Помітивши гайдука, котрий стрімголов спускався по глиці донизу, Сафар–бей вихопив з–за пояса пістоль і вистрілив. Гайдук розціпив руки — і каменем полетів у прірву.

— Дорога вільна! — вигукнув бюлюк–баша. — Вперед!

Та не встиг ніхто з яничарів ступити й кроку, як Петр, вирвавшись із рук Абдагула, кинувся до глиці, обхопив її руками й ногами і шпарко шугнув униз.

— Прокляття! Стріляйте! — вигукнув Сафар–бей.

Онбаша Хапіч вистрілив, але промахнувся і ринувся по ворині слідом за ним. За Хапічем помчали Абдагул, Сафар–бей, а там, один по одному, почали спускатись і яничари.

Петр знав, що в замку спокійні за чорногірські стіни, бо дозорці при найменшій небезпеці подадуть димовий сигнал. Смерть брата так потрясла його, що він раптом осягнув усю мерзенність свого вчинку і вирішив будь–що попередити товаришів про небезпеку.

На сторожовій вежі не видно було нікого. Певно, бій в ущелині відвернув увагу дозорців од цієї стіни. Яка легковажність! Хоча б один гайдук лишився тут, на своєму посту!

Петр сплигнув з ворини і біг до палісаду, картаючи подумки безпечних дозорців, наче не сам привів сюди яничарів. «Якщо Сафар–бей має мотузяні штурмові драбини, то через кілька хвилин проникне всередину! Що ж тоді буде? Всі загинуть…»

— Браття! — крикнув з натугою. — Другарі! Сюди! Пильнуйте чорногірську стіну–у!

Позаду почувся тупіт. Петр оглянувся і побачив перекошене від злоби обличчя Абдагула, занесену з ятаганом руку. В ту ж мить ятаган блиснув проти сонця вузьким лезом і вп’явся юнакові в шию.

— Собака! — вигукнув Абдагул, вирвав ятаган і ще двічі пронизав ним уже мертве тіло.

Надбіг Сафар–бей. З гори один по одному спускалися яничари. У кожного за плечима, в торбині, міцна мотузяна драбина з важким залізним гаком–лапою.

— На штурм! На штурм! — закричав бюлюк–баша.

Зі свистом метнулися вгору гаки. Одні впали назад, додолу, деякі зачепилися за палісад. По драбинах подерлися вгору перші сміливці; на вітрі залопотіли широкі червоні шаровари.

За першою хвилею нападаючих поліз і Сафар–бей.

Стіну було взято без опору. Тільки тоді, коли з півсотні яничарів проникли в двір, ударив на сполох дзвін. Злякано закричали гайдуки, не розуміючи, звідки взялося лихо.

Воєводи Младена у стані не було. Як тільки долинув шум бою на сливенській дорозі, він залишив півтора десятка гайдуків, а з рештою помчав на допомогу своїм. За старшого призначив Ганчо, сміливого, дужого, але не дуже розумного гайдука. іншим разом воєвода не довірив би йому оборону зборища, але тепер, коли на Чорній горі стояли надійні дозорці, а на сливенській дорозі розгорався запеклий бій, на Ганча, подумав він, можна було цілком покластися.

Та Ганчо підвів. Після від’їзду воєводи більшість гайдуків згромадилися на західній стіні, звідки було добре видно бій у долині. Сюди ж вийшла й Анка. Ганчо з п’ятьма гайдуками стояв на південно–східній стіні, якраз проти Чорної гори. Та коли зі сливенської дороги донеслися гучні крики й постріли, не витримав і перейшов на західну стіну. А товариші, не дуже шануючи його як старшого, один по одному перейшли туди теж.

Поява яничарів у тилу приголомшила всіх. Почулися розпачливі вигуки: «Нас обійшли! Ми пропали!»

Ганчо відразу збагнув, якої помилки припустився. Виправити її можна було хіба що ціною власного життя. В усякому разі здати стан і живим з’явитися перед очі воєводи він і в гадці не мав. Треба рятувати те, що можна!

— Драгомире, — звернувся до старого гармаша, — дай сигнал воєводі, що ми в небезпеці! А ви, Стояне і Павелчо, рятуйте Анку! Виведіть її в безпечне місце! Решта всі за мною! Виб’ємо яничарів або помремо, другарі!

Він перший кинувся назустріч ворогам, що вже спускалися в двір. Водночас пролунав гучний постріл з єдинорога ^[92]: то гармаш сповіщав воєводу про небезпеку.

Побачивши, що відкинути яничарів не пощастить, Ганчо вирішив зупинити їх між колибами, які розділяли двір навпіл.

— Ставте бочки! Тягніть сюди все — перегородимо прохід! — кричав він, наносячи шаблею удар яничарові, що випередив своїх товаришів. — Протримаємось, поки прийде воєвода!

В одну мить вузький прохід було перегороджено. Крім кількох великих бочок з–під води сюди полетіли столи, лави, соснові колоди, заготовлені на дрова… Ганчо видерся на верх загороди і, заохочуючи товаришів, спритно орудував залізним боздуганом.

Бій заклекотав, завирував. Гайдуки запекло відбивали наступ. Упали передні яничари. У нападників охолов запал. Ніхто не хотів лізти вперед, де свистів, наводячи жах, боздуган Ганчо. Сафар–бей вистрілив із пістоля, але Ганчо, мов зачарований, лишився неушкоджений. Тільки усміхнувся зловісно і телепнув боздуганом щосили одного з яничарів по голові.

— Бийте поганців! — гримів його дужий голос. — За Болгарію! За Болгарію!

Ззаду підступив Павелчо, смикнув гайдука за холошу штанів:

— Ганчо, Анка відмовляється тікати. Що робити?

Ганчо оглянувся і завмер. Через подвір’я до бійців простувала дружина воєводи — в чорному вбранні, струнка і сувора, з мечем у руці. За нею, щось говорячи, поспішав Стоян, молодий русявий гайдук. Видно, благав, умовляв її повернутися, але вона мовби не чула його слів.

Ганчо сплигнув з воза:

— Анко! Мати наша! Зупинись! — Він розпростер перед нею руки. — Я не пущу далі! Там смерть! Що скаже воєвода?

— Ми не повинні здати зборище, Ганчо! Я залишусь тут. Яничари прорвуться в тил Младена тільки через мій труп!

Хоч який недалекий був Ганчо, він збагнув, що ніякі вмовляння тут не допоможуть. Анка не відступиться від свого. Що ж, хай зостається. Він шепнув Стоянові, щоб той не відходив від жінки. А вголос сказав:

— Майко ^[93], ми не відступимо ні на крок. Будь певна! Але дуже прошу, благаю, не підходь до нас! Заховайся в будинок або в підворіття! Ну ж!..

— Ти добрий, Ганчо. Та не треба зайвих слів… Дивись, яничари рвуться вперед! Твоє місце там!

Ганчо повернувся — бій закипів з новою силою. Подекуди яничари вже здерлися на загату. Блискотіли гарячі шаблі. Падали з криком поранені і вбиті. Гайдуки ледве стримували шалений натиск ворога.

Почувся голос Сафар–бея:

— Вперед, молодці! Рубайте гяурів! Не жалійте нікого! Візьміть живою тільки оту вовчицю–воєводиху!

Ганчо, мов розлютований барс, метнувся в саму гущу бою. Боздуганом, як довбнею, розтрощив голову якомусь товстому яничарові, зіпхнув з воза другого і побачив багато вбраного агу. Сафар–бей! Ось до кого б йому добратися!

Але між ним і Сафар–беєм два ряди яничарів! Хіба прорвешся? Лишається одно — розпрощатися з боздуганом, який вірою і правдою служив йому кілька років… Ганчо зірвав з зап’ястя ремінну петлю, розкрутив над головою боздуган, пустив… Тут би й розпрощався Сафар–бей з життям, якби не пробігав між ним і Ганчом яничар. Бідолаха сам налетів на важку залізну булаву з гострими шипахами і зразу впав, мов підкошений.

Переляканий Сафар–бей з огидою витер обличчя, заляпане кров’ю нещасного, який корчився в передсмертних судорогах. Поряд лежав гайдуцький боздуган.

— Великий Аллах! — прошепотів помертвілими губами ага, уявивши себе на місці яничара.

До нього підбіг Карамлик. Швидко витягнув з сагайдака стрілу:

— Зараз я того мерзенного гяура! Собаку!..

Ганчо сіпнувся всім тілом, схитнувся назад. Близько був від нього Карамлик, мав вірне око і міцну руку: стріла пронизала груди гайдукові під самим серцем, мов голка лляну кошулю. Ганчо схопився обіруч за неї, з подивом глянув на тендітне чорне оперення, ніби питав: невже це смерть? — а витягти з рани уже на мав сили. Очі поскляніли, міцні, витривалі ноги, що носили гайдука мало не по всій неосяжній високій Планині, підкосились, і Ганчо впав додолу. Встиг тільки крикнути:

— Тримайтесь, браття!

Яничари завили від радості. Сафар–бей рубонув по руці якогось гайдука і вискочив на загату, захаращену тілами убитих та поранених.

Гайдуки падали один за одним, але не відступали. Ось їх залишилось тільки п’ятеро. Проти кожного билося по двоє і троє ворогів. Решта яничарів розтягали загату, щоб зайти гайдукам у тил. З гуркотом покотилися бочки, розсунулися колоди.