Підійшов Фазор і, поклавши рибину на банановий листок, почав її чистити. Бхомбол здивовано стежив за тим, як спритно орудував він ножем. Кілька круків закружляли над рибиною, потім посідали на сусіднє дерево. Звідкись з'явилося два собаки. Вони стояли неподалік і дивилися, як ріжуть рибу. Прилетіли два яструби і теж почали кружляти над берегом. Один сів на мангове дерево і пронизливо закричав. Під цим деревом веслярі готували щось собі на обід у чорних глиняних горщиках. Селянки, старі діди й діти підходили до берега і з цікавістю оглядали подорожніх.

— Звідки ви? — спитала добродія Мухурі одна жінка, одягнена в сарі з грубої тканини. Через плече в неї був перекинутий довгий рушник, в одній руці вона тримала великий глек, а в другій — маленьку паличку, якою чистять зуби. Її сиве волосся було підстрижене.

— Ми пливемо з Чормадаріпура, — відповіла дружина добродія Мухурі, мішаючи ложкою в казані.

— Куди?

— В Джурботтол.

— До кого?

— До пана Боша.

— Там живе ваш батько?

— Ні, тітка.

— А це ваша донька?.. Яка гарна! А хлопчик?

— Це небіж пана управителя контори в Чормадаріпурі.

— Який гарний хлопчик!.. Чому ви варите обід на березі? Тут вештається стільки людей… — Жінка глянула на веслярів. — Ви краще б зайшли в якусь хату в селі.

— Але ж ми тут нікого не знаємо.

— Шкода. Може, ви завітаєте до мене? Он мій дім, той, що під бляхою. Тут кожен скаже, де дім Дхотіндотто. Це мій молодший син. Він служить чиновником на залізниці і живе в місті. А тут я живу сама. Хіба можна довірити чужим вести господарство, пасти корів, працювати на городі? Ходімо краще до мене. Зараз я скупаюся і повернуся! — З цими словами жінка подалася до води.

Рибу вже почистили і покраяли на шматки.

— Молоті, — сказала дружина добродія Мухурі, — візьми оці вісім шматків і віднеси їх веслярам.

— Ну як, готовий у вас обід? — спитала мати Дхотіндотто, повернувшись од річки.

Знімаючи з вогню казан, дружина добродія Мухурі відповіла, що обід готовий, залишилося ще тільки приготувати рибу.

Як тільки жінка пішла, Бхомбол подався купатись. Підійшовши до берега, він побачив двох хлоп'ят, своїх однолітків, які плавали й пірнали. Біля самого берега купалося ще кілька чоловік. Трохи вище по течії якась жінка мила голову, а інша прала. Кілька хлопчаків, стоячи по коліна у воді, ловили рибу. Час від часу вони кричали один на одного:

— Обережніше! Ти сполохаєш усю рибу!

Бхомбол з розгону кинувся у воду, пірнув і виплив далеко від берега. Незабаром люди на березі почали здаватися йому далекими і маленькими. Течія була дуже швидка. В таких місцях бувають крокодили. Згадавши про це, Бхомбол злякався і поплив до берега, але його почало відносити нижче. Коли він врешті виліз на берег, йому довелося багато йти. Ще здалека хлопець побачив, що на березі зібрався натовп. Усі показували на середину річки. Посеред річки пливло щось велике й чорне, дуже схоже на дошку. Цей темний предмет наближався до другого берега, потім несподівано зник під водою. Тільки тепер Бхомбол зрозумів, що це була не дошка, а крокодил.

— Ну що ти за хлопчисько! — вигукнув добродій Мухурі, побачивши Бхомбола неушкодженим. — Ти що, загинути хочеш? А коли б крокодил оце спіймав тебе?

Молоті дивилася на хлопчика великими очима.

— Подумаєш, герой! — мовила вона, стуливши губи.

Такого Бхомбол не чекав.

— Ти налякав мене, — знову сказав добродій Мухурі. — Твій дядько доручив мені глядіти тебе. Та хіба за таким устежиш? Як це тобі не спало на думку переплисти річку верхи на крокодилі?

Більше ніхто вже не наважувався лізти у воду. Усі, стоячи на березі, набирали воду з ріки й обливалися нею. Люди були налякані появою крокодила. Обід був уже готовий. Їли кхічурі[54]і рис із рибою.

Надійшла мати Дхотіндотто — вона несла молоко й солодощі з кокосового горіха, загорнуті в бананове листя. За нею ішов пастух з великою в'язкою бананів.

— Бери, дочко, — сказала жінка, віддаючи все це дружині добродія Мухурі. — Як знаєте, але в мене дома вам було б краще.

— Не турбуйтеся про нас, — ввічливо відказала дружина добродія Мухурі.

— Але ж ви гості нашого села! Не я, то інші зробили б для вас те саме! — З цими словами літня жінка пішла собі.

Після обіду вони попливли далі. Сонце стояло вже високо. Бхомбол сидів під навісом і дивився на береги. Мимо пропливали села, дороги, дерева, люди, що купалися біля берега. Вода леліла на сонці, по небу пливли легенькі хмарки. Усе вмлівало в полудневій спеці. Навіть птахи, здавалося, завмерли над річкою. Вітрець ущух.

Під деревом сидів пастух і грав на сопілці. Десь протяжно замукала корова. Веслярі тепер веслували зовсім помалу. Бхомбол довго сидів, дивлячись на берег, і не зчувся, як задрімав. Він проснувся, аж коли добродій Мухурі погукав його. Хлопець сів і здивовано озирнувся. Він не міг пригадати, коли він заснув. Човен стояв біля берега, веслярі вже посходили з нього і за мотузку підтягували ближче до пристані. Молоті бігла шляхом до села. Дружина добродія Мухурі йшла слідом за нею. Бхомбол квапливо зійшов на берег і подався за дружиною добродія Мухурі. Поруч з дівчинкою стрибав якийсь рудий пес з білим хвостом. Іноді пес роззявляв рота, висолоплював язика і віддано заглядав у вічі Молоті. Обабіч дороги стояли хати під соломою і під бляхою, росли мангові дерева. Подекуди розлягалися рисові поля. Був уже вечір. На дорогу падала тінь від будинків і дерев.

— Бачиш он там, — сказала дружина добродія Мухурі, коли Бхомбол наздогнав її, — дві кокосові пальми і невелику повітку? Там наша господа.

Молоті була вже на подвір'ї. З хати квапливо вибігла бабуся і, зупинившись посеред дороги, ждала гостей. Слідом за нею вибіг чоловік з амулетом[55] на шиї і пішов дорогою до пристані. Одночасно з Бхомболом до будинку підійшов і Мухурі з дружиною.

— Ну от, слава богу! — радісно вигукнула бабуся, — А я вже думаю — вечір, а вас нема та й нема.

Усі низько вклонилися старенькій, Бхомбол також. Старенька, взявши його за підборіддя, промовила:

— Живи вічно, хлопчику мій! Як ти засмаг! Заходь до хати.

— Хорі, де ти? — погукала вона уже в хаті. — Дай цьому хлопчикові кокосовий горіх… А ти, невістко, постели мату на веранді. — Потім, не чекаючи, поки дружина добродія Мухурі виконає її наказ, вона сама винесла з сусідньої кімнати мату й постелила. — Сідайте, зараз така спека! Та ви ж цілий день, мабуть, нічого не їли! Молоті, де ти?

— Тітонько, ми пливли дуже добре, — сказав добродій Мухурі. — В Кіштопурі зварили обід і попоїли. Одна жінка дала нам молока, солодощів з кокосового горіха і бананів. Коли мені було п’ять років, — звернувся він до Бхомбола, — мої батьки померли, і тітка виховала мене. Я люблю її, як рідну матір… А це той хлопчик, про якого я писав вам, тітонько.

— Я так і подумала, побачивши його, — відповіла старенька. — Хорі, де ж ти?

— Хорі пішов допомогти принести речі з човна, — сказав добродій Мухурі. — Він незабаром повернеться. Хай Бхомбол поки що трохи відпочине.

Добродій Мухурі уже розповідав Бхомболові, що його тітка, у дванадцять років залишившись удовою, повернулася в батьків дім.

Відтоді вона жодного разу не покидала село. Зараз їй сімдесят вісім років. Бхомбол помітив, що в неї було мало сивого волосся, всі зуби цілі, гарний зір і пряма постава. Тільки на лиці подекуди були зморшки. На шиї вона носила такий самий амулет, як той чоловік, що вийшов їм назустріч.

У хаті було дуже чисто й прибрано. На подвір'ї з одному боку ріс базилік, з іншого був колодязь, поряд— паркан, увитий ліанами. Біля паркану росли баклажани й перець. Неподалік видно було бамбуковий гай. Звідти долинав стукіт: хтось довбав стовбур дерева. Може, то був птах тунтуні…

Бхомбол умився біля колодязя і знову повернувся на веранду. Та йому не сиділося на місці. Він хотів уже встати й піти погуляти, коли тітка добродія Мухурі сказала: