І у відповідь почула зітхання докору:

— Але ж не зникли назовсім…

— Ні, не так, ти не знаєш, — я спробувала боронитися.

— Не поспішай… Хоч тут не поспішай! — почула натомість благання. — Ми маємо нарешті час і натхнення набуватися тут, скільки захочемо. І все-таки… чому ти так не втішалася мені там?

— Я боялася.

— Чого ти боялася, моя ластівко? — приголубило солодким голосом золото близької душі.

— Я боялася втішатися.

— «Душе моя, душе душі моєї»… — гірко прошепотів голос чиїсь дуже знайомі слова, і я знову гаряче затрепетала:

— Але ж ти теж боявся! Усі боялися. Бо час нашого життя був страхітливий. Хіба ти забув? Він був начинений ламанням хребтів і репресіями. Він наскрізь був брехливий — наш із тобою час!

Голос обгортав мене, не чуючи слів.

— Ти боялася мого віку?

Сльози здушили душу. Чому вони не проливаються на його золоті груди, на його золотий живіт; чому вони кам'яніють і не дають говорити? То пусте, що ми тепер маємо скільки завгодно часу! А якщо і тут не маємо? Якщо нас і тут розлучать, як розлучили в житті?!

Ні, ми мусимо виговоритися вже, не відкладаючи на потім, бо потім знову створять якусь лише одну партію, виконкоми і обкоми, придумають інструкції і моральні кодекси тиранії чи демократії, і вони знову наглядатимуть за нашими душами, вони зволіють усуспільнити бажання, — а потім витурять їх на якусь площу Квітів для прилюдної інквізиції. «А у єзуїтів — всі майдани квітів», — недаремно писав колись один із моїх приятелів. Єзуїти від живих душ пустять у чорний дим найкращий твій цвіт під регіт юрби і зап'ють увечері шампанським, кожен біля котроїсь своєї пасії, чуючи, як подзенькують і на ньому ланці страху і непевності: а що, коли завтра їх також прилюдно спалять і пустять за вітром спалені душі наглядачів?

О, ні, ми мусимо з'ясувати усе тепер, уже.

І душа моя заговорила:

— Ні! Я твого віку не боялася ніколи. Ніколи! Але ти сам навчав мене боязні.

— Я?! Я тебе навчав боязні? Та я визволив тебе із панцирів самотності! Я розірвав усі пута і павутиння, що обмотували тебе роками! Я, що зробив з тебе скрипку, яка говорила без смичка?! Я, що нехтував часом, обставинами, умовностями?! І ти кажеш, що я тебе вчив боязні?!

— Так, це все правда, але правда не вся. Нехтувати будь-чим також треба вчасно… А ти задля мене не знехтував своєю кар'єрою.

— Ну навіщо ти мене діймаєш тепер цим? Ти ж знаєш, чим була для мене робота. Ні сім'я, ні друзі, ніщо — лиш робота.

— Ти мене не розумієш. Кар'єра і робота — це різні речі. А ти ніколи не був просто робітником. Але я кажу про інше…

— То ти хочеш сказати, що я був кар'єристом?

— Ні, і кар'єристом ти не був, але ти хотів більшого благовоління, ніж мав. А більшого тобі ніхто і не дав би, бо тобі й так не було рівних. Але ти хотів мати мене і водночас бути чистим і не заплямованим перед усіма жандармами отої нещадної партії і перед її фальшивими кодексами честі. А так не буває.

— Ти сама сказала, що такий був час. Але ж той час минув, а ти і тоді не захотіла бути зі мною назавжди.

— О, мій любий… — видихнула моя скипіла від давнього болю і образи душа. — Минув не тільки той час. Минуло щось більше. І я зрозуміла, що можу жити без тебе.

— Можеш із іншими?

— Не з іншими, але без тебе. Я тебе швидко наздоганяла в усьому — і в якийсь день зрозуміла, що в чомусь таки наздогнала і в чомусь таки ми вирівнялися. І я змогла без тебе. А інші… мене до них гнав голод самотності. Інші були метеликами. Вони згорали, навіть не долітаючи до мого вогню, і тільки залишали в душі порожні ніші. Та й хіба вони знали, до якого вогню летіли?

— О, тебе міг знати лиш я… — застогнав золотий голос біля мене, заливаючи душу давнім жаром пристрасті і нетерпіння. — Але як ти могла відмовитися від мене, коли ти мене завжди любила?! Ти скупа, я знаю, ти не хотіла казати цього, але ж ти мене любила, правда? — катував голос, не знаючи, що теперішні його тортури дужчі, ніж у найболючішу мить розстання.

Я довго мовчала. Жар минулої пристрасті пік душу, пошарпану тією палючою пристрастю, як парус вітрильника бурею. Спогад не давав говорити. Але те, що я відповіла, було несподіваним навіть для мене.

— Я тебе люблю і тепер. Моє тіло, з якого ти зробив колись скрипку, без тебе струхлявіло і вмерло ще до моєї смерті, бо воно було віддано іншому, але моя душа навіки горить тобою, і плаче тобою, і тепер ще хоче тебе. То голод, то спрага, невтоленна спрага і голод кидають мене до тебе, ніколи не забутого і не спитого ніколи.

— Ти що, прощаєшся зі мною?—злякалася постаріла враз і змеркла душа моєї вічної любові і, наче захищаючись, скрикнула у сяйво довколишнього світу: — Не винен я, голубонько моя, не винен… Я хотів тебе забрати до себе… але я не винен, що знайшов тебе, коли вже був зацементований диявольською силою обов'язків, почестей, рангів, регалій, депутатства, академічності, бісівщини, відповідальності, шантажу, підозри і намагання не мати за собою гріхів.

— Я твій найбільший гріх, якщо справді існують гріхи на світі, бо я прожила, так і не розкрившись, як троянда перед сонцем, перед усіма принадами земного життя, — заперечила я дуже літній «душі душі моєї», що старіла і в'яла на неіснуючих очах.

— Ні! Ніколи ні! Якщо ще буде Судний день, то я й там скажу, що ти була моєю єдиною правдивою радістю у житті і по смерті. Правдивою радістю, чуєш? Бо тут ніщо не втішило б мене так, як зустріч з тобою.

— Навіть, коли б усі газети світу вийшли з твоїми портретами? — вщипнув мій голос.

— Люба моя дитино… Ти завжди була колючою. І я не гніваюся. Але щоб ти знала те, що я тепер знаю напевне: жодна у світі розкіш не варта була блиску твоїх очей і биття твого серця під рукою. Я тут давно, і мені видно краще.

— …А ти хотів зустрітися зі мною уже тут, по всьому? — запитала я тихо, перечекавши хвилювання.

— Я знав, що ми тут колись зустрінемося. Але тут не існує відчуття часу. Час триває поза цими садами, і я не знав, коли тобі може прийти пора зустрітися зі мною. Однак ти прийшла зашвидко. Твоїх ровесників тут мало. Я зрадів, але тепер відчуваю, що ти поквапилася прийти. Чому ти тут?

— Мабуть, мій годинник зупинився, — відповіла я, не замислюючись.

— Я шукав, щоб когось запитати про тебе, але потім подумав: а навіщо? Якщо тебе нема тут, то ти є там, ти там когось любиш, ти там старієш, а навіщо мені було знати про це, коли ти в мені залишилася молодою співучою скрипочкою…

— Бачиш, ти й тут зостався егоїстом, — дорікнула я і почула:

— А хіба ти не збагнула, що любов — це найбільший егоїзм з усіх, що є на світі? Лише любов тримає життя і дає йому дихання. Любов — це вісь, навколо неї обертається усе-усе на світі. Усе, розумієш?

— Але ж нас там учили, що світ тримається на відданості ідеям. І що саме ідеї, а не люди — найважливіше в житті. Хіба не це нас розлучило? — запитала я палко.

— Будь-які, навіть найдурніші, речі самі по собі не розлучають людей, — навчала мене знов молодіюча душа моєї давньої любові. — Людей розлучають наслідки виховання.

— А хіба нас не виховували саме на цих поняттях — поняттях мертвих фантомів? Ти на що змарнував своє життя?

— О, так… Спершу я утверджував патріотичний тоталітаризм, згодом патріотичний демократизм… А це іграшки. Всього лиш блискучі іграшки. Окрема людина важить більше.

— Це ти кажеш звідси, — заперечила я.

— Так, я дійшов такого розуміння лиш тут. А там — це були витончені катівні для душ і добре змайстровані інструменти для розбрату. Люди там придумували різні пафосні, але фальшиві речі, доволі часто підміняючи їх поняттям патріотизму. А вирізнятися можна й не цим.

— А чим?

— Працею і талантом.

— А якщо нема таланту?

— Кажу тобі, працею. Поки ми придумували брязкальця, світ думав головами і працював руками. Праця — ось що є найвищий патріотизм. Жодні слова не замінять праці. Бен-Гуріон, перш ніж творити державу, розкидав гній у кібуці.