надпоручник.

Яків виходить з вагона у відкритий тамбур.

Рвучкий холодний вітер ранньої весни пронизує тіло наскрізь. Яків вертається, тулиться до теплого кінського боку. Потяг розсікає густий березневий туман. Мчиться по маленькій частинці світу, і Якову раптом хочеться, щоб він, цей залізний звір, у тумані заблукав, щоб приїхав невідомо куди, щоб там були инші люди й гинший світ.

Тоді йому лишалося до кінця служби два місяці. Вертатися в село не хотілося, але й іти вчитися на капрала, як пропонували, тож не було охоти. Взагалі після тієї поїздки не мав снаги до життя. Але якось подумав, що хіба в його селі мало дівчат, хай навіть і з бідних родин...

Инша думка вразила й збентежила. Улянка, Неоніла, Зося, троє з чотирьох знаних ним досі жінок були кожна по-своєму багаті, й виходить, що він тягнувся до таких? Чого б то? Він же... Любив? Так, але...

...Яків тулиться до білого коня в яблуках, що пряде вухами і форкає.

З конем червоним він попрощався, як відцвіли сади. Червоний, аж відсяювало, відливало тим кольором, кінь, на якому він їздив, якого мив, чистив, доглядав, якого любив і з котрим ділився навіть шкоринкою хліба, яку клав собі до кишені у полковій їдальні, а то й грудкою цукру, позбавляючи себе солодкого чаю. Якому в чистому полі розказував якось і про Улянку, і про Зосю.

Кінь тягнеться до його рук теплими вологими губами. Бере ними з долоні Якова останню приготовлену для нього солодку білу грудку. Поруч стоїть новий улан, якому тепер їздити на коні – Потап Ярчук, тоже із Волині, тільки південної, булькатий хлопець, чи ж він буде так ходити, як Яків, за цим червоним красенем.

Кінь і людина, що востаннє бачать один одного.

«Жалько все-таки, – думає Яків. – Коник добрий і мене вроді полюбив, як і я його».

Чи може кінь любити? Чи тико парується? Навіть не парується... А проте цей кінь не кастрований, бо вважається, що з огирів виходять ліпші бойові коні.

Сльоза раптом вибігла Якову на щоку, коли виходив із стайні.

Мав задумку – перед від’їздом, вже коли на руках буде карта про звільнення в запас, зайти ще раз до поручника Собєського. Програвав не раз тую розмову.

Ваша жонка, пане поручник, знана у місті шльондра. І я не раз їй добре... Та так, що нутрощі з теї... Вона, пане поручнику... Слова були страшні, начеб чужі й неправдиві... Але казав їх подумки не раз. І не їднеї улани, проше пана...

Яке мало бути обличчя у пана графа... Ха-ха!

А проте він зустрів свого надпоручника, ескадронного командира, при виході з казарми.

– До відзеня[12], жолнєж!

– До відзеня, пане надпоручнік.

Поручник щось каже ще. Що він був добрим солдатом, добрим кавалеристом, добрим уланом, можна сказати, природженим кавалеристом. Капітан Радзивілл не помилився, характеризуючи старшого жолнєжа Якуба Меха як одного з кращих рядових уланів полку. То ж хай щастить у цивільному житті.

І вам хай щастить, пане поручник. Надпоручнік. Бажаю стати полковником, ні, генералом. І жонка у вас красива, вродлива, вам пощастило, пане поручніку, бажаю мати гарних діток, аби були такі вродливі, як ваша жонка. Коли у вас весілля, пане надпоручнік? Пане капітане! Після Петрового посту? О, то дуже файно, а потім у вас відпустка і поїздка до Венеції? О, то, певно, файне місто? Канали? Гондоли? Цо то єст? Човен такий? Крипа? Пісню їй тамечки заспівайте.