— Вибач мого друга. Він не такий вже й поганий, просто пустував. Мене звати Нестор. А тебе?

Аріяна, все ще не обертаючись, гарячково міркувала, як відшити його якнайшвидше. Хм, краще за все — правда. Дівчина повільно обернулася і, максимально намагаючись зобразити на обличчі щось на зразок «Як ти мені набрид!», жестикуляцією показала на своє горло, заперечливо похитавши головою.

— Ти не хочеш розмовляти?

Аріяна повторила жест виразніше.

— Ти не можеш розмовляти?

Дівчина зобразила чудо прозріння і повернулася йти.

— Стій, це не має значення! Ти тому така непривітна? До тебе погано ставляться через німоту?

Такого повороту вона не очікувала. Поки обмірковувала наступний хід, настирливий залицяльник наздогнав її і пішов поряд.

— Ми можемо спілкуватися переписуючись.

Що далі то гірше. Показати, що вона писати не вміє? Не повірить. Тоді що?

— Нестор! Ти на кого крамницю залишив? Прийде брат — підеш упадати за дівчатами! Повернися негайно!

Сердитий голос позаду кликав хлопця.

— От водяний! Ти мені зовсім голову запаморочила. Та я тебе все рівно знайду пізніше.

Він легко торкнувся її руки і повернувся йти. Раптово зупинився і кинув слідом за Аріяною:

— В тебе хлопець є?

Ось! Це найкращий спосіб! Дівчина, не обертаючись, позитивно кивнула головою.

— Не дуже переконливо! А якщо і так, я все рівно спробую щастя!

Аріяна не втрималася, озирнулася. Нестор вже йшов, а вдалині вона помітила, як обертається Ілля.

Розділ 7

Ледь було піднятий настрій впав нижче плінтуса. Суцільні ляпи. Сама себе вже перевершила. Вона втекла від злощасної крамнички і йшла зараз подалі від людей, сварячи себе на чому світ стоїть. Ніби нічого страшного не сталося, а якщо зібрати все разом — так гидко на душі. Веселий шум і гамір навколо почав дратувати, захотілося тишини і спокою. Ноги самі по собі привели до берега річки. Дівчина приглянула місцинку коло старої верби і, впевнившись, що нічого її тут не потривожить, всілася додолу. Над поверхнею води витала сумна, але дуже красива пісня — це дівчата, виплітаючи квіткові віночки, співали трохи далі берегом. Сонце золотило воду, навіть дивитися боляче. А вже добряче за полудень. Як швидко день проходить! І час спливає, як вода. І не зупинити, не повернути. У всі віки існувало таке порівняння. Тільки зараз воно було не абстрактним, як раніше, а живим, і навівало сум.

Вона не змогла би відповісти, скільки вже сидить тут, слухаючи гіпнотичне дзюрчання.

— Можна коло вас примоститися, рибку половити? Ні, не йдіть... Я не хотів вам завадити. Не втікайте!

Та Аріяна вже мчала вздовж берега — треба рухатися далі.

Аріяна завернула за склад дерев’яних ящиків на околиці ярмарку. Не змогла б сказати, чому втекла, та й чому зараз ховалася від людей. Повернулася в пошуках затишної місцинки і злякано завмерла. Перед нею була клітка з вовком. Сірий — власне так назвав його Ілля в лісі. Події тоді відбувалися блискавично, та цю ошкірену морду дівчина запам’ятала. Звір люто метався всередині, а побачивши заблудну вівцю, миттєво кинувся в стрибку, але, вдарившись грудьми об грати, відскочив і загарчав ще голосніше.

— Чого розбушувався! А ну тихо!

Жіночий голос наближався з протилежного боку. Аріяна швидко пригнулася і втиснулася в найближчу щілину. Вона не бачила, хто підійшов до клітки, та виявилося, що людей було кілька.

— Якщо ти досі нічого не знайшла, про що може бути розмова?!

У того, хто говорив голос був холодний, трохи роздратований.

— Я все виправлю, потрібен ще час!

— Свято скоро закінчиться і всі роз’їдуться. Тебе тішить перспектива волочитися в пошуках віддаленими селищами?

— Я все встигну! І якщо я знайду те, що вам потрібно, ви допоможете мені зайняти місце Медії?

— Ти не надто багато хочеш?

— Я вже примітила декого! І, кажуть, у лісової відьми, Яги, також може бути щось цікаве!

— До неї не потикайся. І взагалі тримайся подалі.

— Але...

— Всі ці розмови — дурниці. Нічого в неї нема. Невідомо, чи є вона сама взагалі. Коли її останній раз бачили?

— Але цей ледацюга її...

— От власне. Може, відьма скопитилася давно, а хлопець приховує це. Крім того у неї завжди був могутній покровитель, так що в будь якому випадку туди не потикайся, все зіпсуєш.

— Як скажете.

— Ну? Чого стоїш? Вперед, час не чекає.

Почулися кроки, що віддалялися, і невиразне бурмотіння.

— Вже стільки часу пройшло, а ми нічого не знайшли. Думаєш, Вартові встигли тут все перелопатити і сховати?

— Не схоже. За моїми даними, ніхто з них не з’являвся в околиці давненько. Та й Яги не видно вже скільки часу. Може, просто шукати більше нічого?

— Ти про хлопця не забувай.

— Намагався слідкувати за ним минулого тижня, нічого підозрілого. Хатинка та селище. Часом до лісу йде, але там його відразу губив, він просто спец по заплутуванню слідів. З місцевими майже не спілкується, вони з ним також. Навряд чи він щось знає і тим більше шукає. Думаю, Вартові покинули цей сектор і відьма одразу зачахла без покровителів. До речі, коли наступна перекидка? Тепла вода – неймовірна розкіш...

— Чого сьогодні не скористався, коли я прийшов? Чекай тепер наступну.

— Та добре, робота є робота. Я все ж думаю, дарма час витрачаємо. Якщо Вартових не видно на такій події, очевидно, ресурс використаний.

— Якщо не видно, нам тільки легше. Був би тут, якщо б вони пхалися всюди. І сам знаєш: здається, все знайшли, а тут як піде наступна хвиля — то там з’явиться, то там.

— Навряд чи вона скоро піде. До речі, ти чув, що Вартові знайшли і заблокували ще один перехід? У сьомий сектор.

— Всюди пхають носа! Як вони знайшли?

— Не уявляю.

— Хтось попався?

— Угу.

— Конкурентів менше.

— Теж вірно.

— Тихіше, приваблюєш увагу. Нам вже час. Може, ще самі щось знайдемо, йдемо.

Шурхіт кроків давно стих, а Аріяна все не наважувалася покинути свою схованку. Вона марно намагалася вгамувати шалений стукіт серця. Друга частина цієї дивної розмови пройшла напівшепотом, але Аріяна чула кожне слово. Кожне. Сказане універсалом. Спочатку тільки дивом не зірвалася з місця, не кинулася вперед. Потім зрозуміла, що зробила вірно. Бесіда їй не сподобалася. Відчувалася якась загроза. Небезпека. І вони згадували Іллю. Слідкували за ним. Може, і її засікли? Ні, той, перший, казав, що це було минулого тижня. Треба би хлопця відшукати і все розповісти, а то тривожно якось. Та... хто гарантує, що не всі вони однакові?

Дівчина закрила очі і прислухалася до внутрішнього голосу. «Ілля підозрював в тобі ворога, та все рівно допоміг», — промовляв голос. А якщо власне тому допоміг, що сподівався вивідати у ворога щось?Чому тоді, нічого не дізнавшись, не вигнав, навіщо витягнув з колодязя? Навіщо дозволив прийти сюди? Може, збирається використати проти цих невідомих?Ні-і-і-і, не хочеться вірити. А якщо? Адже ти навіть не розумієш, в чому суть їх ворожнечі. Раптом всі однакові?Він не такий. Згадай хатинку, як вона захищена; завісь, за котру не можна заходити, — ти знаєш, що там?Він залишив мене одну, я могла заглянути, він це знав. А що було б потім? Він сам казав, що дізнається про це.Не вірю, що він поганий. І Малюка привів назад, а міг кинути у лісі. Дракончик сам за ним пішов.Міг відігнати. Він його боїться.Та дозволив залишитися. Ти наївна і дурна. Запудрив тобі мозок, чекаєш бабусю, котра, ймовірно, ніколи не з’явиться.Але він зовсім не втримував мене, я могла в будь-який момент піти. Це тобі так здається. Залишилася — під наглядом, пішла — простежив куди.Він сказав мені правду про універсал. Правду можна подати по-різному або взагалі частково.Їх розмова не сподобалася. Вони з тією відьмою, котра на Даринку напала. Те, що вони погані, не робить Іллю хорошим.Але і не робить поганим. Є презумпція невинності. Якщо вина не доведена, за замовчуванням він невинний. В тобі говорять емоції, а не розум.Якщо я не буду вірити йому, то тоді кому? Я залишуся зовсім одна. Лише б не пошкодувала...