Почалась гарячка.
На другий день не полегшало. Гарячка жерла молодицю. Маріора раз у раз зривалась з постелі, щоб бігти на виноградник, рятувати кущі, і багато треба було сили, щоб покласти її назад на ліжко та втихомирити…
Замфір спантеличивсь. Він дозволяв ворожкам робити з жінкою, що їм забагнеться, аби звести її на ноги. Ворожки шептали над Маріорою, підкурювали її, поїли зіллям — нічого не помагалось. Та ж сама гарячка, та ж маячня, той же неспокій…
В просторій молдуванській хаті, вистеленій різнобарвними килимами, обвішаній чудово тканими рушниками, блимає перед образом лампадка. Нерівне червоне світло від неї якось чудно зливається з денним світлом, що тоненькими смужками протискається крізь шпари в причинених віконницях. Зразу, з світу, нічого не можна розібрати в хаті. Чутно тільки стогін слабої, чиїсь тихі хлипання та шепотання. Дедалі з присмерку вирізняються сумна Замфірова постать, гурток жінок біля постелі слабої та скулені, заплакані діти по кутках. Замфір сидить ga столом, підперши голову рукою, і дивиться кудись у простору. Трудно пізнати в нім того повного енергії, сили та життя Замфіра, яким він був ще недавно, перед місяцем. Він тепер осунувся, його горда, міцна постать наче зігнулася, зламалась, очі згасли, на виду осів новий вираз — вираз болю й затятості. Замфір сидів і думав. Про що він думав? Чи про свою кривду, про жінку слабу, а чи про діток дрібних, що, крий боже, посиротіють ще… Хто його зна, про що він думав, сидячи отак, підпершись…
А там, за грубкою, під причілковою стіною, мучилась на постелі Маріора. Жовті, запалі лиця ледве заховали давні риси. Крізь спечені гарячкою уста інколи добувався тихий стогін; здорові чорні очі були заплющені, а коли розплющувались, жінка, здавалось, нікого не пізнавала.
Сусідки-молодиці, скупчившись над хворою, про щось з жвавістю сперечалися, показували на порозвішувану по стінах одіж, на Замфіра, на дітей. Інколи поїли хвору водою з глечика.
Дітвора хлипала по кутках.
В хаті стояла задуха, пахло сухими васильками, якісь тіні ходили по стінах у присмерку.
Чекали на попа.
Врешті хтось звістив, що піп йде, а за хвилину у двері всунулась пелехата голова з дзюбатим обличчям, а за нею і довга фігура панотцева.
Скінчивши своє діло, піп звернувся до Замфіра:
Що ж ви, нічого не робите слабій?
Замфір махнув рукою.
Де там нічого… Ворожок та шептух була повна хата…
А ви б доктора закликали! — пораяв панотець.
Замфір нервово кинувся.
Доктора? — скрикнув він, а згаслі його очі блиснули лиховісним вогнем. — Ніколи в світі!.. О, я вже доволі маю від тих докторів, доволі!..
Може вмерти вам молодиця отак без порятунку, — мовляв панотець.
Божа воля… Божа воля… а доктора? Навіщо? Щоб отруїв мені жінку, як ті — виноград?.. Ніколи!..
І в очах Замфірових блиснула така завзятість, що панотець не зважився довше намовляти його.
Як собі знаєте, — озвався він, виходячи.
Чужі порозходились. В хаті лишився тільки Замфір з дітьми.
Діти повилазили з кутків, прилипли до материної постелі. Замфір теж наблизився до хворої, пригорнув до себе дітей і, схиливши на груди голову, довго так стояв, мовчазний та замислений, як жива статуя безмірного смутку.
Роботи на лоєштських виноградниках скінчились. Савченко з Рудиком та робітниками обдивились усі виноградники — і не знайшли більше філоксери. Тихович закінчив труїння — значить, можна було вирушати з Лоєшт у друге село, знов на таку ж роботу, а може, й на такі ж прикрості. А проте Тихович поспішавсь якомога швидше покинути село, де зазнав стільки сумних пригод, де стільки витерпів, переболів душею.
От уже й речі спаковано, вже й підводи заїхали. Готово! Можна рушати.
Згорбившись, осунувшись, Тихович смутними очима поглядав на хати й оселі, що лишав за собою… Коли б уже нові враження, нові місця! Враз його погляд зупинився на жалібній корогві, застромленій у тин. Корогов було зроблено з двох почеплених на тичці хусток: білої й чорної. То був знак, що у хаті є мрець.
Чіне омуріт?'—машинально поспитав Тихович візника.
— Фємєя а луй Замфір Нерон, — відповів той суворо.
Тихович здригнувся, глянув на двір і стрівся очима з божевільним мош-Дімою. Тихий, лагідний, як дитина, дідок на цей раз не осміхався. Втопивши в Тиховича повні дикого гніву та ненависті очі, мош-Діма підняв догори кулак і потряс їм наздогін Тиховичеві…
Але коні шарпнули, і мош-Діма разом з жалібною корогвою щезли, закриті хмарою куряви…
1895
Коцюбинский М. М.
К75 Дорогой ценой. Избран, произв. Для средн. школ. возр. (Худ. И. Н. Филонов). — К.: Веселка, 1979.— 173 е., ил. В опр.
В этот сборник выдающегося украинского писателя-демократа М. Коцюбинского вошли лучшие произведения для детей. Его повести и рассказы, проникнутые ярым протестом против крепостнической деспотии и самоотверженной любовью к народу, призывали к борьбе, клеймили царский режим, возвеличивали борцов, высмеивали жалких боягузов и мещан.
Михаил Михаилович Коцюбинский
ДОРОГОЙ ЦЕНОЙ
Избранные произведения (На украинском языке) Для среднего школьного возраста Художник Иван Никифорович Филонов
Издательство «Веселка», Киев-4, Басссйная, 1/2.
Редактор Г. О. Перепаля
Художній редактор В. Ю Тернавський
Технічний редактор М. А. Калиш
Коректор О. Д. Дряхлушина
Інформ. бланк № 1005
Здано на виробництво та підписано до друку 14. 07. 1978 р. Формат 84ХЮ8'/з2- Папір № 1. Гарнітура академічна. Друк високий. Фіз. друк. арк. 5,5. Обл. — вид. арк. 9,61 + 5 вкл. (0,26) = 9,87. Умови. друк, арк. 9,24-1-5 вкл. (0,52) = 9,76. Тираж 100 000. Зам. 175-9. Ціна 50 коп. Видавництво «Веселка», Київ-4, Басейна, 1/2. Львівська книжкова фабрика «Атлас» республіканського виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Львів-5, Зелена, 20.
ЛЮБІ ДРУЗІ!
Щороку «Веселка» видає для вас твори видатних українських письменників дожовтневого періоду.
У 1979 році вийдуть такі книги:
Васильченко Степан. ЧАЙКА. Вибрані твори
Вовчок Марко. КАРМЕЛЮК. Казка
Мирний Панас. ЧІПКА. Уривок з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Франко І. Я. КАМЕНЯРІ. Вибрані поезії та оповідання
Шевченко Т. Г. МАЛИЙ КОБЗАР. Вірші та поеми
