– Зачекайте трохи, панове-молодці, – мовив чистим густим басом і повернувся до писаря. – Записав? Добре, пиши далі: тож цим засвідчую свою безмежну відданість його королівській милості, повагу до ідеалів шляхетного лицарства. Але чи може серце моє не обливатися кров'ю, коли бачу страшну наругу над собою, вірним слугою вашої милості? Чи можу залишатися деінде, як не на Запоріжжі, у таборі озброєних однодумців, коли вороги мої взяли собі за ціль зжити мене зо світу, не цураючись ні підлої зради, ані безсоромної брехні чи збройної сили? Коли вони безсоромно начхали на королівські привілеї, сплюндрувавши дідизну мою, Суботів, а мене, всупереч волі пана короля, хотіли піддати смерті без суду, не дивлячись на шляхетне походження вірного слуги королівської милості? Але заприсягаюся всім, що є дорогим моєму серцю, всім, що є святим для мене, твердим словом лицаря і шляхтича: єдино маю на меті, віддавшись долею в руку Господню, мати захист від ворогів моїх, а також захистити тверде слово його милості від свавільства магнатів, які лютими гаспидами отруюють чисте тіло Речі Посполитої, її золоту волю і справедливі закони. Dolor[13] душі моєї примушує мене здіймати зброю лише тому, що patientia[14] вичерпано. Навіки вірний слуга його королівської милості, гетьман Війська його королівської милості Запорізького, Богдан-Зиновій Хмельницький. Дано п'ятого травня року Божого 1648-го у таборі на Жовтих Водах.

Ще деякий час у тиші, яка зацарювала в наметі, чулось рипіння пера по паперу. Нарешті писар зітхнув і підняв голову. Швидко перебіг очима написане, посипав тальком зі срібного ріжка і передав лист Хмельницькому. Гетьман швидко поставив внизу аркуша свій розмашистий підпис, звернув його в сувій, і притиснув до сургучу, завбачливо піднесеного писарем, свою гербову печатку.

– Можеш відсилати, – сказав Хмельницький писарю. Той схилив голову і тихцем вийшов з намету.

– Такі ось справи, панове, – звернувся нарешті Хмельницький до козаків. – Однією рукою мусимо шаблю тримати, другою листи про відданість королеві писати. Навіть якщо для пана Володислава вони ламаного гроша не варті, все одно мусимо. Адже головне для нашої справи – виграти час… Ну то що в тебе, пане Даниле?

– Іван Богун, батьку. Твій новий сотник, колишній сотенний хорунжий у полковника Крутія. З нами от уже другий рік, а нещодавно допомагав Джеджалію в Кам'яному Затоні.

Хмельницький піднявся з-за столу і зробив крок назустріч Івану, Богун піднявся теж. Щиро потиснув простягнуту гетьманом руку.

– Чував про тебе, чоловіче. А тепер ось Бог дав нагоду побачитися. Ти, мовлять, цієї ночі ляхам спати не давав? – Хмельницький доброзичливо посміхнувся.

– Я, батьку, маю такий гріх, – посміхнувся у відповідь Богун.

– То не гріх, – Хмельницький повернувся до столу. – Ну, присядьмо. Хоч як часу не обмаль, хотів би з тобою, пане сотнику, кількома словами перемовитися.

– Слухаю, ваша ясновельможність, – Іван сів на лаву, виклавши піхви з шаблею на коліна.

– Дивно, що раніше Бог не дав нагоди з тобою зустрітися, – задумливо мовив Хмельницький. – Тут наш пан Данило багато хорошого про тебе оповідав, а йому маю віру, як самому собі. Каже він, що маєш ти, Богуне, палке серце і готовий покласти життя за Україну?

– На мить не завагаюсь! – твердо відповів Богун.

– Добре! А ще мовить, не любиш ти ляхів з часів Павлюка-Бута?

– Раніше, батьку, значно раніше.

– Дозволь же запитати в тебе: чому?

Богун звів на Хмельницького погляд палаючих очей:

– Коли до доброго господаря на подвір'я вдираються розбишаки, ламають двері, виводять зі стайні коня, а з хліва дійну корову, таких людей неможливо назвати сусідами, то є розбишаки! Коли з храму Божого знімають дзвони, а його віддають під корчму нечестивому жиду, це є не що інше, як святотатство, замислене слугами сатани! Коли стогін і плач здіймаються над нивами, котрі вже не належать хліборобу, ріками, де риба є власністю магната, лісами, де дичина його ж таки, а в гаях уже не вільно козаку коня попасти, тоді не може бути в серці нічого, окрім ненависті, а думки жадають лише помсти! А що я бачу навколо, батьку? Стогне Україна, благає захисту. Ось і відповідь на твоє запитання!

– Добра відповідь, пане сотнику! – вдарив долонею по столу Хмельницький. – Ох, добра! Доволі вони над нами познущалися! Доволі кров'ю козацькою майдани у Львові, Кракові та Варшаві поливали, головами зацного рицарства стіни своїх цитаделей увінчували. Слухай лишень! – і він, підхопившись, відшукав серед купи книг у кутку намету великий фоліант у темних пергаментних палітурках. Розкривши його за допомогою однієї з численних закладок, почав гаряче читати. – «Гетьман, обозний генеральний Сурмило, полковники: Недригайло, Боюн, Риндич були колесовані, і їм, переламавши щохвилинно руки і ноги, тягнули з них по колесу жили, доки вони не сконали. Полковники Гайдарівський, Бутрим, Запалій; обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на стовпи. Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай; сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті цвяхами до дошок, облитих смолою і спалені повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда роздерті сталевими кігтями, схожими на ведмежу лапу. Старшини Ментяй, Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані. Жони та діти страждальців оних, побачивши страту, наповнювали повітря галасом своїм і риданням, але скоро замовкли. Жонам сім, відрізавши груди, перерубали їх всіх до ноги, а сосцями їхніми били чоловіків, які ще живими перебували, по обличчях їх; дітей, що залишилися без матерів і повзали між їх трупів, пересмажили всіх на очах батьків їх на залізних решітках, під коїми підкидували вугілля і роздували шапками та мітлами…»[15]

Хмельницький спересерця пожбурив книгу на стіл.

– Ось такі реєстри Ярема Вишневецький складає, аби потім почитати на дозвіллі. Усіх! Усіх їх знав, за столом, як от з вами, сидів! Вірно ти мовиш, лицарю – розбишаки! А я від себе додам: кровопивці і загарбники. Тож мусимо з вами сили і навіть життя не шкодувати, а погань цю з України викинути!

Кілька хвилин Хмельницький мовчав. Коли звернувся до Богуна знову, в голосі його вже не було металу, який дзвенів щойно:

– Люди в тебе надійні, дарма що пороху мало нюхали, зате лядську неволю на власній шкірі відчули, якщо не побоялися до нас крізь Дике Поле, Кодак і лядські чати кинутися. Нікого не злякалися. Даси їм відчути, що добра голова над ними, у вогонь і воду за тобою підуть. Зі зброєю як?

– Рушниць немає майже в половини. З шаблями краще, але… Декотрі з киями, з косами.

– Таке в нас поки що військо, – зітхнув Богдан. – Але то пусте, буде краще! Армата буде, припас військовий, китайку на онучі останній сіромаха отримає. Треба лишень молодому Потоцькому хвоста присмажити. От цим зараз і будемо займатися. А поки що, – гетьман повернувся до Нечая, який нечутно стовбичив поряд, – поглянь, чим побратиму допомогти зможеш. Від мене особисто, Богуне, отримаєш два десятки самопалів, усе, що тепер можу.

– Дякую, батьку.

– Ділом подякуєш. Усе, – Хмельницький встав, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

На вулиці Івана наздогнав гетьманський джура.

– Його ясновельможність наказали… Куди рушниці?

– До мене в обоз тягніть, – відповів за Івана Нечай. – Ми собі розберемося.

Доки друзі крокували крізь табір, козаки вже закінчували сніданок, застібали жупани, брали зброю і йшли до окопу, очікуючи на своїх бойових місцях гасла до початку битви. Від табору Потоцького вітерець доносив спів сурем, крики команд, дзвін заліза.

Пишні польські хоругви почали вистроюватись перед шанцями, у яких вночі погосподарював Богун, коли сонце піднялося вже досить високо над обрієм і почало припікати зовсім по-літньому. Здавалось, навіть само денне світило було здивоване разючою картиною, що відкрилася йому на зазвичай безлюдних просторах степу. Весело позирало воно на полки, які готувалися до жорстокої борні.