Обличчя хлопця стало ще більш здивованим, якщо таке взагалі можливе.

— Ти йшла за мною? — він замовк в замішанні. — Ти хто така?

В останній фразі з’явилися інші нотки. Неприязні. Але... Туземець розмовляв універсалом!

— Я не знаю, де я і як сюди потрапила. Мені потрібно до будь-яких засобів зв’язку...

— А ну забирайся звідсіля поки ціла! Тут не церемоняться з непрошеними гостями!

Із цими словами він, відкривши двері, зайшов до середини.

— Зачекай! Будь ласка! Зачекай!!!

Та двері вже зачинилися за ним, а хатинка, так само тріскотячи і хитаючись, виконала поворот у зворотньому напрямку.

Аріяна розгублено спостерігала за фантастичними маніпуляціями, не розуміючи, що відбувається. Адже вона просто попросила про допомогу. Хіба важко вказати шлях, якщо вже сам не хочеш допомогти? Просто вказати шлях?

Вона попрямувала вздовж стіни до входу, маючи твердий намір дізнатися дорогу. Ось і поворот за кут і...

Входу не було. Аріяна здивовано подивилася на стіну без вікон і дверей. Колодязя також не було. Це як? Адже вона сама бачила, як хатинка повернулася, отже, вхід має бути тут. Щось потерлося об її ногу, і вона мало не підскочила з переляку. Та це був всього-на-всього Малюк.

— Ти мене наздогнав? — задумливо сказала Аріяна, підняла його на руки і визирнула за ближній кут. Біля протилежного кінця виднівся колодязь... — Я з’їхала з глузду?

Вона, тепер вже повільно, стала просуватися вздовж стіни хатинки. Колодязь все наближався. Аріяна підійшла до кута, на мить їй здалось, що у неї запаморочилася голова, — і все повторилося. Колодязя не було, не було і дверей. Серце калатало шалено. Із сусідньої сосни знущально каркнув ворон.

Зробивши ще дві спроби на більшій відстані від хатинки, Аріяна змогла обійти її нормально тільки коло самої смуги лісу. Піти прямо — той самий ефект: запаморочення, зворотня сторона галявини. Ось і колодязь, ось і вхід. А дістатися до нього неможливо. Як же так?

Це все ненормально. Такого не буває. Та краще про це зараз не думати. Якщо думати про це зараз, то без психіатра не обійтися. Потрібно забиратися звідсіля, і якнайшвидше. Куди завгодно. Хоча б туди, звідки хлопець вийшов. Він же йшов звідкись? Не всі ж тут такі...

Вона, кинувши останній погляд на дивну хатинку, швидким кроком попрямувала до лісу. Стежки не було. Байдуже, просто буде йти прямо.

На ліс опускався вечір.

…До берега величезного лісового озера Аріяна вийшла, коли грозове небо, що тонуло у водному плесі, вже не пропускало жодного сонячного відблиску. Темрява навколо дихала, шелестіла, непомітно огортаючи обіймами страху. Дівчина на злегка тремтячих від пережитого хвилювання і втоми ногах підійшла до першого ліпшого дерева і присіла, притулившись до стовбура спиною. Вона вже шкодувала, що пішла від хатинки, нехай і такої божевільної. Підібрала під себе ноги і, притисши сумку з дракончиком до грудей, завмерла. До того ж стало значно холодніше. Сильний вітер пронизував темний ліс наскрізь, гнав небом чорні кошлаті хмари. З озера тягнуло сирістю і безнадією. Як? Як це могло статися? Чому однієї миті ти керуєш своїм життям, а іншої – геть втрачаєш контроль над ним? Чи якби будь-яка незначна подія того дня не сталася, вона б опинилася тут? Посеред невідомо де і невідомо як повернутися? Зрештою, яка тепер різниця? Від тисячі думок голова розколювалася. От би закрити очі та прокинутися вже вдома, в теплій постелі. Вдома, де так спокійно, тепло і затишно... Так надійно...

Почуття легкості, свободи, ейфорії повільно почало розливатися венами... І ніяких хатинок на курячих ніжках, дивних туземців, зачарованих колодязів... Нічого цього не стало... Все щезло... Так добре буває лише вдома... Вдома...

...Відчуття вихором увірвалися в свідомість та в реальний світ. Аріяна з невимовним жахом виявила, що борсається по шию в крижаній воді, відчайдушно намагаючись втриматися на поверхні. Та хтось, міцно обхопивши її, не давав можливості пливти. Час від часу її затягало вниз, під воду, вона захлиналася, із неймовірним зусиллям виринала, усвідомлюючи тільки одне — стихія перемагає її, паралізує тіло, сковує волю, поглинає повністю. Залишилася лише паніка. Народжена давньою фобією. Сили вичерпувались, опір слабшав. Її здолали, вона потоне… Раптом під ногами з’явилося дно. Дно! Викашлюючи воду, аж легені рвалися, зрозуміла, що з’явилася іскра надії на порятунок. Дівчина вперлася п’ятками в пісок, намагаючись пригальмувати, та з останніх сил кинулася відчайдушно дряпатися і вириватися. Крізь плескіт води та шум дерев до неї долинали зойки болю і люті нападника, але останні спроби звільнитися нічого вже не давали. Ще мить — Аріяна відчула, як її викинули на піщаний берег і... відпустили.

— Скажена кішка... — неголосно промовив голос справа.

Дівчина, тремтячи всім тілом від несамовитого холоду і переляку, повернула голову.

— Ти???

Той самий хлопець, з хатинки, весь мокрий і, судячи з виразу обличчя, неймовірно злий, викручував сорочку, стоячи поряд. — Яка нечисть мене потягла тебе рятувати? Мало під воду не затягнула. Жодних русалок не треба... А дряпаєшся...

Приступ паніки відступав, Аріяна відчула полегшення. Хоча б якесь знайоме обличчя в цій веремії. От тільки… Хто нападав? Що взагалі тут трапилося?

На пісок почали падати перші дощові краплини, та вона їх не помічала.

— Ось, візьми консентію. Пережуй, повільно, як можна довше не ковтай.

Хлопець простягнув їй на долоні щось темне, і незрозуміле, схоже на скручений сухий листок. Аріяна машинально взяла, але їсти не стала. Гострий погляд світлих очей заворожував — не відірватися.

— Що це? — злегка стукочучи від холоду зубами, спитала вона.

— Хочеш, щоб русалки все ж втопили тебе, — як хочеш.

Аріяна подумала, що не відомо ще, хто тут більше божевільний, та все ж спитала:

— Що сталось? Я нічого не розумію...

— Навіть мала дитина знає, що до Озера Русалок підходити неможна — зачарують та втоплять! Не знаю, звідки ти і що в тебе за проблеми, — він багатозначно постукав по чолі пальцем, — але я б на твоєму місці пожував консентію і забирався звідси, поки русалки не заманили тебе в воду знову.

Він натягнув сорочку, витер дощові краплі з обличчя і зібрався йти. А статура у нього, виявляється, як у хорошого спортсмена. Напевно гарний плавець.

— Стій!

І тут почалося. Тепер не краплі, а струмені дощу полилися з неба, просто як на зло! Аріяна розгублено спостерігала за фігурою хлопця, що розчинялася в темноті, її єдиною надією...

Вона схопилася з піску і, механічно запхавши до кишені ту саму консентію, кинулася вслід. Мокрий одяг був тяжкий і дуже заважав.

— Стій!

Раптом, ледь чутний крізь шум зливи, пролунав слабкий писк.

— Малюк!

Як же вона могла забути? Довелося повернутися. Майже навпомацки знайшла сумку коло того ж дерева, де сиділа. Стіна дощу злилася з вечірніми сутінками, звівши видимість майже до нуля. Під ногами вже хлюпала грязюка, Аріяна раз у раз ковзалася.

— Зачекай! Прошу тебе! Зачекай!

Попереду слабо показався силует. Дівчина наздоганяла його.

— Зачекай!

Спіткнувшись об виступаючий корінь дерева, Аріяна з розбігу плюхнулася в новоутворене болото, викинувши руки вперед, щоб не впасти на ношу. В правому коліні гаряче спалахнув біль. Вона спробувала піднятися, але нога одразу ж підкосилась, і Аріяна різко осіла. Її охопила така злість на себе, на цього невідомого хлопця, на весь цей дурнуватий світ, на цей абсолютно невдалий з усіх поглядів день, що навіть, здавалось, біль стих. Та піднятися так і не змогла.

— От і забирайся собі до своїх русалок, — майже нечутно прошепотіла вона. Гнів проходив, проте ставало нестерпно жаль себе. Вже й не розрізнити, де по обличчю стікають краплі дощу, а де сльози...

— Дай руку!

Аріяна з подивом підняла заплакане лице. Хлопець стояв поряд, простягаючи долоню.