Дверцята в паланкіні були зачинені, і я нічого не бачила. Було вже холоднувато, але мене від цього крику кинуло в піт. На мені було багато прикрас. В цей час чую — Модон кричить: «Гей, стережіться! Не підходьте близько! В паланкіні їде племінниця самого пана Чоудхурі».
Після цього все стихло, розбійники зникли. Носильники підхопили паланкін і кинулися було тікати, але Модон гримнув: «Не біжіть! Ідіть потихеньку!» Потім він підійшов до паланкіна і сказав мені: «Не бійтесь, ці боягузи розбіглися». Та все-таки мені було страшно.
— А хто такий пан Чоудхурі? — спитав Бхомбол.
— Це мій дядько. Подейкують, що один час він очолював розбійницьку ватагу. Коли була маленька, в нашому селі розбійники пограбували кілька дворів, але до нашого ніхто й близько не підійшов.
— Ви заважаєте мені спати! — почувся невдоволений голос Молоті.
— Гаразд, гаразд, ми не будемо розмовляти! Спи, — сказала бабуся й замовкла.
Бхомбол заснув, роздумуючи над словами старенької
Прокинувшись рано-вранці, він устав і, не сказавши нікому й слова, пішов стежкою, мокрою від роси. Перші промені сонця вигравали на верховіттях дерев. Коли Бхомбол повернувся назад, то виявилося, що в домі всі були стурбовані його зникненням. Після сніданку Бхомбол мав уже йти до річки.
Він попрощався з тіткою добродія Мухурі і з його дружиною. Нарешті він вирушав додому, але йому чомусь було невесело.
— Приїжджай до нас знову, — сказала жінка, благословляючи його в дорогу.
— Не забувай свою бабусю, онучку, — додала старенька.
Добродій Мухурі провів Бхомбола до самої пристані; поруч з ним усю дорогу біг рудий пес.
Біля ріки хлопець оглянувся й побачив, що бабуся, дружина добродія Мухурі і Молоті стоять на дорозі і дивляться йому вслід. Молоті стояла під деревом манго. Кучеряве волосся спадало їй на очі й на щоки.
Тільки-но Бхомбол скочив у човен, він відчалив.
— Будь обережний, Бхомболе! — кричав з берега добродій Мухурі. — Не впади у воду!
Рудий пес стояв поруч з ним і теж дивився на човен. Поступово добродій Мухурі, пес і все село ставали дедалі меншими й меншими і нарешті зовсім зникли з очей.
Коли човен підплив до завороту, Бхомбол чомусь відчув себе самотнім, йому здавалося, що він у човні сам і що навкруги нема нікогісінько, тільки вода…
Сонце вже заходило, наближався вечір. Бхомбол побачив залізничну станцію, базар, будинки, склади, великі дерева. Це був Дургапур. Потім показалася пристань. Біля самої пристані був вир. Стерновий обережно розвернув човна і потихеньку підвів його до берега. До самої води підходила добре знайома кожному дургапурцеві дорога. Бхомбол вийшов з-під навісу і, показуючи рукою на берег, мовив стерновому:
— Кермуйте туди, до хлібного дерева. Ліворуч від пристані росли вкриті білим цвітом сливи.
Скільки разів у полудень Бхомбол сидів у затінку під цими сливами й дивився на широку безлюдну обмілину, слухаючи воркування голубів і шелест листя!
А хто це стоїть там на пристані? Ще човен не причалив до берега, а Бхомбол уже впізнав свою старшу двоюрідну сестру Рані та її приятельку Падму, в якої він ночував по дорозі в Чормадаріпур. А де ж син Рані — Кхокон?
Не встиг човен причалити, як Бхомбол скочив на берег.
— Хто це? — почув він. — Та це ж Бхомбол! Бхомбол двічі низько вклонився, торкнувшись головою до ніг кожної з жінок.
— Ну як, порозумнішав? — спитала Рані. — Як дядько?
Бхомбол буркнув щось невиразне, потім обернувся до пристані.
— Гей, Шучі, неси речі! — крикнув він. — Я йду додому.
— А чи знайдеш домівку? — посміхнулася Рані. — Ходімо…
— А ти не показуй, — мовив Бхомбол і подався до села.
— Падмо, я бачив твого чоловіка в Чормадаріпурі, — сказав він, ідучи. — Він їхав на велосипеді.
— От гульвіса, — засміялася Падма. — А моя свекруха гадає…
Та Бхомбол не слухав її.
Уже після вечері, коли Бхомбол ліг спати, він почав згадувати події останніх днів. Скільки нових людей він зустрів, скільки нових сіл побачив! Ось він повернувся додому і знову побачив Падму. Не пощастило зустрітися тільки з бабусею із Шалукдангі. Може, вона ще й досі виглядає його на дорозі?..
Коли ж Бхомбол вирушить у нову подорож?
