Одного разу капітан Радзивілл помічає його погляд, кинутий на коня товариша по службі Антона Тимоньчука. Кінь у того незвичної масті – не буланий, а чисто червоний, наче тая фана[6], що колись, у двадцятому році, коли прийшли червоні, місяць майоріла над їхнім селом.

– Хочеш такого мати? – питає капітан Радзивілл, звісно, польською мовою. – Бачу, що хочеш. Матимеш.

Дивний цей капітан-князь. Геть не панське, просте у нього поводження з жолнєжами[7]-уланами, багато з яких родом з Волині, звідки і його князівська світлість. Любить розказувати про свою Олику, де у нього замок-маєток на 365 кімнат, за числом днів у році. Якову таке навіть тяжко уявити – 365 кімнат, майже штири сотки, що ж робити у тих кімнатах? У них в кожній хаті добре, якщо є кімната і кухня, то в багатших, а в їхній, як і в більшості загорєнців, кімната, яку в них називають хатою, як і всю хату, – у ній і стіл, і ліжко-лежанка, і лавка, і піч, на якій сплять батько з матір’ю, гріють свої старечі кості, хоча, які старечі, на той час їм десь за п’ятдесят тилько-но перейшло. На ліжку він з молодшим братом Гаврилком, на лавці – сестра. Добре, що вже у війську отримав звістку – сестра йде заміж на сусіднє село.

А капітан якось попросив ординарця помогти своїй сестрі, котра до нього гостювати приїхала, купити продуктів на іменини. Пані – молоденька жінка – наказала, що купувати: мнєсо, ковбаски, всілякі там лагодзінки. Грошей дала. Він і купив, і здачу приніс – два злотих і сорок грошів. Візьми собі, жолнєж, на куриво, сказала сестра. Ну він і одповів чесно, що не палить (тоді ще справді не палив).

– Який чесний цей хлоп, – сказала княгиня.

І запросила у гості, в Олику. У той палац.

Триста шістдесят та ще й п’ять кімнат! Якось йому сниться той домина, він блукає по кімнатах-хатах, не може знайти виходу й раптом в одній, другій кімнатах, куди заглядає, застає Улянку. Улянку, а далі в якійсь п’ятій чи шостій стоїть Неоніла. Потім обоє з’єднуються, в обох одне лице, то в однієї, то в другої, а потім на їхньому місці з’являється третє лице – тоже жіноче, али незнакоме. Воно відступає, зникає утемряві. Мовби розчиняється. Йде за ним і когось кличе.

Він прокидається від штурхана в бік, сусід по казармі каже, що кричав. За вікнами ще тільки ледь-ледь просіюється світанок. Йому здається, що за тим вікном стоїть Улянка. Стоїть і сміється. У неї таки народився син, Іваном назвали, бо коло Купали родився, уже й ходить. Тупцяє, тримаючись за Улянчину руку. А може, й за Тимошеву. Нє, навряд, якщо Тиміш знає, чий то насправді син.

А його Тиміш не вбив, навіть не зачепив, тилько стрітивши, уже знав тоді Яків, що до війська піде за місяць, – очима циганськими кресонув. І якось наче спогорда подивився. Наче то не він, Яків, першим з його жінки росу збив, та ще й не раз, а він у Якова скарб абощо забрав.

Не забути погляду, не забути й Улянки. Лізе до голови, пече.

«Дивний світ, бач, який широкий, до доми, щитай, двісті верстов буде типерка, а може, й цілих триста, а зав’язався мині світ на одній бабі», – думає Яків.

У вікно просіюється світанок. За вікном стоїть Улянка. Яків проганяє думки й видиво, думає про свого червоного коня. Капітан вирішив швидко – Антон отримав підвищення по службі, дали йому личку на погони, а коня забрали, обміняли на іншого, червоний же дістався Якову. Статний, лискучий фана-огир.

І він купає того коня, гарного, як чорт, пряде вухами, оком косує, кралець. Капітан Едмунд зі сміхом розповідає, як там у Олиці він ще дитям забіг до однієї хлопської хати, його запросили за стіл, як їв разом з усіма бульбу варену, очищаючи пальчиками своїми князівськими од лушпиння, і вмочав в олію. Як мама його прибігла, закричала, що ж це він їсть і чи живий тепер останеться. Як батько його, князь Януш, мудро вирішив, що Едмунд має право приходити до тотої хлопської сім’ї й, коли захоче, снідати чи вечеряти тією ж бульбою.

– Бульба смачна, – сміється капітан.

«Еге ж, смачніша за панські лагодзінки», – трохи злостиво думає Яків. 

Дивний капітан, дивний князь, дивний світ, і посеред цього світу вони вдвох їдуть на викупаних конях – князь на своєму вороному, а Яків – на червоному. Дивляться на них польські панянки, захоплено свистять хлопчаки, прядуть вухами коники, а вони горді, пишні. Справжні улани. От би заприсягнувся Яків, що у ті миттєвості не тільки почувається, а й є тоже справжнім паном. Пан Якуб Мех! Гех!

Їдуть до казарми, й уже неподалік розташування їхнього уланського полку. І саме на вулиці, що веде до брами кавалерійської частини, бачать двох дівчат у довгих спідницях і легких світлих блузочках, з капелюшками на гордо поставлених голівках. Коли порівнюються з ними, дівчата обдаровують захопленими поглядами, пустотливо сяють їхні очі, вони, мов за командою, здіймають у вітанні ручки в тонких білих рукавичках, наче з срібних павутинок зітканих. Капітан Едмунд прикладає руку з двома відставленими пальцями до конфедератки і раптом нагинається й на ходу хвацько хапає ближчу з дівчат під руку. Під захоплений вереск підіймає й садовить поперед себе на коня.

– Нєх пан Якуб не позостає[8], – сміючись, каже.

Яків так не вмів, тому злазить з коня і питає, як можна поштивіше, чи позволить пані запросити... запросити на... Чого ж не можна, якщо пан улан так хоче! Диво, але дівчина подає йому руку в тій рукавичці, зітканій із павутинок, він бере – Боже, яка тендітна – і як може обережно підсаджує її на коня. Під рукою опиняється на мить-другу тепле і пругке дівоче стегно.

Так вони їдуть вулицею. Яків відчуває тепло дівочого тіла, що ближчає й ближчає, дівчина неприховано тулиться до нього, може, боїться впасти, а може... Він боїться виказати тремтіння, що зненацька пронизує його тіло. Боже, як ніжно, незнаним запахом – як там, по-панському, дух чи духи – пахне ця дівчина! Тонко, пахусінько, наче квітка.

Вони гордо їдуть вулицею, ще якась дівчина дивиться на них з-за воріт свого будинку. Панянка поруч із ним повертає голову й обдаровує сяйвом виразних зеленкуватих очей. Вони вміло підведені й від того здаються незмірно великими. Два блискучих ставочки. Дівчина – Боже! – торкається пальчиками в рукавичці його руки, що тримає повіддя, – грім і блискавка!

Так вони в’їжджають крізь ворота, що відчиняються, до частини. Вартовий віддає честь капітану. І наче і йому, Якову. Тут свистять уже захоплено улани, що стоять біля казарми, хтось кричить навіть «Віват!» і ще щось. Але з казарми вибігає начальник штабу, майор Пєнжинський. Звісно, до князя він не сміє підступитися, тому зганяє злість на Якову – як так, цивільні, жінки на території особливого уланського полку, військової частини, негайно вигнати, під три дябли, а тобі, улане, за грубе порушення дисципліни й статуту – тиждень гауптвахти.

«Хоч місяць», – думає Яків, зістрибує з червоного коня й подає руку зітканій з повітря і білих ніжних ниток панянці.

Оленка:

– Мовчіть, дідусю Якове. Дідуню мій хороший. Сядемо ліпше на цій вашій лавці. Сядемо.

«Я й так мовчу, – думає Яків. – Али якщо тобі хочеться, то помовчимо удвох. Хай і на лавці. Якась ти сама не своя, дівко. Нивже за Валіком сохнеш...»

Він примощується на лавку, напіврозсохлу, як і він сам. Скрипить лавка, і скриплять його кості. Розсохлися. Тико шкіра, тоже висохла, й тримає.

Оленка сідає поруч. Мовчить. Огортає їх обох вечір. Над сусідською хатою здіймається димок.

– Серпень з вереснем стискають один одному правиці, – раптом каже вона і пояснює: – То вірш є такий, Якове Платоновичу. Справді, стискають. Щось мені болить від того потиску... Душа болить... Хоча я не певна, що вона у мене є... Як казав один мій знайомий – налічіє отсутствія душі. Що скажете, Якове Платоновичу?