Мабуть, ні одна дівчина на світі не вміла так любити, як вона! В її обіймах він неначе змінився. Своїми великими червоними устами пила з нього всю енергію і силу; пила його, коли лиш гляділа на нього своїми очима. І під тими поглядами, що або сміялися, або іскрами обсипували його, – м’як, ослабав і тратив усяку волю. Її сміх, голосний, короткий, уриваний сміх виривав його з усякого надумування й поривав із собою, а слова її все підходили йому під його душевний лад.
Здавалося, ціле його єство зібралося лише в те одно почуття, в любов до неї, і стратило розуміння чого іншого. Купався і поринав у тім чутті. Відчував її в собі, мов життя, і ані через думку не переходило йому розлучатися з нею.
Сміявся з нею над батьком і братом. Що знали вони, як їм обом було! А коли роздразнювали його забороною ходити до Григорія, грозив, що втече з нею в Молдаву. Так, утече з нею до Молдави, а таки не лишить її…
Вийшов зі стайні і глянув округ себе. Так тихо й пусто було вокруги. Земля лежала ще чорна й нага, як далеко око сягало, ген аж туди, де небо хилилося; лиш десь-не-десь зеленілися блідо пасма озимини й різнилися виразно від темної неораної ще ріллі. Сплюнув перед себе. Страх, як чудно йому тут! Михайло грав на сопівці, як пересиджував тут сам, але він ані не вмів грати на сопівці, ані не любив того жалісливого голосіння. Воно його боліло. До чорта! Тепер мусив тут сидіти й нудитись. Жодна людська душа не заходить сюди, ні нічого живого не побачиш тут. Що мав починати? А сидіти мусив. Саме якби відійшов, вліз би хто й виніс усе з бурдея, тоді мав би що слухати, а врешті, і шкода була б неабияка. Тонкий і стрункий, випрямувався, складав руки назад, підіймав голову й поглядав, на хвильку прижмуривши очі, в легко захмарене весняне небо…
Робив се з привички. Любив стріляти птахів, і коли лише станув де бездільно, зараз прижмурював очі й шукав чогось під хмарами. Часом і зовсім без наміру. Кілька птахів, що переганялось високо під хмарами, зникли на хвильку й появились знов, – і звернули його увагу на себе.
Він слідив якийсь час за їх грою в повітрі, а відтак стрілила йому одна думка через голову. Побіг живо до бурдея, зірвав зі стіни батькову стрільбу, повернув на давнє місце, підняв стрільбу догори, замірився на птахів і вистрілив…
Добре стрілив. Як чорна точка, що в шаленій скорості зростає, так упала одна пташка до землі. Він підбіг сквапно в той бік і глядів, за чим цілив.
Се був воробець.
Він розстрілив його цілком.
Підняв і відніс його великій, на ланцюзі прив’язаній собаці. Відтак глядів хвильку, як вона то кидалася, то жахалася дрібної закривавленої пташки. Опісля знов дивився під хмари і знов ждав… Не добачив уже нічого більше. Гук вистрілу лякав їх. Вони розлетілися і зникли.
Він усміхнувся.
Сього не вдав би Михайло, аби йому й лева підставив! Він дуже зле стріляв. Брав стрільбу до рук так, як її хіба бере жінка. Так невдачно! Ну, се раз буде файний жовнір! Як він буде раз у війні на людей стріляти, коли не вміє застрілити навіть зайця? Чи буде й там буком кидати, як кидав за зайцями, як хотів якого убити?..
Майже уголос розсміявся. Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м’яке, як тісто!..
І знов усміхнувся.
Чи його візьмуть-таки до війська?
Він хотів би дуже, аби його відібрали. Тоді не потрібував би викрадатися до Рахіри, як той злодій, бо батька не боїться; батько добрий і не каже йому нічого в очі, а мама нехай собі говорить і сварить скільки хоче, з того не робить він собі нічого, увечір вона за ним не піде, але Михайло…
Він стояв ще якийсь час, потонувши в гадках… Заніс відтак стрільбу назад на місце, замкнув двері від бурдея, а потім, оглянувшись уважно на всі боки, пішов спішним кроком навскіс через поля до неї.
Тим часом – се ж було пізно по обіді – Марійка увихалася по хаті. Вона пересиджувала постійно в сільській хаті коло двору на «горі» і лагодила вечерю. Очікувала Івоніку й Михайла з міста. Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали її п’ятно старості. Вона жила у згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього «ви» і сповняла всі його накази й бажання без опору. Було би тяжко сказати, котре з них було старанніше й пильніше; лише коли про нього говорено, що він незвичайно доброго серця, їй закидувано скупарство.
Вона знала про се, і се гнівало її чимало. Чи се було скупарство, коли вона все дбала для своїх дітей, за які була би віддала душу? Коли не тратила часу так, як інші жінки за балаканкою, сього або того без намислу з хати не давала або надто не роздаровувала? Коли ходила в полатаних речах і не стояла ніколи коло криниці й не прала? Проте вона все була доброю ґаздинею і мала дома все, що повинно бути в кожній хаті і в кожної доброї ґаздині. А хоч ніхто про се не знав, то все з тим було їй добре. Ніхто не знав, скільки полотна, напрятаного її власними руками, ховалося в скрині. Скільки прегарних, чисто вовняних коверців висіло на поді37. Скільки подушок у неї було, скільки рушників і білля, скільки киптарів і що в тій бляшаній круглій пушці, в якій ховав Івоніка свої важні папери-контракти за поля й усякі інші цидулки, – що там насподі лежали і банкноти… А що вони найчастіше їли борщ і мамалиґу, фасолю і бараболі, – се не мало попросту нікого обходити. Вона ніколи не журилася тим, що по інших хатах діялося і що хто їв або варив. Зрештою, чи інші їли ліпше? Се хотіла би вона побачити! Навіть Докія, що все на ціле село хвалилася, що ніхто так добре не вміє варити, як вона, – варила щодня борщ, а що, може, коли чай пила?.. Ну, тоді, певно, була слаба, або старий Петро з міста привіз, то й зварила та парили собі роти! Але то вже раз так на світі велося, як хто лиш нічого не давав, не робив дарунків, нічого з хати не роззичував, а хотів і собі дещо оставити, той був зараз «скупий» і того обкидували такими латками, що Матінко Христова! Вона вже давно про се переконалася, – заглянула пушці на дно й тому держалася від усіх здалека. В неї були лиш три добрі знайомі, з якими ненастанно зносилася. Дві зовсім старі жінки, білі, як сніг, і одна молодиця. Ті ж старі ставали їй в різних пригодах з порадою, а молодиця була товаришкою її душі і при роботі. Більше не стояла за нічию ласку. Івоніка ішов за нею слід у слід. Жив з усіма добре, але у великій приязні лиш зі старим Петром.
Марійки й не бачив ніхто ніколи в корчмі. Дуже рідко коли на ярмарку, а святами або неділею по обіді, то, вмісто піти де на балаканку в село, лягала на призьбу від сонця і спала, а як ні, то вимащувала собі й синам голови й чесала їх гладко й гарно так, як чинила се в часах, коли були ще дрібними хлоп’ятами, і розмовляла про худобу й землю і про те, як воно – як дасть Бог дочекати – буде в будучності. Часом ходила з Михайлом або Івонікою межею в поле і оглядала хліб…
Нині було їй тяжко на душі, і її думки були понурі й невідрадні та й гнули її додолу.
Зранку, як Івоніка й Михайло пішли до бранки у місто, вона накинула на себе сердак і побігла направці чорним полем до сусіднього села, до далеко й широко знаної циганки-ворожки, щоби дізнатися від неї із карт, чи Михайло останеться дома, чи візьмуть його восени від неї до війська.
А ворожка числила щось межи картами та числила, перешіптувала якісь незрозумілі слова, а відтак сказала їй ось що: «У тебе велика гризота, але ще більша журба тебе і твойого чоловіка жде відтепер. Перед тобою лежать потоки сліз; вони вкінці висохнуть, і ти будеш кров’ю плакати. Пороги суду переступатимеш, за один раз витопчеш стежку до нього… такий тяжкий жаль нестимеш із собою тою стежкою… Межи бідних роздаватимеш своє добро і від людей будеш утікати, а те, що тобі наймиліше, піде від тебе якнайдальше, а те, що стоїть від тебе подалеку, стане тобі близько серця. Від Бога все зависить. Як Бог схоче, так і буде! Він може все відвернути. Михайло падає додому».
