— Знову ти на брехню штовхаєш! — обурено прошепотів я. — Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.

— Ну, добре-добре! Не кип'ятись! — примирливо прошепотів Ромка.

У підвалі було майже зовсім темно — лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.

— Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! — сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх — вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом — старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»...

— Ой! Що це?! — простягнув до нього руку Ромка.

— Не чіпай! — прошепотів я. Але Ромка вже схопив «дипломат», відчинив і... раптом з «дипломата» посипалися на підлогу... долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.

— Ой! їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!

— Та ти що?! — вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.

— Це... це ж крадені, не державні!

— От-от! — я знову перейшов на шепіт. — Якщо зараз з'являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі...

Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:

— Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!

Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися — у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.

— Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! — весело сказала вона.

Ми з Ромкою тільки роти роззявили.

— Який Ци-циган? — белькотнув Ромка. — Який Свист?!

— Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! — Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.

— Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! — говорив Ромка.

— А чому завтра? — спитав я.

— Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».

— Ну, Цигане, ти підозріливий!

— А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!

— Пізнаєте? — усміхнулась тітонька-лейтенант. — Ваші голоси?

— С-схожі... — розгублено глянув на мене Ромка.

— Але то не ми! Не ми! — тоненько писнув я.

— І на доларах нема ваших відбитків пальців? — вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.

Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!

— М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися... — пробелькотів Ромка.

— А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?

— Ми хо-хотіли злодіїв спіймати... — Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася:

— Такого ще у моїй практиці не було — щоб злодії ловили злодіїв!

— Та ми не злодії! — вигукнув я. — Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!

— Вони нас знають! — підхопив Ромка. — Чесне слово! Чесне слово!

І раптом тітонька-лейтенант... заспівала:

— У нас така традиція —

Порушника міліція

Затримати повинна,

Якщо його провина

Доведена фактично,

Фактично і всебічно,

Всебічно обґрунтована

І запротокольована.

— Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму! Це було щось неймовірне — щоб, затримуючи злочинців, міліція співала! І раптом тітонька усміхнулася:

— Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала — із доларами, і з магнітофоном — щоб перевірити вас. Нечесні обов'язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б...

Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.

— Невже ви мене ще не впізнали? — усміхнулася тітонька-міліціонер.

— Я-Ядвіга Станіславівна? — роззявив я рота.

— Ага! Ага! Скорочено — Яга!

— То ви, мабуть і Маргарита Степанівна?

— Авжеж! — вигукнула вона. — Я — відьма Маргарита, підступна і сердита.

І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з'явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з'явилася стара артистка Маргарита Степанівна.

— Я ж не забула, як ви мене провели додому, — сказала вона. — Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда?

— М-мріяли! — сказав Ромка.

— Правда! — сказав я.

— Але мушу вас попередити, — мовила Маргарита Степанівна. — Користуватися окулярами треба дуже обережно. Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди...

Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з'явилися окуляри.

— А клоун-фокусник Рудольфо — хто він? — несміливо спитав Ромка.

— І Дід Мороз, і дідусь у скверику? — спитав я.

— Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку...

— А ви що — розлучилися з ним? — спитав Ромка.

— Чого це розлучилися?! — вигукнула Маргарита Степанівна.

— Ну, ви ж одна зараз живете.

— Чого це одна?! — знову вигукнула Маргарита Степанівна.

— Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, — сказав уже я.

— Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть?

І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:

— Люблять ча-рів-ни-ки

Їсти дитячі сирки,

А на додачу, а на додачу

Ще й ковбасу дитячу!

Бо усі чарівники

Зберігають навіки

Вдачу дитячу,

Вдачу дитячу,

Вда-ачу дитя-ачу!..

А тепер, тепер прощайте

І про те, що я сказала,

Ви не забувайте!..

І Маргарита Степанівна зникла... Я глянув на ящик, де лежав «дипломат» з доларами, — він теж зник...

— Ну, ситуація! — розгублено промовив Ромка. — Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!

— Ховай швидше! — вигукнув я. — І не спокушай ні себе, ні мене!..

— Я-то сховаю, — зітхнув Ромка. — Але... Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!..

— Станеться-станеться, не хвилюйся! — запевнив я.

І воно таки сталося... Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.

Після того як ми одержали від чарівниці-артистки по парі чарівних окулярів, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.

— Раніше моя бабуся весь час щось губила — то окуляри, то ножиці, — зітхав Ромка. — А тепер — ні-чо-гі-сінь-ко!

— І моя окуляри перестала губити, — зітхав і я.

І якось Ромка сказав:

— Слухай, їжачку, а ходімо в міліцію!

— Тю! — вирячився я на нього. — Що — здаватися? Ти щось накоїв?

— Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.

— От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити... Тепер у міліцію зібрався.

— Ненавиджу злодіїв! — аж скреготнув зубами Ромка. — На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх... Я ж тобі казав.

І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки — звичайні собі люди. Тато — інженер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки — бізнесмени. Тобто тато — бізнесмен, а мама — бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, «всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.