— Мені цього вже не треба, однак на землі залишилися ті, до кого теж навертається холод у груди…
— Але ж у них залишається надія, що згодом тут вони позбудуться сумнівів.
— Послухай… — озвалося в мені щось давнє, крамольне, майже бешкетне і змусило стати перед Миколаєм-Угодником. — А якщо Його нема? Отак зовсім немає нічого, окрім наших вигадок і бажання, щоб Він був?!
— Про що ти? — різко повернувся у мій бік ангел.
— Ти не здогадуєшся? — зів'яв мій порив.
— Як нема? — запитав мене так, начебто я засумнівалася в існуванні самої себе.
— Але ж ти теж стверджував, що не знаєш його лику, — запротестувала я, виправдовуючи своє несподіване зухвальство.
— Не знати лику — не означає заперечувати саме його існування. Зрештою, навіть на землі… Хіба Бог існує в людській уяві одноосібно? Чи ти бачила бодай раз дві однакові ікони Бога?
— Ні, — погодилася тихо. — Однак Його слава така могутня, що не потребує якихось матеріальних доказів. Там і не спадало на думку дошукуватися його єдиного портрета. Досить, що Ісус має своє впізнаване обличчя.
— Ісус живе по праву руку його величі і сяйва, — швидко проказав ангел. — Але Ісус — Син Божий. Такий, як я, як ти, як усі, рожденні Божою благодаттю. Через те він має чітко впізнавані риси. Ми би його впізнали, коли б він став перед нами. А чи впізнали б ми Бога? — начебто самого себе запитав Миколай.
— Миколаю… — майже застогнала я. — Тебе не покарають за це богохульство?
— Тут не карають. Бо тут нема дисидентства. Тут ти маєш законне право на сумніви. Усі свої кари відбувають там. Тут лише люблять і прощають. Лиш не всіх пускають до праву сторону своєї слави.
— А кого беруть?
— Кого люблять найбільше.
— А кого люблять найбільше?
— Вибраних.
— За що?
— Се є велика тайна, і ніхто її не знає, окрім Нього. Але сю тайну нікому не дано спізнати.
— Чому?
— Бо зникне чар. А коли зникає чар тайни, зникає і сама тайна, роблячись зовсім безбарвною і дистильованою. Хіба не так?
— Я теж про це думала в житті. Коли б людям стали доступними закони найпотаємніших речей, вони б знищили і ці речі, і їхніх носіїв у гонитві за їхньою серцевиною.
Миколай мовчав.
— …А ти замислювалася, за якими законами утворилася мова?
— О, так! — гаряче вигукнула я. — Різдво… Ти чуєш? Різдво. Чи малярство… Чи відчай… Спросоння… Зойк… Схлип… Ти чуєш?
— Чую, Маріє… Чую. А музика… Океани захвату і піднесення — і лише із семи нот.
— А наші думки? їхнє миттєве шугання в наших надрах і на далекі відстані…
— А циклічність зеленого і жовтого листя? А зміна дня і ночі?
— А зачаття?
— А ти кажеш… чар…
— Тай-на-а-а… — майже проспівала я, бажаючи схилитися собі до того, що мало назву колін.
Однак я швидше зрозуміла, ніж відчула, що зі мною щось відбулося знову. Бо я вже не мала ні обрисів, ні хітона, ні відчуттів власної тендітності, ні розкошів прозорого волосся.
— Мене не стало?! — запитала я когось, чиї флюїди і бляклий образ ще витали довкіл.
— Тебе давно не стало, — відповів хтось голосом святого Миколая. — Так давно, що й сказати важко.
— То ти не знаєш, скільки я тут і що діється на землі? — уперше заскиглила моя душа.
— Знаю, що сюди ти летіла сорок днів. Сорок днів до першого саду. А скільки тут, не знаю. Бо це не має аніякогісінького значення.
Я не встигла перепитати, чому, як щось неначе шелеснуло збоку від мене — і запаморочливі аромати уповили крила моєї душі.
О, так. Моя душа знову оберталася в крила і тріпотіла перед зримою золотою брамою, укритою чи то небесною росою, чи потом боязні тих, хто раптово ставав перед нею. Брама гойдалася і скрипіла під власною вагою чи власною величчю — і її погойдування паморочило мене, як погойдування посередині вузької кладки над водою. Брама нараз різко розійшлася — і я відчула, як щось безформне, але всеосяжне і всюдисуще, попливло до мене чи я попливла до нього.
Мені ще ніколи не було так легко і весело. Жодне вино, жодне солодке слово і найдурманливіші обійми в земному житті не дали мені такої веселості. Там я була навчена страждати, навіть засинаючи на чоловічій руці, за що сама себе потайки називала мазохісткою. А тут я пливла в невідомість, радіючи невідомості, як дитя.
Усе, усе довкіл розчинилося в прозорому ефірі:
і святий Миколай із його сумними очима і не менш грішними, ніж мої, думками,
і переливи ангельського саду,
і дзюркіт фонтанів,
і моя боязкість,
і моя сміливість.
Усе зникло, ніби ніколи й не існувало.
А я пливла вище, де щось безмовне, але надто лагідне, тихо шелеснуло: «Це дванадцятий сад».
І враз я з подивом і захватом збагнула: це мій Тато впускає мене до себе. Я чула його обійми. Він пригортав мене, як пригортають наречену в моторошній тиші весільної ночі; як пригортають знайдену в океані безглуздя і безуму самотню жінку, що розтає на світанку сирим, хлипливим туманом і зникає у вирії днів, як у смерті, ніколи більше не тривожачи нічого, окрім нечастих спогадів у темені ночі.
Я хотіла розплющити очі, щоб побачити, який він, той, що дихав приязню і любов'ю на мене.
Однак я не шкодувала, що не мала їх.
Радість не потребує очей.
Якби моя воля, я була би півжиття прожила із заплющеними очима, в темряві лагідних рук і палючих цілунків.
Але те, чого мені не вистачало там, я надолужувала в цю мить, коли солодке дихання уповивало мене безвольними пеленами могутнього чоловіка.
Могутнішого я ніколи не знала. Я чула, що він любить мене всією душею. О, він любив мене понад усе… Я тут була його нареченою, його дівчинкою і дитиною. Він тріпотливим диханням приміряв до моїх податливих крил фату.
І я попливла йому в руки — чиста, безвольна, легка, звільнена від забрал і шор, від страждань і самоз'їдання, — і нарешті вже не самотня.
Я хотіла віддатися йому. Без пристрасті — лише з ніжністю і послухом, підкоряючись його волі останньою пір'їною відродженої ним душі. Я хотіла висушити океани всіх своїх колишніх сліз і болю і сказати йому, що я нарешті щаслива.
Але за його брамою голосу уже не чутно нікому.
Дюссельдорф — Чернівці,
1995 рік
Примечания
1
Life vest under your seat (англ.) — рятувальний жилет під сидінням.
2
Ґата (рум.) — кінець, все.
3
Кол нідрей (іврит) — молитва «Усі присягання».
